Розділ «Реальний стан збройних сил супротивникiв»

б) мiсцевих бiльшовицьких частин — 2000 багнетiв;

в) українських вiйськ — 4400 багнетiв, з них надiйних не бiльше 2000 багнетiв.

Полтавська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 3335 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин (з урахуванням миргородської залоги) — 1900 багнетiв;

в) українських вiйськ — 3800 багнетiв та шабель, з яких надiйних не бiльше 1800 багнетiв.

Резерви:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 1000 багнетiв;

б) київська червона гвардiя — 1500 багнетiв;

в) українськi вiйська київської залоги — 7270 багнетiв, 300 шабель, з яких надiйних було не бiльше 3000 воякiв.

Таким чином, бiльшовицькi та українськi сили за чисельнiстю хоч i були приблизно рiвними, однак моральний стан їх був зовсiм рiзним. У бiльшовицьких вiйськах була хоч якась вiйськова дисциплiна, принаймнi, вони ще точно виконували накази. В українських напiврозвалених анархiєю пiдроздiлах цього вже не було. Незважаючи на велику кiлькiсть українських командувачiв, зовсiм не велась розвiдка, пiдроздiли не мали мiж собою належного зв'язку, не знали, що дiється поруч. Бiльшовицьким вiйськам, командири яких фактично вели вiйну за всiма правилами вiйськової науки, протистояли цiлком здеморалiзованi частини, командування яких ставилось до своїх обов'язкiв байдуже. Якщо Антонов-Овсiєнко завжди знав усе про свого супротивника, то нi Капкан, нi Шинкар, нi Порш про бiльшовикiв не знали нiчого: нi їхнiх дiй, нi їхнiх планiв, нi їхньої чисельностi. Вони не знали навiть про стан своїх вiйськ.