Розділ «Подiї на Правобережнiй Українi»

Подiї, якi вiдбувалися протягом грудня 1917 — сiчня 1918 рокiв на територiї Подiльської, Волинської та Київської губернiй, докладно не були висвiтленi в жодному виданнi — чи то спогади, чи науковi працi. Правобережна Україна в той час цiлком залежала вiд подiй на Пiвденно-Захiдному фронтi, позицiї якого розташовувались саме там. Вiдповiдно, мiсцеве населення швидше виконувало накази революцiйного комiтету якої-небудь армiї, нiж Центральної Ради, що знаходилась далеко вiд фронту. До того ж, i Подiльська, i Волинська, i Київська губернiї були переповненi збiльшовиченими та деморалiзованими вiйськами Пiвденно-Захiдного фронту, якi диктували свої умови та робили свою полiтику.

Загострення боротьби мiж українцями та бiльшовиками почалося вiдразу пiсля отримання вiдомостей про Жовтневий переворот у Петроградi та наказу С.Петлюри вiд 20 (7) листопада 1917 року щодо створення з Румунського та Пiвденно-Захiдного фронтiв єдиного Українського фронту.

На той час на Правобережнiй Українi Центральна Рада мала досить значнi сили: 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського (16 тисяч багнетiв, 72 гармати), а також рiзнi дрiбнi частни, чисельнiсть яких сягала до 3 тисяч бiйцiв. 1-й Український корпус був зукраїнiзований з вiйськ 34-го армiйського корпусу старої росiйської армiї на початку осенi 1917 року. Цей корпус мав двi боєздатнi пiшi дивiзiї — 1-у (104-у) та 2-у (153-ю), якi мали 8 полкiв. Очолював корпус майбутнiй гетьман Української Держави в 1918 роцi, а тодi генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Штаб корпусу був досить добiрним. Крiм начальника штабу, росiянина з Пiвдня України генерала Я.Сафонiва, тут працювали справжнi українськi нацiоналiсти монархiчного ухилу: полковники І.Полтавець-Остряниця та В.Зеленевський, ротмiстр В.Кочубей, штабс-капiтан М.Середа. Також добре була укомплектована 1-а (104-а) дивiзiя корпусу. Її очолювали українськi патрiоти, якi своїм життям довели вiдданiсть батькiвщинi, генерал Я.Гандзюк та полковник М.Капустянський. Полки дивизiї були укомплектованi добiрними українськими вояками, а керiвнi ланки — гарними старшинами, в бiльшостi українцями (191,с.15).

Повною протилежнiстю 1-й дивiзiї була 2-а (153-я). Керiвництво її було непевне з усiх бокiв, так само, як i непевна переважна бiльшiсть вояцького складу. Дивiзiя була сформована та укомплектована нашвидкуруч, а тому чекати вiд неї повного пiдпорядкування не доводилось. Виняток становили хiба що деякi частини 7-го Дорошенкiвського (611-го Кунгурського) та 8-го Гайдамацького (612-го Чердинського) полкiв, якими командували пiдполковник Дiдик та полковник І.Порохiвський. Однак, у цiлому, на другу дивiзiю покластись було неможливо.

Так само як i вiйськовi командири, владу в корпусi мали яскраво революцiйнi постатi: комiсар Центральної Ради прапорщик Бiденко та голова корпусної ради прапорщик Золотаренко. Обидва вони, майбутнi повстанськi отамани, активно пiдтримували керiвництво корпусу.

Владу бiльшовикiв на Пiвденно-Захiдному фронтi та загалом на Правобережнiй Українi, як у прифронтовiй смузi, пiдтримував Вiйськово-революцiйний комiтет, який розмiщувався в Бердичевi. Цей комiтет був створений 7 грудня (24 листопада) 1917 року з 17 бiльшовикiв та 18 представникiв iнших блокiв та партiй пiсля чергового фронтового з'їзду. Ось що писав про комiтет його член М.Коковiхiн:

"Головою ВРК Пiвденно-Захiдного фронту обрали Разживiна, заступником голови — мене, секретарем — Мiлюкова (усi — бiльшовики). Вiд фракцiї лiвих есерiв з нами почав активно спiвробiтничати Кiквiдзе (згодом бiльшовик — прим. Т.Я.), майбутнiй герой громадянської вiйни. 26 листопада ВРК видав наказ N 1. У ньому ми насамперед записали: Рада Народних Комiсарiв i ЦВК є вищою владою в країнi, а в армiї — влада радянського Верховного головнокомандуючого Криленка; ВРК є вищою владою на фронтi i повнiстю пiдпорядковується головнокомандуючому Криленка" (237,с.552).

