Розділ «Реальний стан збройних сил супротивникiв»

помiчник начальника Генерального штабу — г.ш. генерал-майор Разгон;

1-й генерал-квартирмейстер — г.ш. пiдполковник Кельчевський;

2-й генерал-квартирмейстер — г.ш. пiдполковник Сливинський;

начальник Оперативного вiддiлу — г.ш. пiдполковник Акiнтьєвський;

начальник Інспекторського вiддiлу — г.ш. генерал-майор Кондратович;

генерал для особливих доручень — полковник Пилькевич;

начальник Загального вiддiлу — пiдполковник Пономаревський-Свiдерський;

начальник Органiзацiйного вiддiлу — осавул Данченко;

помiчники начальника Оперативного вiддiлу з оперативної частинi — осавул г.ш. Шмiгельський, розвiдчiй частинi — г.ш. пiдосавул Снесаревський, розмiщення вiйськ — г.ш. пiдосавул Удовиченко, пiдрахунку бойових частин — г.ш. пiдосавул Корчак-Савицький;

помiчники начальника Інспекторського вiддiлу: осавул Руденко, прапорщики Токарський i Гаймановський;

помiчник начальника Загального вiддiлу — хорунжий Гулай (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.1-31;303,N 175–184).

На превеликий жаль, український Генеральний штаб так i не виконав за часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради свого головного завдання — розбудови українських збройних сил. У першу чергу це обумовлено тим, що наказ про остаточне формування штабу вийшов лише 20 (7) грудня 1917 року. А всього через пiвтора мiсяця до Києва ввiйшли радянськi вiйська М.Муравйова. До того ж на фронтi панували хаос та анархiя, серед яких Генеральний штаб фiзично не був у змозi дати собi раду.

У зв'язку з початком бойових дiй проти бiльшовицьких вiйськ у Києвi крiм Вiйськового Секретарiату (Мiнiстерства) та українського Генерального штабу виникло ще кiлька керiвних вiйськових установ. Так, на базi штабу 1-ї Сердюцької дивiзiї мусив розгорнутись штаб по боротьбi з радянськими пiдроздiлами. Очолював цей штаб пiдполковник Володимир Сальський. Протибiльшовицький штаб Капкана мав за обов'язок боронити схiднi кордони України та боротися з анархiєю в серединi країни. Капкану мусили пiдпорядковуватись штаби так званих Правобережного та Лiвобережного "фронтiв".

"Правобережний фронт" умовно проходив переважно на територiї Київської, Волинської та Подiльської губернiй. Умовним цей "фронт" був тому, що чiтко визначеного супротивника, як такого, не iснувало. Адже спрямований "Правобережний фронт" був проти збiльшовичених вiйськ старої росiйської армiї, що знаходились на Пiвденно-Захiдному та Румунському фронтах Першої свiтової вiйни. Вiдповiдно, якихось устiйнених позицiй та активних бойових дiй не було та й не могло бути. Очолював "Правобережний фронт" командуючий 1-м Українським корпусом генерал Якiв Гандзюк, а вiйська "фронту" майже повнiстю складалися з частин 1-го корпусу.

На вiдмiну вiд Правобережжя, назва "фронт" бiльш пiдходила Лiвобережжю. Адже саме на Лiвобережнiй Українi вiдбувався масований, цiлеспрямований наступ бiльшовикiв. З метою опанування ситуацiєю на Лiвобережжi на базi штабу Київського вiйськового округу був створений штаб "Лiвобережного фронту". Очолив цей штаб командуючий округом сотник Микола Шинкар. За планом, у пiдпорядкування Шинкаря мали бути переданi вiйська, що знаходились на Лiвобережжi та в Києвi. Найбiльше їх було саме в столицi України.

Щоб дати раду з тими пiдроздiлами, що дислокувалися в Києвi, був створений i штаб начальника київської залоги. Очолили цей штаб iнженер Михайло Ковенко, командуючий Київським вiльним козацтвом, та його начальник штабу полковник-iнженер Глiбовський. В обов'язки Ковенка входило забезпечення спокою в мiстi, постачання харчуванням вiйськ Києва, нормалiзацiя стосункiв з червоною гвардiєю та iнше. І треба сказати заради справедливостi, що штаб Ковенка найбiльш вдало виконував свої обов'язки.

Загалом же, практично всi вищi вiйськовi установи працювали погано, бiльше того, заважали працювати одна однiй. Так наприклад, у справи Лiвобережного "фронту" втручались М.Порш, Ю.Капкан та М.Ковенко. Пiд час вуличних боїв у Києвi прагнули керувати вiйськовими дiями загалом усi штаби. Виходила несусвiтна плутанина, яка погiршувалась ще й тим, що М.Порш, М.Ковенко та М.Шинкар були цiлковитими неуками у вiйськовiй справi. Найбiльше шкодив дiяльностi всiх вiйськових установ М.Порш, партiйна звичка якого примушувала щось робити, однак це "щось" вiн робити просто не мiг. Це зрозумiли врештi-решт навiть керiвники Центральної Ради. 30 (17) сiчня 1918 року, коли в Києвi вже тривали бої з бiльшовиками, а кабiнет В.Вiнниченка пiшов у вiдставку, згiдно проекту нового складу Генерального Секретарiату М.Порша мав замiнити есер А.Немоловський. Останнiй як i Порш не мав нiчого спiльного з армiєю. Правда, замiна М.Порша вiдбулася вже значно пiзнiше — в Житомирi.

Отже, в груднi 1917 — сiчнi 1918 року iснувала низка вiйськових установ, якi мусили вiдповiдати за бойовi дiї:

Вiйськовий Секретарiат М.Порша;

Генеральний штаб генерала Б.Бобровського;