Розділ «98. Одіссея богданівця Валентина Сімянціва»

Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка виявила до нього стільки тепла своєї душі… («Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю Вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи»).

Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір’ю, навчилися стріляти з обріза — щоб оборонити себе від напасників.

Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе — лиш би не задубів на морозі.

А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.

Дістав із пам’яті Сімянців і дорогий образ товариша — Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення «красноармєйца» В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам’янці — щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру…

Не забув і двоюрідного брата Юрія — командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.

Перед очима ставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.

Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі — він поклявся виконувати накази свого командира, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України…

І бачив на власні очі, як він гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно — свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще — велику річку Бустаки на Ананьївщині… Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив «з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності»…

А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!

Валентин Сімянців писав, ніби розглядаючи «старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями». Хоч вони зберегли «тільки тінь дорогих облич» — усе ж зворушували до глибини душі.

Найбільше хвилювало його, що «того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися».

Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней — гарячого Дончака і англоараба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні: з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з «усіма гарними прикметами його шляхетної раси». Обидва були з гарячою кров’ю і не раз давали Валентину відчути, «як лоскоче вітер у шаленому бігу». Обидва «вміли відчути екстазу і радість боротьби». Обидва загинули в боях. Ерот — під Тирасполем ще 1919 року… Після них була шкапина, ім’я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, «а іноді лише на одній водиці», творив дива… І він згинув від більшовицької кулі — у Бурштині влітку 1920 року.

Валентин — «із крови і кости кіннотник» — пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, «а з нею — і повага» в товаристві. А без коня гріш ціна козакові у базарний день. Так стверджував Валентин Сімянців, за походженням селянин, якого покозачила Українська революція.

«І чим би я виправдав своє життя, — писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сімянців, — коли б добра доля не дала мені того козакування?» І це казав зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!

«Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони… Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину», — писав Валентин Сімянців у своїх спогадах «У Зимовому поході».

Писав — і знову, і знову перед його внутрішнім зором — і нашим також! — оживали побратими. Он Андрій Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Василь Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який грозився застрелити Сімянціва.

«Ти, камфора, положи рушницю!» — коротко кинув Бушанський із кутка. «Василь не любив жартувати, — це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович». Тож і поволі опустив рушницю додолу.

Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Василеві Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сімянціва. А той зберіг нам пам’ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…

Дата смерті Валентина Сімянціва точно невідома, але у червні 1978 року він ще був живий, бо саме тоді у Філадельфії завершив роботу над книгою «Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині». Та ще й анонсував дві нові свої книги: про перебування в таборах для переміщених осіб у Німеччині й роки життя в Сполучених Штатах Америки: «Табори Ді-Пі. Роки 1945–1949» і «Роки в Америці. 1949–1975 (до емеритури)».