Розділ «Першi Вiйськовi дiї Раднаркому на територiї України»

Полiтична ситуацiя на Українi наприкiнцi грудня 1917 року (за н. ст.) нагадувала справжнiй Гордiїв вузол, який можна було тiльки розрубати. Адже тривала ворожнеча в керiвництвi Центральної Ради — Центральна Рада та Раднарком мали мiж собою серйозний конфлiкт. Раднарком не мiг дiйти згоди з бiльшовиками "Сходу", а тi в свою чергу не хотiли визнавати "самостiйнiсть" київських бiльшовикiв. До цього варто додати боротьбу Раднаркому з Донським урядом та бiлогвардiйцями, нестабiльнiсть на нiмецькому фронтi та повний його розклад i страшенну анархiю в тилу. Отже, складалася дуже неприваблива картина. За таких обставин проблеми окремо одну вiд одної вирiшити було абсолютно неможливо, а тому i українськi, i радянськi дiячi перебували в станi повної розгубленостi, оскiльки брати на себе вирiшення всiх проблем нiхто не наважувався.

Найбiльшою для Раднаркому проблемою була вiйна з Донським урядом генерала Каледiна та бiлогвардiйцями, якi збиралися на Дону. Отож саме за вирiшення цiєї проблеми i взявся Раднарком. 21 (8) грудня 1917 року згiдно з особистим наказом Ленiна було призначено особу, яка б керувала бойовими дiями проти донцiв, бiлогвардiйцiв та "їх посiбникiв". Цiєю особою став вiдомий радянський вiйськовий та полiтичний дiяч В.Антонов-Овсiєнко. Як вiн сам писав, пiд "посiбниками" у розпорядженнi В.Ленiна малася на увазi Центральна Рада (208,с.46). Однак розв'язання конфлiкту з Центральною Радою вiд початку для Антонова-Овсiєнка не було головним завданням. Отож i брався вiн до цiєї справи дуже обережно. Характерним є випадок, що стався 21 (8) грудня. З Бiлорусiї через Україну, станцiю Бахмач, бiльшовики намагалися провести на Дон потужнi червоногвардiйськi з'єднання. Але, як зазначав В.Антонов-Овсiєнко:

"Тщетно тов. Берзин, действуя по указанию Ставки, требовал от начальника колонны Волобуева решительных действий. Волобуев вступил в переговоры с украинским полком (полк iм. Дорошенка — прим. Т.Я.), занявшим Бахмач и разобравшим впереди путь. Украинцы заявили, что ни в коем случае не пропустят наш отряд и будут стрелять. Волобуев при таких обстоятельствах не решился действовать. Полки 19-й колонны, устроив митинг, высказались против наступления на Бахмач, заявили, что будут бороться только против Каледина и что готовы ехать на Харьков только через Брянск. Волобуеву пришлось выехать обратно в Гомель, куда начинали стягиваться в эшелонах части его колонны" (208, с.32).

Як бачимо, завдання перед Раднаркомом та Антоновим-Овсiєнком стояло дуже складне, ще й обтяжене несподiваним спротивом харкiвських бiльшовикiв агресiї проти Центральної Ради. Виходячи з цього, В.Антонов-Овсiєнко одразу зайняв позицiю пасивного протистояння Центральнiй Радi та активного — Донському урядовi. Театр воєнних дiй проти донцiв та бiлогвардiйцiв лежав на територiї України — у шахтарському Донбасi. Справа в тому, що саме через Донбас iшли всi шляхи на Дон, а крiм того, в Донбасi мешкало багато донських козакiв та розташовувалися донськi пiдроздiли. Ключовою ланкою в залiзничному сполученнi з Доном була станцiя Лозова, володiючи якою можна було опанувати Донбасом, отримати ключi до мiст Олександрiвська, Катеринослава та Полтави. Нагадаймо, що Харкiвщина та Донбас вважалися Раднаркомом та мiсцевими бiльшовиками незалежними територiями, на яких у 1918 роцi було оголошено Донецьку-Криворiзьку радянську республiку. Отож, Раднарком не вважав вiйськовi дiї на цих територiях проти донцiв та бiлогвардiйцiв втручанням у внутрiшнi справи України, а Центральна Рада на це мовчала.

Якими ж силами мiг оперувати в Донбасi В.Антонов-Овсiєнко пiсля прибуття до Харкова 24 (11) грудня?

