Розділ «Х»

– Чари, – каже, – чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: «бурлакуй довiку!»

Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: «така вже доля!», – ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.

Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала – та недобре ще обмiркувалася.

– I добре, доню, – озвалася до неї мати, – батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собi до пари… – та й хотiла її пожалувати…

Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає – у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь – усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили – i тужить вона знову, i ридає, i побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

– Ну, кажiть менi, що ви казатимете, – кажiть, чи не мерлi вставатимуть? – Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: – Коли б же хоч попрощатись прийшов – коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

– А чим вiн винен, що перше любив? – вимовила Маруся.

– Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

– Коли ти його вiрно любиш… – щось почала знов Маруся…

– Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!