Козаки вже кілька разів дурили сотника, потай допомагаючи Валентину сісти у сідло. Сотник, який слідкував за Сімянцівим, вкотре був розчарований: нічого не поробиш — козак знову сидів у сідлі…
Сунулись далі… Куди? Ніхто достовірно не знав. «Кінські копита з хрустом провалювалися у сніг, і сліди наповнювалися водою, що грайливо виблискувала на сонці». Була весна 1919 року…
Ось зупинилися біля скирти. Валентин схитрував — заїхав на другий бік, хлопці кинулись допомогти злізти з коня, а тут раптом — сотник…
Уже ввечері Сімянціва відправили до обозу.
Попрощався Валентин зі своїм жеребцем Еротом, «погладив його горду шию, потримав його легкі копита, які той так елегантно вмів подавати на команду: «Ніжку!»
ТифЗалишили Валентина у шпиталі в якомусь повітовому містечку, він навіть назви його не запам’ятав, ніби Липовець, чи що? Тут він уперше в українській армії побачив медичних сестер і санітарів із червоними хрестами…
І почалися його мандри, вже без своєї частини, між людей, яких не знав… Опинився аж в Одесі. Тут побачив зблизька «золотопогонників» — денікінців. Було дивно дивитись, як по перону ходять і наші, і білі. Хоч і косо поглядали вони один на одного, та не билися… Все ж одного натовкли — колишнього старшину української армії, який опинився серед «денікінської сволоти» та ще й «викозирювався» в золотих погонах. Старшину «розжалували» — зірвали погони і таки добре відлупцювали. Врятував його французький патруль.
На французів була надія, що вони візьмуть під свою опіку українські шпиталі. Казали, що поранених вони ніби забрали, а від тифозних відмовилися та ще й наказали негайно забиратися з Одеси — щоб у місті не почалася епідемія. Ой і кляли ж тоді французів наші хлопці…
Отож покотилися ешелони від Одеси-мачухи подалі. Куди — ніхто не знав. «Та багатьом і знати не хотілось; почувалися «падлом», від якого відсахнулися всі ті, в кому хтось людей хотів бачити…»
Валентин лежав на горішній поличці й тихенько стогнав. Раптом у нього вихопилося: «Мамо…» Він почув свій голос і похолов — адже «козакові це не личить». Його слабкість зауважили. Й одразу підняли на кпини, та на його захист став сотник. «А кого ж я мав тоді згадати, — писав Валентин, — коли, здавалось, ось-ось і урветься життя?» Це була мала подяка за мамині молитви і сльози…
Так доїхали до Тирасполя, що над Дністром. Хворих перетягли у військовий шпиталь. Щодня сюди привозили все нових поранених і хворих. Це були своєрідні «живі газети». Завдяки ним довідувались, що українська армія продовжує відступати, а більшовики підходять під Тираспіль.
У шпиталі Валентин, знесилений кількома нападами поворотного тифу, захворів ще й на червінку (плямистий тиф). Смерть була вже зовсім близько… Слобожанець провалився у півзабуття-півсон-півсмерть…
Час для нього вже не існував. Його «життям» стали галюцинації, божевільний страх і падіння в темінь. У своїх спогадах Валентин описав ці галюцинації. Ось один із цих «снів»…
«Переді мною направо величезна заля, а наліво — ряди колон. І колони стали ніби скляні, і в кожній із них, як у пробірці, по одному стоять на дні козаки, старшини нашої сотні, полку, цілої дивізії. Стоять на струнко. Дивлюсь, а ніби всі ці люди поволеньки починають підноситися, ніби випливали догори. І нараз бачу, всі стали на якійсь висоті в оцих колонах-пробірках, а кров і далі підіймається все вище та вище, щоб залляти-втопити цілу нашу дивізію. Тривожне почуття в могильній тиші цієї залі поступово, як підіймається кров, переходить у жах. В одній із колон бачу брата Олексу… Кров іще підіймається…»
Валентин зіскакував із ліжка, кричав, бігав по палаті, кликав Олексу. Безумця ловили, клали в ліжко, а він знову зривався. Тоді його прив’язали. Він лежав тепер «зашнурований, як черевик». Та все одно продовжував кричати. Було важко зрозуміти зміст його містичних послань, а все ж одна думка повторювалась часто: всі в палаті вже знали, що Сімянців — козак і «не дозволить із собою так поводитись».
Якось Валентину привиділась сонячна Україна. «Благодать на небі й на землі… Все таке свіже, чистеньке, все напоєне спокоєм. Люди, хати, небо й земля — ніби з чарівної казки. А я — ніби дух. Мене ніхто не бачить, а я бачу усіх душі. А там ніби в кожних грудях — «Кобзар». І коли я так дивлюсь, то легенький вітер перегортає сторінки «Кобзаря». І мені так гарно, гарно… (І раптом) — оглушуючий гуркіт барабана. І знову провалля…»
Оцей гуркіт барабана був гарматною стріляниною, яку вчинили більшовики по Тирасполю, і зокрема по шпиталю. Дехто вішався, щоб не потрапити в полон, хтось стрілявся, а більшість безсило лежали в очікуванні неминучого.
Медичний персонал не кинув хворих, залишився з ними випробувати долю. Коли більшовицька банда увірвалась до шпиталю, почався грабунок, під час якого декількох пацієнтів було застрелено. Ліжко Валентина перекинули з лайкою, бо подумали, що то дівчина (був він патлатий). Один ще вилаявся:
– І ета курва била у Пєтлюри!
Більшовики пограбували все майно хворого, забрали і портсигар… Та йому було вже байдуже — стан богданівця погіршився катастрофічно, вже й лікар наказав прикрити йому лице покривалом і відтягти разом із ліжком у куток, щоб інші не бачили, як він умиратиме…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Багряні жнива Української революції» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „98. Одіссея богданівця Валентина Сімянціва“ на сторінці 2. Приємного читання.