У першу чергу це петроградськi загони пiд командуванням Сiверса та Ховрiна, якi прибули до Харкова в нiч на 22 (9) грудня. Загiн Рудольфа Сiверса складався майже повнiстю з солдатiв старої армiї та нараховував 1165 багнетiв, 97 шабель, 14 кулеметiв, 6 гармат, 3 броньовики, 9 мотоциклiв та 14 велосипедiв (208,с.34). Цей загiн був потужною бойовою одиницею, не схильною до рiзних ексцесiв. У подальшому В.Антонов-Овсiєнко цей загiн використовував як вiдбiрну частину своїх революцi— йних вiйськ. 1-й Петроградський збiрний загiн Ховрiна, який нараховував понад 300 петроградських червоногвардiцiв, "почти совершенно разложился на почве реквизий, обысков и арестов" (читай: мародерства, пияцтва та розстрiлiв — прим. Т.Я.) (208, с.53). Згодом цей загiн був влитий В.Антоновим-Овсiєнком до iнших з'єднань.

Крiм росiйських загонiв у Харковi була мiцна червона гвардiя та частина збiльшовиченої залоги, на яку В.Антонов-Овсiєнко також спирався. Однак цi сили ми розглянемо трохи згодом.

Мiсцевi бiльшовики сприймали росiйськi загони та їх дiї надзвичайно негативно. Так, у мiстi було 29-е броньове вiддiлення, до складу якого входило 4 броньовики. Вони не визнавали бiльшовицького перевороту в Петроградi. Рудольф Сiверс у нiч на 23 (10) грудня без особливих проблем захопив це вiддiлення, яке всього кiлька днiв тому оголосило про свою приналежнiсть до українських вiйськ, а також заарештував уповноваженого Центральної Ради з вiйськових справ у Харковi Петренка та коменданта мiста прапорщика Чеботарьова (у 1919–1920 роках був начальником охорони С.Петлюри). Пiсля цього лiдер харкiвських бiльшовикiв Артем (Сергеєв) у рiзкiй та категорiчнiй формi заборонив Сiверсу будь-якi дiї проти Центральної Ради та домiгся звiльнення заарештованих (208,с.54).

Цiкавий факт: харкiвськi бiльшовики виступили союзниками Центральної Ради. На цьому згодом зiграли київськi бiльшовики, якi пiдтримали полiтику Раднаркому та його посланцiв, перемiгши таким чином упертих харкiв'ян.

Пiсля прибуття до Харкова Антонов-Овсiєнко одразу збагнув, що йому не варто встрявати в з'ясування стосункiв мiж бiльшовиками Києва та Харкова, а тому повiв власну полiтику. Вiд самого початку вiн пiдпорядкував собi збiльшовиченi з'єднання Харкiвської залоги та деякi червоногвардiйськi загони, чим збiльшив свої сили майже вдвiчi. З такими силами можна було розпочинати бойовi дiї проти донцiв. Перша операцiя — захоплення станцiї Лозової — була проведена вже 26 (13) грудня.

Ця операцiя, яка з трiском провалилася, була досить цiкавою. У Лозовiй, Олександрiвську та Павлоградi розташовувались 2 куренi Сiмферопольського полку iменi Дорошенка та зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї. Максимальна чисельнiсть їх сягала 1100 багнетiв та шабель. Сiмферопольський полк був сформований у Сiмферополi з українцiв мiсцевої залоги визначним українським дiячем Ю.Тютюнником у травнi 1917 року (ф.1076,оп.3, спр.14,с.5). З тих часiв, коли чисельнiсть полку сягала понад 5 тисяч нацiонально свiдомих воякiв, багато що змiнилось. Уже не було в полковi Ю.Тютюнника, а сам полк був досить сильно розхитаний соцiалiстичною агiтацiєю. До того ж у полку залишилося всього 2 куренi, якi виїхали до Павлограда та Олександрiвська. Безпосередньо на станцiї Лозовiй знаходився лише один курiнь. Зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї утворився лише восени 1917 року заходами однорiчника Козиря-Зiрки — майбутнього повстанського ватажка. Чисельнiсть полку не перевищувала 300 шабель, а сам полк був погано зпаяною частиною, нездатною на серйознi акцiї. Цей полк розташовувався в Павлоградi та Олександрiвську. Отож, сили, якi знаходились у районi Лозової, були дуже малi, розкладенi агiтацiєю, спантеличенi нерiшучiстю власного уряду та повною вiдсутнiстю допомоги. Однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi сумлiнно виконували свiй обов'язок i не випускали зi станцiї жодного озброєного ешелону, будь то червоногвардiйцi, козаки чи просто демобiлiзованi вояки (282).

