Розділ «Падiння Одеси»

Мiсто Одеса, великий торговий центр Пiвдня України, порт та база Румунського фронту, мало величезне значення в 1917 роцi. Впливи одеської полiтики були вiдчутнi всюди: в Криму, Бессарабiї, Румунiї, на Румунському фронтi та Чорноморському фронтi. Саме тому росiйськi партiї ще в травнi 1917 року створили в Одесi Румчерод — Центральний виконавчий комiтет Рад солдатських, матроських та робочих депутатiв Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського вiйськового округу. Румчерод розповсюджував свою дiяльнiсть на Херсонську, Бессарабську (Молдавiя), Таврiйську (Крим) губернiї, Чорноморський флот i Румунський фронт, активно пiдтримуючи Тимчасовий уряд та його полiтику. Українськi сили чинили спротив дiям Румчероду, створюючи альтернативнi органiзацiї. Українцi в боротьбi з Румчеродом виступали спiльним фронтом з молдаванами та кримськими татарами. Крiм того, допомагали цiй боротьбi й конкуренти Румчероду — Рада солдатських депутатiв Румунського фронту та Севастопольська Рада матроських депутатiв Чорноморського фронту. Як бачимо, були сприятливi умови для розвитку в Одесi українського нацiонального руху.

Український рух очолили вiдомi громадсько-полiтичнi дiячi: В.Чеховський, В.Голубович, С.Шелухiн, якi гуртувалися навколо товариства "Українська Хата". Їм активно допомагали деякi вiйськовi, якi 26 квiтня 1917 року створили Одеську українську вiйськову раду (304,N29). Головою цiєї ради був знаний полiтичний дiяч, полковник медицини І.Луценко. Активними дiячами ради були полковник М.Омельянович-Павленко (в 1920 роцi командуючий армiєю УНР), пiдполковник Поплавко, штабс-капiтан Мацак, прапорщик Вербицький та iншi. Одним iз перших завдань ради було формування на територiї Одеського вiйськового округу Одеського українського вiйськового коша (130,N5). Дотримуючись цього завдання, вiйськова рада одразу повела чiтку полiтику, спрямовану на створення українських вiйськ в Одесi. Досить швидко рада досягла успiхiв, оскiльки вже 27 травня 1917 року за пiдтримки багатьох вiйськовикiв-українцiв з'явилася категорична заява, що доки в Одесi не буде сформовано українського вiйська, маршовi роти українських солдатiв залишатимуться в мiстi (ф.1076,оп.3, спр.13, телеграма вiд 27.5.1917). Командуючий Одеським округом генерал Маркс, людина демократичних поглядiв, пiшов на поступки Одеськiй українськiй вiйськовiй радi, дозволивши сформувати за мiстом один курiнь. Однак справа зi створенням українських частин дуже зволiкалася, довелося вжити нових кардинальних заходiв. 7 липня в Одесi вiдбувся велелюдний мiтинг воякiв-українцiв, який показав штабовi округу реальну силу нацiонального руху (40,с.64). Завдяки цьому справа зрушилася з мiсця й у серединi липня почав своє iснування Одеський гайдамацький курiнь.

Справами формування куреня клопотався завзятий український патрiот ротмiстр Василь Сахно-Устимович. Курiнь розташовувався пiд Одесою, на мiсцi пiхотних таборiв у "5-й станцiї". Ось що згадував про той час ротмiстр одеських гайдамакiв М.Янчевський:

