Розділ «Х»

– Як пороблено? Хто йому поробив?

– А та ж удова, те моє лихо пекуче! – каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. – Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина… Слухайте ж усього горя мого!

– Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така – що й летючi слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок – нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його…

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:

– Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав’язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв… А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що, – сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi… Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв – я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню – йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров’я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив… Дала вона якесь дання йому, – якiсь чари зачарувала…

Я, моя матiнко, рiки слiз вилила – благала: сину, оженися, – коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, – а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв – дiвчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася… А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: «Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!» I з реготом пiшла собi – у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче… Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася – не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася… Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї… I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, – колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав… Я вже долi йому сподiвалася, – сподiвалася, що старий ваш таки змилується – коли Якiв: «Не хочу женитись! Не буду!» Я плачу, я питаю, я падаю: «Не хочу!» I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала – вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими… Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, – коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi… Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти – i вiн слухав мене… Думали – як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде… Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!

I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я – за Катрею…

– Катре! Катре! – кличу, – не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: – Та куди ж iдеш, Катре?

– Не знаю… куди-небудь дальш вiд хати… Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив – її.

– То було, та вже тепер пройшло – i ти не думай… Добре, що обмiркувався вiн, – збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!

– Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!

– Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, – нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить…

Вона озирнеться на мене, – як схопить мене за руку:

– Ти менi не згадуй його на iм’я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревнi її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала – не чула…

Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйзi.

– Я не пiду за вашого сина, – промовила голосно Катря.

– Як? Що? – питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.

– Не пiду за вашого сина, – ще голоснiш говорить Катря, – не хочу. Хоть i батько даватиме – не пiду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.