В.Антонов-Овсiєнко вирiшив заплющити очi на те, що захоплення Лозової буде поглибленням конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом, та наказав розпочати наступ на станцiю. Антонов-Овсiєнко досить ретельно виконував своє завдання щодо Центральної Ради. У перший же день свого призначення вiн наказав зупиняти та роззброювати всi зукраїнiзованi вiйська, якi рухались на Батькiвщину. Наслiдком цього вже 21 грудня в Смоленську та на станцiї Липовська було роззброєно 4 українськi ешелони. Для захоплення Лозової Антонов-Овсiєнко зiбрав загiн з 500 солдатiв 30-го збiльшовиченого полку Харкова та 200 робiтникiв-латишiв харкiвського заводу ВЕК. До загону було долучено i бронепоїзд Зайцева, який за день перед тим прибув з Росiї.

Загiн 26 (13) грудня майже без бою увiрвався на Лозову та захопив її. Однак уночi курiнь дорошенкiвцiв зiбрався з силами та вибив збiльшовичених солдатiв i червоногвардiйцiв, якi в панiцi втiкали аж до Харкова. В.Антонов-Овсiєнко вирiшив направити до Лозової другу експедiцiю, однак на перешкодi цьому стало повстання юнкерiв у Чугуєвi.

Чугуївське вiйськове училище було одним з 9 вiйськових навчальних закладiв на Українi, якi готували досвiдчених офiцерiв. Це училище було засноване ще в 1865 роцi i вступали до нього в переважнiй бiльшостi вихiдцi з українських родин. Училище мало славнi українськi традицiї, пов'язанi з викладанням у ньому протягом 1905–1914 рокiв видатного громадського та вiйськового дiяча, науковця, вiдвертого нацiоналiста генерала Астафьєва (Остапури-Степового) (136,с.30). Фактично завдяки його старанням в армiї УНР 1917–1920 рокiв опинилися такi яскравi постатi, як командир Запорiзького корпусу полковник Болбочан, випускник Чугуївського училища, та iншi.

У 1917 роцi лише половину юнкерiв Чугуївського училища становили українцi. Очолював училище генерал Т.Протозанiв, який у 1919 роцi загинув разом зi штабом Пiвнiчної групи армiї УНР. Його помiчником був пiдполковник Ашахманiв, майбутнiй викладач Вiйськовї академiї iменi Фрунзе. За штатом в училищi було 300 юнкерiв та близько 30 офiцерiв-викладачiв.

Чугуївськi юнкери досить уважно стежили за подiями в Росiї i навiть, коли в Москвi мiсцевi юнкери та студенти 28 (10) листопада — 3 (16) грудня пiдняли збройне повстання проти бiльшовикiв, то чугуївцi збирались вирушити їм на допомогу. Пiсля того, як до Харкова прибули росiйськi революцiйнi вiйська В.Антонова-Овсiєнка, юнкери вирiшили роззброїти їх. Ось що, зокрема, писав про тi подiї один з харкiвських керiвникiв червоної гвардiї Ф.Минайленко:

"Есер Лебедєв, колишнiй морський мiнiстр в урядi Керенського, разом iз створеним з його участю "Комiтетом врятування батькiвщини i революцiї" виїхав до Чугуєва, де було юнкерське училище, маючи намiр пiдняти його i силою багнетiв зберегти владу Тимчасового уряду в Харковi.

Харкiвський комiтет РСДРП (б) вжив необхiдних заходiв перестороги. П.А.Кiн, голова виконкому Ради робiтничих i солдатських депутатiв, повiдомив штаб, щоб загони Червоної гвардiї негайно готувались до виступу в напрямi Чугуєва. Частина червоногвардiйцiв була послана рити окопи, робити загородження на околицях мiста" (253,с.120).

Для Харкова виступ чугуївських юнкерiв був повнiсiнькою несподiванкою. В.Антонов-Овсiєнко видiлив на лiквiдацiю виступу загiн Ховрiна в 300 багнетiв, який складався з матросiв, петроградської та тверської червоної гвардiї. У Харковi було зiбрано до 400 мiсцевих червоногвардiйцiв.