"Перед очима дiялось те, що вiдiйшло вже у вiчнiсть… Зразу воскресла в пам'ятi так гарно, живо й художньо описана Гоголем Запорозька Сiч. Мiсце табору Гайдамацького куреня сприяло й життю, й картинностi… Це рiдкий лiс … Видно, що вiйська давно вже тут не постоювали: окопчики для шатрiв почасти зруйнувалися, але рясно заросли травою, стежки теж позаростали травою й кропивою, надаючи цим приятелям занедбання оригiнальний колорiт. Мiж деревами густо порозкидались кущi, пiд якими, стомленi козаки поклалися спати. Там на пеньку в холодечку сидить козак, похилившись; над ним свiйський галяр iз "оселедцем" голить, залишаючи i йому "оселедця". Тут компанiя, як видно, новоприбулих, пiдстеливши шинелю, закусує чим Бог послав, озирається на всi боки, дiлячись вражiннями. Тут-же недалеко розкинутi шатра звичайного росiйського таборового зразку в перемiшку з маленькими походними, до котрих туляться iмпровiзованi намети з плахт, iз килимiв та кавалкiв хатнього полотна. Мiж шатрами в порядковi, в "козлах" стоять рушницi, шаблi, кулемети; бiля них походжає суворо варта… Чути пiсню "Ми гайдамаки, всi ми однакi", — це повертається сотня з навчання. Повноту картини доповнюють козаки й старшина в старовинних козацьких строях, у черкесках вишиваних сорочках. Але ще не всi здолали привести себе до такого вигляду. Бiльшiсть одягнута в росiйськi "гiмнастьорки" та захистного кольору шаровари. Обличчя освiтленi внутрiшнiм сяйвом твердостi, рiшучостi та гордостi вiд свiдомости, що вони — пiонери великого дiла — вiдбудови України. Всi вони — i старшина, й козаки — добровольцi; прийшли сюди, маючи на думцi тiльки боронити свiй край, якого вже починає охоплювати пожежа анархiї" (206,c.142).

Вже 20 вересня курiнь розгорнувся до трьохкурiнного складу. Тепер iснували 1-й Гайдамацький пластунський курiнь ротмiстра Сахна-Устимовича, 2-й Гайдамацький пластунський курiнь капiтана Орлова, 3-й Гайдамацький кiнний курiнь пiдполковника Продьма та Гайдамацька гарматна батарея. Крiм того, до гайдамацьких формацiй належала зукраїнiзована учбова кулеметна команда штабу Одеського округу на чолi зi штабс-капiтаном Мацаком. У пластунських куренях було по 4 пiших та по 1 кулеметнiй сотнi, у кiнному куренi 3 кiнних та 1 кiнно-кулеметна сотня, а в батареї 2 гармати. Разом з кулеметниками Мацака гайдамацька формацiя сягала 2 тисяч воякiв. Ця органiзацiя та чисельнiсть iснували до розгрому одеських гайдамакiв наприкiнцi сiчня 1918 року.

Мiсцевi бiльшовики досить негативно ставились до гайдамакiв:

"Органiзоване таким чином "вiйсько" було одягнене в синi широкi шаровари i жупани. Багато гайдамакiв, впадаючи в театральнiсть, почали брити голови, залишаючи оселедець. Пiд прикриттям цiєї бутафорiї органiзовувалась контрреволюцiйна збройна сила, яка ненавидiла Ради i насамперед бiльшовикiв" (210,с.404).

За тих часiв анархiї та хаосу одеськi гайдамаки контролювали i бiльшiсть мiст Херсонської губернiї, забезпечуючи там лад та спокiй. Так, 2-й Гайдамацький курiнь контролював Вознесенськ i Тирасполь, 1-й та 3-й куренi регулярно направляли пiдроздiли до Миколаєва i Херсона. Щоб створити українськi формацiї в цих мiстах, з 3-го Гайдамацького куреня було видiлено вiдповiднi кадри, якi розташовувалися мiж Миколаєвом та Херсоном — у мiстi Оляшки. Вже згодом згiдно наказу Генерального Вiйськового Секретарiату на базi цих кадрiв мусив розгорнутись Днiпровський запорiзький курiнь (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29).

Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полiтична ситуацiя в Одесi змiнилася корiнним чином. Бiльшовики прагнули прийти до влади, для чого вони значно посилили свiй вплив у мiсцевих Радах та розпочали передвиборчу компанiю на виборах до Румчероду. На другому з'їздi Рад (10–23 грудня 1917 року) в Румчеродi вони отримали 40 вiдсоткiв голосiв при потужному союзниковi лiвих есерах, якi взяли ще 30 вiдсоткiв. Очолив Румчерод бiльшовик Г.Юдовський. Таким чином, бiльшовики могли б вважати себе господарями мiста, якщо б на завадi цьому не стояли українськi вiйськово-полiтичнi кола.