Гадаємо, що коментарi до цього уривку спогадiв зайвi, оскiльки ВРК чiтко вказало, що воно iгнорує Центральну Раду, пiдпорядковуючись виключно росiйському Раднаркому та його ставленикам.

Вiйськово-революцiйний комiтет, цiлковито iгноруючи Генеральний Вiйськовий секретарiат, за згодою прапорщика Криленка усюди почав призначати своїх пробiльшовицьких командирiв. Командиром Особливої став найбiльш лояльний до бiльшовикiв генерал В.Єгор'єв, сьомої — капiтан В.Триандафiллов, Восьмої — прапорщик Александрович, одинадцятої — полковник О.Єгоров. Крiм того, кожна армiя створювала свiй бiльшовицький Вiйськово-революцiйний комiтет, якому бездоганно мусили пiдпорядковуватись новоявленi командарми.

Мали армiйськi вiйськово-революцiйнi комiтети, як було зазначено у вiдповiдному роздiлi, i свої власнi збройнi сили — найбiльш збiльшовиченi корпуси. У сьомої армiї це був 2-й Гвардiйський корпус, який згодом очолила бiльшовичка Є.Бош, у восьмої — 12-й корпус на чолi з пiдполковником М.Кропивнянський, у Особливої — 1-й Туркестанський корпус, командиром якого був обраний радами солдатiв полковник П.Благовещенський.

Певно, що така ситуацiя, коли на Пiвденно-Захiдному фронтi готувався заколот проти Центральної Ради, нiяк не могла влаштувати українську владу. А тому командуючий 1-м Українським корпусом генерал П.Скоропадський вирiшив завдати удар першим. Прагнення Скоропадського активно пiдтримав комiсар Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi прапорщик Аполон Певний. Потрiбно було розгромити Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Це давало змогу позбавити бiльшовикiв централiзованого керiвництва. Операцiю було покладено на 1-у (104-у) дивiзiю. Керувати нею мусили безпосередньо полковник Капустянський та прапорщик Золотаренко, яким у розпорядження було передано 415-й та 416-й полки. Спочатку М.Капустянський вирiшив цiлковито очистити вiд здеморалiзованих вiйськ залiзницю Шепетiвка — Старокостянтинiв. Наступ був призначений на 16 (3) грудня 1917 року. Ось як про нього згадував М.Середа:

"3 грудня, вранцi, авангард пiд проводом прапорщика Золотаренка, який мав 10 чоловiк i 2 кулемети, вирушив на ст. Шепетiвку. Золотаренко мав вдачу князя Святослава: перед кожною станцiєю попереджував: — Іду на вас! — i додавав: — Веду за собою корпус, везу гармати, кулемети, бомбомети, вогнемети, пiроксилiн, приладдя з ультра-масаковими промiннями. Горе чекає всiх, хто не виконає моїх розпоряджень. Знищу i не залишу нiкого, навiть на насiння.

Жах пройняв росiйськi частини, якi, аби уникнути зустрiчi з новим Тамерланом, заздалегiдь звiльняли станцiї, шукаючи для себе iнших безпечних шляхiв" (191,с.16).

Загiн М.Капустянського провiв операцiю дуже швидко та блискуче. 16 (3) грудня були взятi Шепетiвка та Сторокостянтинiв. Тут Капустянському вдалося розiгнати Вiйськово-революцiйний комiтет 11-ї армiї та захопити до полону майбутнього радянського маршала, призначеного бiльшовиками командармом, полковника О.Єгорова. Наступного дня бригада полковника М.Капустянського увiйшла до Бердичева, де був розгромлений Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Через кiлька днiв О.Єгоров був вiдправлений до Києва, де його посадили до в'язницi "Косий капонiр". Визволили його звiдти лише радянськi вiйська В.Антонова-Овсiєнка. Оскiльки в Бердичевi не було вiдповiдної кандидатури, замiсть радянських ставленникiв мiсце начальника штабу Пiвденно-Захiдного фронту обiйняв полковник Капустянський (146). Командуючим фронту став помiчник комiсара Центральної Ради А.Певного прапорщик Кудря.

