Перед боєм, 15 квітня, сотник богданівців наказав козакам скласти всі набої на купу. Валентин мав вісім, а коли поділили порівну, йому дісталося лише три патрони.
У головній битві за Вознесенськ слобожанцю не пощастило взяти участі, бо отримав завдання зв’язатися з Київською групою Тютюнника і передати повідомлення, що запорожці пішли в атаку. І все ж невеликий відділ Сімянціва не прожив цей день марно: козаки розігнали більшовиків, які вивозили зі складів набої, гранати і гарматні стрільна. Захопили їхній обоз та ще й відібрали кулемет…
Взагалі зброї у Вознесенську захопили стільки, що не могли її всю забрати. Тож закликали хліборобів із навколишніх сіл, щоб негайно приїздили по рушниці до Вознесенська. І ті жадібно кидалися на зброю. Скрізь чулося радісне:
— Ну, тепер тримайтеся, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитись!
Спочивши три дні у Вознесенську, полк Чорних запорожців вирушив на допомогу повстанцям Ананьївського повіту, які піднялися на відкриту боротьбу проти більшовиків.
«У пам’яті залишилися сумні-сумні картини спалених сіл. Стояли димарі, благально про помсту поминаючись над купами обгорілих решток хат. Переїздили вулицями, і де-не-де видно було людей, що, зігнувшись, перегрібали чорні купи з надією, може, хоч щось знайти в тих румовищах… Оповідали — село запалили, а людей, що ще там були, зігнали на вигін. Залишили дивитися, як їхнє добро поїдав вогонь. І большевики чекали, поки вогонь з’їсть до решток вікову працю. Ще й допомагали страшній стихії вогню там, де вона — та стихія, ніби страхаючись свого ганебного діла, хотіла виявити милосердя й оминала якісь хати…»
Бої з більшовиками не забарилися. Спалені села тільки додали люті чорним запорожцям…
Зимовий похід закінчився для Валентина Сімянціва в селі Писарівці 6 травня 1920 року.
«Пізніше, з роками, як розгублювалися друзі… росла туга — жаль за тим всім, чого було так повно тоді», — отак закінчив свої спомини «В Зимовому поході» Валентин Сімянців зі Слобожанщини, нагороджений, як й інші учасники цього історичного походу, орденом Залізного хреста.
У ПеремишліУлітку 1920 року Валентин нарешті зустрівся зі своїм братом Олексою, про якого нічого не знав від 1918 року. Виявилося, що той в інших частинах української армії повнив свій шляхетний обов’язок перед Батьківщиною.
А закінчилася для них боротьба у листопаді 1920 року за польськими дротами у Пикуличах під колись українським Перемишлем…
У Перемишлі, у військовому шпиталі, Валентина прооперували — не давала спокою грижа, яку він заробив у Катеринославі, закочуючи до вагонів гармати. Післяопераційний період ускладнився хворобою Боткіна. Він став «жовтий, як цитрина».
Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли «один одному розбивали голови».
Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався. Всі на нього звернули увагу. Вмить урвалася спільна балачка.
— Он! Точно он! — хвилюючись, вимовив чолов’яга.
— Я — то я, а що далі? — відповів Сімянців.
— А Тульчін забил?!
— Тульчин забути не забув, але нащо це?
І тут більшовик розповів про бій біля криниці в Тульчині.
— Я ж просіл тєбя добіть — а ти нє добіл. А тєпєрь я как рєшето.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Багряні жнива Української революції» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „98. Одіссея богданівця Валентина Сімянціва“ на сторінці 8. Приємного читання.