Мiсцеве представництво Центральної Ради також вживало активних дiй щодо перебрання влади в мiстi та на територiї, частково пiдлеглiй Румчероду загалом. З цiєю метою вирiшено було злiквiдувати проблему згори — зукраїнiзувати штаб Одеського вiйськового округу. Для цього в груднi до передмiсть Одеси було переведено 12-у кiнну дивiзiю, командир якої, генерал Єлчанiнов, i був призначений командуючим округом. Крiм того, у нiч з 14 на 15 (з 1 на 2) грудня 1917 року гйдамацькi пiдроздiли виставили свої караули поряд з усiма державними установами Одеси. Штаб гайдамакiв переїхав до штабу Одеського вiйськового округу.

Звичайно ж, така ситуацiя не могла задовольнити мiсцевих бiльшовикiв, однак, розумiючи, що шансiв на перемогу в збройнiй боротьбi в них мало, вони пiшли на згоду з українською владою. Саме тому спочатку було створено для управлiння Одесою та територiєю Румчероду так звану Раду десяти. До неї вiд українських органiзацiй увiйшли полковник Луценко, пiдполковник Поплавко, Чехiвський, Голубович та прапорщик Вербицький. Румчерод представили Орлов, Хмельницький, Рузер, Юдовський, який став головою Ради десяти. Пiсля подiй 14–15 грудня, коли владу в Одесi перебрали представники Центральної Ради, та трагiчної i нез'ясованої загибелi вiд куль гайдамакiв начальника штабу Червоної гвардiї Кангуна, ситуацiя корiнним чином змiнилася. І бiльшовики, i гайдамаки стали готуватись до серйозних боїв. Крiм того, було змiнено i представництво бiльшовикiв у Радi десяти, в яку тепер входили Орлов (голова), Ачканов, Хворостiн, Вейсман (командир Червоної гвардiї). Завдяки цьому бiльшовики прибрали з Ради десять впливових меншовикiв та есерiв.

Крiм того, одеськi бiльшовики стали активно готувати червоногвардiйськi загони до бою з українськими вiйськами. Ними мусив керувати ще у груднi спецiально створений революцiйний штаб. Очолював його робiтник, командувач червоної гвардiї Чижиков. Крiм того, до штабу входили робiтник Ачканов, солдат Гур'єв, матрос Скобелєв, представник Петрограду матрос Шерстобитов, капiтан 2-го рангу Власов. Червона гвардiя Одеси мала мiський штаб, якому пiдпорядковувались чотири районних штаби: на Пересипi, Молдаванцi, в Залiзничному районi, при партiйному комiтетовi. Червона гвардiя мала залiзну дисциплiну та чiтку органiзацiйну систему розподiлу на сотнi. Загальна чисельнiсть червоної гвардiї сягала 2 тисяч багнетiв. За даними О.Конева, третину її складали iнтернацiоналiсти: полоненi болгари, угорцi, чехи, нiмцi, австрiйцi, серби, хорвати; а також працiвники за наймом: румуни, поляки, китайцi (64,с.269). Нацiональний склад iншої частини червоної гвардiї був виразно росiйським та єврейським (за винятком незначної частини залiзничникiв-українцiв). У бойовому вiдношеннi червона гвардiя була добре озброєна та непогано навчена. Крiм того, активно пiдтримували червону гвардiю цiлком збiльшовиченi 48-й та 49-й запаснi полки, 5-й запасний гарматний дивiзiон, залiзничний батальон, 2-а та 4-а прожекторнi роти. Загальна чисельнiсть цих сил сягала 4 тисяч багнетiв при 18 гарматах.