Подiї, що розгорталися, нiяк не могли подобатись бiльшовикам Пiвденно-Захiдного фронту. Пiсля розгрому фронтового ВРК обов'язки цi перебрав на себе Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї, який знаходився в мiстечку Бар. М.Капустянський, зайнявши Проскурiв та захопивши там деякi установи 7-ї армiї, вирiшив, що вiн розiгнав штаб та армiйський ВРК. Таким чином, Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї залишився керувати бiльшовиками всього фронту. Вiн одразу почав збирати сили для походу проти 1-го Українського корпусу.

А в цей час Симон Петлюра намагався допомогти генералу П.Скоропадському свiжими зукраїнiзованими частинами з фронту. Так, 18 (5) грудня 1917 року 10-а кавалерiйська дивiзiя, що мала зукраїнiзуватись, отримала наказ з фронту, з-пiд мiстечка Аларту, вирушити до Василькова, де увiйти в пiдпорядкування Скоропадському. Наступного дня до 1-го Укразнського корпусу отримав призначення 27-й зукраїнiзований запасний полк з Новоград-Волинського (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 11.12.1917). На превеликий жаль, 10-а дивiзiя почала перемiщуватись до Василькова надто пiздно, а 27-й запасний полк був цiлком розвалений i не становив собою нiякої сили.

Бiльшовики не загаялися, призначити для наступу 2-й Гвардiйський корпус. Однак старе аристократичне командування корпусу не бажало пiдпорядковуватись наказам ВРК та бiльшовикiв. До гвардiйцiв з Києва направили бiльшовичку Є.Бош та комiсара з Петрограда І.Васянина. Їхня агiтацiя належно вплинула на 2-й Гвардiйський корпус, який вийшов з пiдпорядкування своїх офiцерiв. Ось як про це згадував бiльшовик Ю.Краснов: "Пiсля засiдання, години в три ночi, Васянiн i я пiшли на квартиру командира корпусу генерал-лейтенанта Чернавiна. Ми запропонували йому негайно вiддати наказ про виступ Кексгольмського i 3-го стрiлецького полку з артилерiєю на Вiнницю. Генерал вiдмовився, посилаючись на те, що без вiдома командарма вiн не може вiддати такий наказ. Ми заявили, що частини виступлять i без його наказу. Це настiльки розхвилювало старого, що вiн заплакав: "Як же мої вiйська виступлять без мого наказу? Такого бути не може!" Однак вранцi полки вирушили на Вiнницю i Радянська влада там була вiдновлена" (239,с.556). Щодо вiдновлення Радянської влади у Вiнницi — тут автор перекрутив факти та випередив подiї майже на мiсяць. У цiлому ж ситуацiя в 2-му Гвардiйському корпусi зображена досить точно.

23 (10) грудня 1917 року Кексгольмцi з околиць Жмеринки виступили в напрямку до Вiнницi. Це дуже сполошило С.Петлюру i вже 24 (11) грудня вiн надiслав на фронт телеграми про нове пiдсилення вiйськами фронту корпусу П.Скоропадського. Так, 2-му (6-му) Сiчовому Запорiзькому корпусу було наказано вiдправити в Козятин до розпорядження генерала Скоропадського одну дивiзiю. 1-му Українському корпусу було видано розпорядження перемiстити другу (153-ю) дивiзiю до Вапнярки. Також з фронту до Бiлої Церкви мала прибути 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя для охорони тилiв 1-го корпусу та околиць Києва (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 11.12.1917). 2-й корпус через те, що не мiг покинути фронт, нiяких пiдроздiлiв не надiслав. 9-а дивiзiя почала прибувати до Бiлої Церкви тiльки на початку сiчня. Єдине, що було виконано з наказiв С.Петлюри на цей раз — це перемiщення частин 2-ї дивiзiї до Вапнярки. Туди вiдбули пiдроздiли 612-го полку полковника Г.Порохiвського.

А в цей час збiльшовиченi пiдроздiли надто нерiшуче та навпомацки наближались до Вiнницi, опинившись в її околицях лише 27 (14) грудня 1917 року. До них прибули на переговори делегацiї вiд 609-го, 610-го та 611-го полкiв 2-ї (153-ї дивiзiї), а також донських i уральських козакiв з пропозицiєю про мирнi переговори. Їм було заявлено, що такi переговори можуть вiдбутись тiльки в тому разi, коли частини 153-ї дивiзiї вiдмовляться вiд пiдтримки Центральної Ради. Певно, що така умова була вiдкинута.