Розділ «Конфлiкт мiж Центральною Радою та Радянським Народним Комiсарiатом»

Аналiзуючи архiвнi справи фондiв Центральної Ради (ф. 1115) та Генерального Вiйськового Секретарiату (ф.1076), публiкацiї в газетах "Нова Рада", "Вiсник Генерального Секретарiату" та iншi, можна зробити багато цiкавих висновкiв. Справа в тому, що С.Петлюра на чолi Вiйськового Секретарiату своїми дiями найбiльше сприяв вiдокремленню України вiд Росiї, i був фактично єдиний серед усiх членiв Генерального Секретарiату спроможний на рiшучi кроки. Як вiдомо, 1-а українсько-бiльшовицька вiйна виникла внаслiдок протистояння двох iдей: нацiональної та соцiалiстичної, однак пiдстави для неї знайшов Раднарком, як не дивно, тiльки в негнучкiй полiтицi Генерального Секретаря у справах вiйськових С.Петлюри. Навiть першi українськi грошi з'явилися завдяки полiтицi Петлюри, вже не кажучи про ІV-й Унiверсал. Центральна Рада в особах Грушевського та Порша була неспроможною вирiшувати глобальнi проблеми, а В.Винниченко, як це видно з його спогадiв, тяжiв до полiтики Радянської влади. Передивившись умови прикрозвiсного ультимату Раднаркому вiд 4 сiчня (17 грудня), ми помiтимо, що всi вони торкалися дiяльностi майже виключно Вiйськового Секретарiату. Саме через це Симона Васильовича Петлюру 1 сiчня (18 грудня) було звiльнено (саме звiльнено, а не вiдправлено у вiдставку) Володимиром Винниченком з посади Вiйськового Секретаря. Однак, цим В.Винниченко українськобiльшовицьку вiйну, що починалася, так i не зупинив.

Усi вище наведенi твердження спробуймо довести на пiдставi низки архiвних джерел, спогадiв та дослiджень.

Найбiльш повну картину конфлiкту, на нашу думку, подав радянський дослiдник М.Рубач. Його стаття пiд назвою "К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой" була вмiщена в журналi "Летопись Революции" N 2 за 1925 рiк. Редагував цей журнал особисто М.Скрипник. Автор, спираючись на архiви Центральної Ради (журнали Генерального Секретарiату), що знаходились у Харковi, та архiви Раднаркому, що зберiгалися в Москвi, подав досить об'єктивний, урiвноважений та вiдвертий погляд на подiї грудня 1917 року. У його роботi було використано спогади В.Затонського та В.Винниченка, що надало дослiдженню ще бiльшого колориту.

Не менше попрацював над iсторiєю конфлiкту i наш український дослiдник, видатний дiяч того часу Д.Дорошенко. Дослiдження цього питання в його першому томi "Історiї України, 1917–1923 роки" було проведено на пiдставi газетних публiкацiй того часу, власного архiву та власних спостережень.

Безперечно, цiкавими є спогади документального характеру командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, членiв Харкiвського Народного Секретарiату Г.Лапчинського, Є.Бош, В.Затонського (208,213,241–244). Зi спогадiв дiячiв Центральної Ради можна лише назвати твори згаданого вже В.Винниченка та члена Вiйськового Секретарiату В.Кедровського (122,147).

У 1990 роцi в Києвi побачила свiт книжка О.Романчука "Ультиматум", що була також присвячена конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому. Але в нiй не було наведено жодного нового iсторичного факту, бiльше того, автор "Ультиматуму" навiть не переглянув усiх наведених попереду джерел, уже не говорячи про аналiз архiвних документiв Центральної Ради та газетних видань того часу. Бiльше того, автор "Ультиматуму" доволi тенденцiйно та однобiчно пiдiйшов до розгляду проблеми, йдучи не до iсторичної iстини, а граючи на полiтичних коливаннях сучасностi.

Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1, спр.26,с.6). До заглиблення його спричинилися такi факти, як безперешкодний пропуск на Дон озброєних козакiв; дозвiл проїхати до Новочеркаська, де формувалася бiлогвардiйська Добровольча армiя, загонiв київських юнкерiв, георгiївських кавалерiв, 3-ї школи прапорщикiв та iнше. Унаслiдок цього фракцiя бiльшовикiв у Центральнiй Радi, що безперечно пiдтримувала полiтику Раднаркому, вийшла з Ради та виїхала до Харкова 19 (6) грудня 1917 року (229,с.34). Пiсля цього на грунтi вiйськового керiвництва крок за кроком почали виникати суттєвi непорозумiння мiж Раднаркомом та Радою.

Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли рушали додому — на Україну. Як на це вiдреагував Петроград? З розмови Л.Троцького з радянським Верховним Головнокомандуючим Криленком, що була опублiкована в газетi "Известия ЦИК", бачимо, що Раднарком принципово не був проти ламки фронту, але вже тодi висловлювався проти "буржуазної" полiтики Центральної Ради (300,25.11.1917). Звичайно, бiльшовики також прагнули уповiльнити створення Українського фронту, щоб хоч устигнути висунути на позицiї, облишенi українцями, iншi формацiї. Але С.Петлюра створення власного фронту повiв доволi швидкими темпами.

