Розділ «98. Одіссея богданівця Валентина Сімянціва»

І почав демонструвати дірки в тілі та голові. Та ще й перерізаний шаблею язик. І згадав Валентин той день…

Було це 1 чи 3 травня 1920 року. Тоді сотник Соловйов вислав попереду Богданівської сотні роз’їзд на чолі з поручником Шенгуром. Був у тій групі й Сімянців. Він і Гриць Українець їхали на сотню кроків попереду стежі. Насторожено розглядалися, чекаючи з-за кожного кута більшовицького «привітання». Та й самі готові були щохвилини привітати гарячими «гостинцями» ворога. Вже в Тульчині, перед майданом, стали, чекаючи своїх. Бачили, як із протилежного боку майдану, від хати до хати, перебігають червоноармійці.

Хоч козаків було менше десяти, поручник Шенгур наважився на атаку.

— Вперед! Слава! — гукнув він.

І першим вихопився на майдан.

Густим вогнем зустріли більшовики ріденьку лаву. Одразу впав Роман Звоник і його кінь, інші ж «одприснули за хати».

Тут підійшла богданівська піхота. Знову спалахнув бій — іще запекліший. Більшовики опирались недовго…

«Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. Багато куль мав і його кінь. За всіх нас дістав… І хоч казали ми Звоникові «до побачення» і «не журись», та до вечора він не дожив».

Червоних наздогнали за садком, коло криниці. Розпашілі, вони жадібно пили воду.

Тут і почалася січа… Багато полягло тут москалів…

Після бійки Валентин вертався через побойовище повз криницю. Все було встелено трупом. Раптом піднялась голова:

— Дабєйтє, таваріщі, — ледь вимовив поранений і знову вкляк до землі.

Валентин пройшов мимо…

І ось тепер вони знову зустрілися, у Перемишлі, у шпиталі…

І хоч Валентин був «жовтий, як цитрина», червоноармієць впізнав його… Говорив він погано — адже мав порізаного язика. Валентин так і не зрозумів, дякував йому більшовик чи дорікав.

Валентин, як і його товариші, сподівався на «продовження початого». Тож і вирішив він здобути насамперед військову освіту. Командування скерувало його до Державної спільної юнацької школи, яку він закінчив 1923 року, склавши всі іспити. Та, не дочекавшись, коли оформлять документи про підвищення у званні, покинув Польщу і нелегально перейшов чехословацький кордон. У Подєбрадах у господарській академії навчався вже його старший брат Олекса.

Кілька слів про нього. Народився він 9 березня 1893 р. у Великому Бурлуці. 1910-го закінчив двокласну школу, а 1914 року — Олександрійську вчительську семінарію. «Того ж року був мобілізований москвинами і відправлений на службу до Петербурга», — писав він у своєму «Короткому життєписі». 15 лютого 1916 року закінчив 3-тю Петергофську школу прапорщиків. Наприкінці 1916-го потрапив у дієву армію. На фронті пробув до кінця 1917 року. «Наприкінці 1917 р. приїхав додому, а… 8 квітня вступив добровільно в Українську армію, в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопада 22».

Перебував у таборах Пикуличі, Вадовиці, Стршалково.

На початку липня 1922 р. Олекса «втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту». 20 вересня 1922 р. вступив на матуральні курси, а 20 липня 1923 року отримав свідоцтво про середню освіту. Ще 16 липня 1923 р. написав прохання прийняти його до Української господарської академії. І був зарахований на технологічний відділ інженерного факультету…

Так розходилися козаки по світах. Та, хоч і кидала доля їх у різні країни, а часом і континенти, все ж друзі «шукали один одного й знаходили. І знову верталися до спогадів… та вірили, що знову покличе Україна».