На боцi бiльшовикiв була також i частина розташованих в Одесi кораблiв Чорноморського флоту: мiноносцi "Звонкий" та "Завидный", броненосцi "Синоп" i "Ростислав", крейсер "Алмаз". Загальна чисельнiсть матросiв на цих кораблях доходила до 2 тисяч осiб.

Отож, як бачимо, в розпорядженнi одеських бiльшовикiв було понад 8 тисяч червоногвардiйцiв, солдатiв та матросiв.

Чим могли розпоряджатись представники Центральної Ради? Передача справ у штабi Одеського вiйськового округу зволiкалась. Генерал Єлчанiнов фiзично не встигав за подiями, а тому штаб виявився фактично недiєздатним. 12-а кiнна дивiзiя, переведена в околицi Одеси, та, зокрема, 12-й Охтирський гусарський полк не були зукраїнiзованi, займали нейтральну позицiю. Частково зукраїнiзований 12-й Бiлгородський уланський полк знаходився далеко вiд Одеси, в Ананьєвi, а тому суттєво вплинути на подiї не мiг.

Отож лишалися тiльки гайдамаки, якi почали реорганiзовуватися в Одеську гайдамацьку дивiзiю. На чолi цiєї дивiзiї став командир 49-го запасного полку полковник Мазуренко. Посаду начальника штабу обiйняв завзятий українець, корiнний одесит, майбутнiй воєначальник армiї УНР, який тiльки-но повернувся з фронту, пiдполковник Генерального штабу В.Змiєнко. За планом гайдамацькi пiшi куренi мусили розгорнутись у два полки. Кiнний курiнь мав стати кiнно-гайдамацьким полком. Кулеметний вiддiл почав реорганiзацiю в пластунський кулеметний курiнь. Крiм того, українцi 7-ї автороти з двома броньовиками були остаточно придiленi до Одеської гайдамацької дивiзiї. Однак у гайдамацьких частин було не все гаразд. За спогадами М.Янчевського, поширювалась бiльшовицька агiтацiя, зовсiм не було нормальної iнформацiї про подiї на Українi, не працювала розвiдка. Крiм того, засновник та улюбленець гайдамакiв ротмiстр О.Сахно-Устимович, через прокорнiловськi "реакцiйнi" настрої (який свого часу формував жiночий ударний батальйон), пiд тиском українських соцiалiстiв був вимушений облишити мiсто. Вiдiйшов вiд гайдамаччини i капiтан Орлов, який фактично мав такi ж настрої, як i Сахно-Устимович. До того ж, гайдамакам нiчого не було вiдомо про подiї в Одесi навiть про формування штабу їхньої дивiзiї. Звичайно, цi факти вплинули на те, що настрiй гайдамакiв значно пiдупав (206,с.145). Пiсля цих змiн 1-й Гайдамацький курiнь очолив капiтан Осмоловський, 2-й курiнь — ротмiстр Янчевський.

В Одесi ще будо два вiйськових юнкерських училища: Сергiївське гарматне та Одеське пiхотне. У цих училищах нараховувалось до 800 юнкерiв та викладачiв. Однак училища були незукраїнiзованi, мали бiлогвардiйську орiєнтацiю, тримали жорсткий нейтралiтет. Лише частина юнкерiв-українцiв пiхотного училища могла виступити на боцi гайдамакiв.

У мiстi ще знаходився панцерний потяг N 4, який з наказу С.Петлюри 19 (6) грудня 1917 року був вiдправлений на ремонт з Бiрзули до Одеси (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 6.12.1917)). Цей потяг був у повному розпорядженнi Одеської гайдамацької дивiзiї. Це була грiзна сила.

Крiм того, українську владу в Одесi пiдтримував крейсер "Пам'ять Меркурiя", на якому майорiв жовто-блакитний прапор. На крейсерi лишилося близько 400 морякiв-українцiв. Інша частина команди — близько 200 матросiв, переважно росiян, на знак протесту облишили корабель (74,с.25). Крейсер цiлком мiг узяти на себе обов'язки з охорони мiста та порту вiд червоногвардiйцiв.