Розділ «Реальний стан збройних сил супротивникiв»

Протибiльшовицький штаб пiдполковника Ю.Капкана;

штаб "Лiвобережного фронту" сотника М.Шинкаря;

штаб "Правобережного фронту" генерала Я.Гандзюка;

штаб Київської залоги iнженера М.Ковенка.

Як бачимо, аж шiсть рiзноманiтних штабiв, якi так чи iнакше мусили заопiкуватись бойовими дiями проти бiльшовикiв. Однак жодний з них так i не змiг дати собi раду, i Перша українсько-бiльшовицька вiйна була програна.

Крiм розбудови вищих органiв вiйськової влади треба було ще i наполегливо заопiкуватись українськими вiйськами, що прибували на Україну з Росiї та iнших регiонiв. Тiльки в Києвi їх набралась величезна кiлькiсть, що постiйно зростала. Тут були 1-й козацький iменi Хмельницького, 2-й козацький iменi Полуботка, 1-й український запасний, iменi Наливайка, iменi Шевченка та 1-й кiнний Вiльної України полки, куренi "Смертi", iменi Шевченка та Чорноморський.

Крiм цих формацiй протягом сiчня 1918 року до Києва прибули полки iменi Грушевського та 4-й запасний iменi Сагайдачного. До цього безпосередньо в мiстi провели укаїнiзацiю такi частини київської залоги: Георгiївський полк, що став полком iменi Богуна; понтонний курiнь; 1-е та 2-е пiхотнi вiйськовi училища.

У Києвi було до всього iншого заново сформовано ще кiлька нових українських вiйськових формацiй: Галицько-Буковинський курiнь, Студентський курiнь, Гайдамацький кiш Слобiдської України, 16 сотень Вiльного козацтва, 1-шу гарматну iменi М.Грушевського бригаду та 1-й український авiацiйний загiн.

Загалом, усi цi частини пiдпорядковувалися штабу Київського Вiйськового округу та виконували його доручення, пов'язанi з операцiями Першої українсько-бiльшовицької вiйни (47,с.162–163).

Усього в пiдпопрядкуваннi командуючого округом знаходилось 8 пiших, 1 кiнний полки, 7 пiших куренiв, 2 вiйськових училища, 1 гарматна бригада, 1 авiацiйний загiн та 16 сотень Вiльного козацтва. Цi вiйська нараховували до 15 тисяч вiйськовослужбовцiв, 18 гармат та 12 лiтакiв.

Обов'язково треба було дати раду цим вiйськам, якi не були оперативно об'єднанi мiж собою. Тим бiльше, що в названих вище частинах (крiм вiйськових училищ) було всього близько 300 офiцерiв замiсть потрiбних як мiнiмум 700. Цей фактор, звичайно, грав не на користь дисциплiни та чинностi в полках та куренях.

Що становили собою цi українськi вiйськовi пiдроздiли, якi ще недавно зголошувались до останку служити своїй Батькiвщинi? Звичайно, опинилися вони в досить жалюгiдному станi, однак кожну з формацiй варто розглянути окремо, проаналiзувати її стан та згадати особовий склад (особливо офiцерський), а вже потiм робити якись висновки. І почнемо ми з найпершого пiдроздiлу вiдродженого українського вiйська — полку iменi Б.Хмельницького.

Командиром 1-го українського козачого iменi Б.Хмельницького полку був пiдосавул Володимир Ластiвченко. Це був кадровий старшина, що в 1917 роцi обiймав посаду пiдкурсового офiцера 2-ї Житомирської школи прапорщикiв. З початком революцiї В.Ластiвченко став органiзатором та фактичним керiвником мiсцевого вiйськового клубу iменi П.Полуботка (117,с.14). Незламна воля, працездатнiсть, ораторськi здiбностi Ластiвченка надзвичайно iмпонували українським воякам, отож цiлком природньо, що штабс-капiтана призначили командиром богданiвцiв.

Шляхетнi риси Ластiвченка: мужнiсть, хоробрiсть, любов до Батькiвщини — швидко зробили старшину надзвичайно авторитетним командиром в очах богданiвцiв, якi були повнiстю йому вiдданi. За Ластiвченка полк iменi Хмельницького був найлiпшим українським пiдроздiлом.

Однак незабаром сталася трагедiя. У серединi грудня богданiвцi були вiдправленi на допомогу полтавськiй залозi. Сюди 27 (14) грудня прибув i В.Ластiвченко. Вiн одразу з'явився до видатного дiяча Центральної Ради, який знаходився в Полтавi, В.Андрiєвського.

"До мене пiдiйшов високий худий чоловiк лiт 35–40 у вiйськовiм убранню i коротко представився:

— Полковник Ластiвченко. Далi вiд себе зложив подяку за мою дотеперiшню роботу i просив допомагати i йому, бо вiн в Полтавi зовсiм новий чоловiк, щойно приїхав, нiкого не знає" (116,с.43).

Увечерi В.Ластiвченко разом з офiцерами полку вiдправився вечеряти до ресторану Європейського готелю. Сюди ж з'явився i вiдомий у Полтавi анархiст Дунайський, вiн попросив Ластiвченка вийти до вестибюля, де на очах присутнiх застрiлив командира богданiвцiв (217,с.468).

Було важко поранено i ад'ютанта Ластiвченка, молоденького офiцера, який одягнув погони прапорщика лише в 1917 роцi, одразу пiсля закiнчення Золотонiської гiмназiї (116,с.48).

Українськi вояки дуже тяжко переживали смерть улюбленого командира. Ось що згадував колега В.Ластiвченка по Житомирському клубу український офiцер Ю.Артюшенко: "Маси вояцтва, з якого багато знало його ще з Житомира, вiддавали йому останнє прощай. Блiде лице з орлиним носом i мiцно стиснутими устами говорили про людину сильної волi. Большевики знали це й тому його знищили. Це була перша жертва московського iндiвiдуального терористичного замаху на чолового репрезентанта української державницької думки. Як втрату рiдного батька — переживав я його смерть" (117,с.26). Андрiєвський писав, що "богданiвцi дуже любили небiжчика. Вони його самi недавно обрали собi на командира. Вiн дуже дбав про солдатiв, добрий був до них, завiв карнiсть.