Так, ще 23 грудня (5 листопада) було видано накази і 25 та 28 про створення Українського Генерального штабу. У наказi по Вiйськовому Секретарiату N 87 (по Генеральному Штабу N 12) вiд 20 (7) грудня 1917 року склад цього штабу було затверджено остаточно. Цей день фактично є початком функцiонування Українського Генерального штабу на чолi з генерал-майором Б.Бобровським (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.26). Це означало, що С.Петлюра повнiстю перебирав вiйськове керiвництво фронтом на себе. 23 (10) грудня було видано наказ N 88 про звiльнення у вiдпустку з лав частин Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв усiх росiян. Пiсля вiдпусток солдати-росiяни мусили зголошуватись до росiйських повiтових вiйськових начальникiв (ф.1076,оп.1, спр 1-а,с.6). Цей наказ був цiлком слушним, вiн вiдповiдав вимогам часу, але Симон Петлюра не узгодив його з росiйськими вiйськовими установами, чим викликав певну дезорганiзацiю. Генеральний Вiйськовий Секретар С.Петлюра також доволi рiшуче почав створювати рiзнi, окремi вiд росiйських, тиловi установи. Зокрема, наказом вiд 26 (13) грудня N 65 було оголошено формування Генеральної Вiйськової Санiтарної Управи (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.13). Це викликало тiльки низку проблем: куди треба було подiти працiвникiв росiйських тилових установ (адже вони не могли бути звiльненi, бо колишнiй уряд дав їм квартири на Українi, де вони мешкали разом з родинами); як дiлити майно та зброю на складах, що свого часу були вивезенi з Росiї на Україну, ближче до фронту; де шукати нацiонально свiдомих працiвникiв на посади в тиловi установи? Безперечно, проблеми цi можна було вирiшити протягом кiлькох мiсяцiв рiзними шляхами. Однак, швидке вирiшення цих питань вело лише до величезної плутанини. Зокрема, яскраво написав про таку плутанину в зв'язку з цим наказом у Вiйськово-медичних управлiннях генерал медицини М.Галин у своїх спогадах (127,N7,с.186).

Певнi проблеми мала Центральна Рада та Вiйськовий Секретар С.В.Петлюра з бiльшовиками i їхньою збройною силою: червоногвардiйцями та збiльшовиченими вiйськами старої армiї. Ось що з приводу цього писав В.Винниченко:

"Спочатку вони виявляли прихильнiсть i лояльнiсть до української влади. Але де далi, то ця прихильнiсть i лояльнiсть почала зникати й змiнилась на глибоке недовiрря й ворожнечу. Большевицькi київськi органiзацiї також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидше, нiж їхнi вiйськовi частини побачили грунтовну рiжницю мiж своєю позiцiєю й позiцiєю Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Їм стало ставати ясним, що вони нiчого не виграли в соцiальному вiдношенню вiд змiни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретарiату, а в нацiональному тiльки програвали. І всяка лояльнiсть зникла. Почалась агiтацiя проти Центральної Ради в пресi, на мiтингах, у казармах, у вiдозвах" (122,с.137).

А ось що писав про збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус, що рухався з фронту в напрямку до Києва, генерал П.Скоропадський:

"Але тут почалася нова бiда: 2-й гвардiйський корпус, страшенно грабуючи населення i винищуючи вогнем i мечем двори дiдичiв, пройшов з фронту через усе Полiсся. Звiстки про масовi безчинства, якi творили частини цього корпусу, доходили до моїх полкiв, i головне, що їх в цiм приманювало, це грабунки горiлчаних заводiв" (193,с.35).

За таких обставин Симон Петлюра вирiшив роззброїти в Києвi всi прихильнi до бiльшовикiв вiйськовi пiдроздiли та червону гвардiю. Згiдно з ним уночi 13 грудня (30 листопада) українськi вiйська київської залоги роззброїли та вiдправили до Росiї всi пiдроздiли, якi не зголосили про свою прихильнiсть Центральнiй Радi (70,с.415–416). Пiд час роззброєння 3-го Авiапарку було вбито одного та поранено чотирьох козакiв полку iменi Б.Хмельницького. Це були першi вiдомi нам жертви конфлiкту (304,N217). Зранку всi заарештованi вояки збiльшовичених пiдроздiлiв були роздiленi на українцiв та неукраїнцiв. Останнi вiдправлялися на вокзал та вивозилися з Києва. Українцi ж демобiлiзувались.(221,с.74)

Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi (ф.1076,оп,1, спр.1, телеграма вiд 29.10.1917). Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року.

У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами (70,с.415–416). Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке:

"Порвати звязки з козаками нам не вигiдно, бо на iнших фронтах українське вiйсько йде в контактi з козаками, що нам важко в цiлях перевозки українського вiйська на Україну. Треба полагодити справу мирним шляхом" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.8).

Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. Ось що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко:

"Через Полтаву и дальше Лозовую шло густое движение казачьих эшелонов. До середины декабря прошли: 2-ой Таманский, Полтавский, Запорожский, 1-ый Екатеринодарский, Уманский, 1-ый Линейный и Волжский полки, штаб 5-й дивизии, 13 и 12-ая донбатареи, 1 и 8-я Оренбургские батареи, 29-й Донполк (2 сотни), штаб 4-го казачьего корпуса, 19-я Донсотня. Надо было во что бы то ни стало преградить поскорее этот поток" (208,с.71).