Розділ «Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва»

Треба сказати, що похiд на Волинь та загалом вiйськовi дiї на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року висвiтленi надзвичайно погано. Зi спогадiв у нашому розпорядженнi є хiба що записки В.Петрiва, Б.Монкевича та Р.Дашкевича. З iсторичних дослiджень ми можемо користуватися тiльки даними О.Думiна в "Iсторiї Сiчового Стрiлецтва", та З.Стефанiва в "Iсторiї українського вiйська". Бiльшовицька iсторiографiя про той час майже нiчого не залишила.

Згаданi джерела мають величезну кiлькiсть недолiкiв. Вiдсутнiсть часових меж, неточнiсть у викладенi подiй, далеко не повнi данi призводять до плутанини та вiдвертому спрощенню фактiв, або ж навпаки. Наприклад, операцiї Запорiзької бригади з роззброєння деморалiзованих вiйськ старої армiї подаються З.Стефанiвим та О.Думiним, як значнi перемоги над бiльшовиками. Це, зокрема, стосується подiй, пов'язаних з захопленням Коростеня, в'їздом до Сарн, утримуванням Новоград-Волинського (Звягеля).

Ще далi у "розгромi бiльшовикiв" пiшла "Iсторiя українського вiйська", яка навiть подала мапу з розташуванням "бiльшовицьких вiйськ" — насправдi пiдроздiлiв старої росiйської армiї, якi проти Центральної Ради нiчого не мали. Загалом, якщо б тi вiйська, якi роззброїла Запорiзька бригада, почали чинити опiр, то вiд бригади порожнього мiсця не залишилось би. У подiбному викладенi подiй визначається галицький екстремiзм О.Думiна та З.Стефанiва, якi чомусь усi вiйська старої росiйської армiї вважали "бiльшовицькими". Саме тому треба наголосити, що нi пiд Звягелем, нi в Сарнах нiяких перемог не було, а було планове роззброєння та демобiлiзацiя вiйськ старої росiйської армiї за допомогою Запорiзької бригади.

На той час склалася дуже сприятлива ситуацiя для наступу українських вiйськ. Пiсля укладення Центральною Радою Берестейської мирної угоди симпатiї солдатських мас, незалежно вiд нацiональної приналежностi, були цiлком на боцi української влади. Саме тому бiльшовикам стало надзвичайно важко штовхати солдатiв проти українських вiйськ. За таких умов українськi частини могли цiлком вiльно повернути всi правобережнi мiста, захопленi до того з боєм бiльшовиками.

Сили бiльшовикiв на Правобережнiй Українi тепер були мiзерними. Нагадаймо, що це в груднi 1917 року бiльшовики тут мали надiйнi 1-й Туркестанський корпус у Луцьку, 2-й Гвардiйський корпус у Шепетiвцi та 12-й армiйський корпус у Кам'янцi-Подiльському. Як бачимо, 2-й Гвардiйський корпус пiшов на Київ, де й демобiлiзувався. Повернути його на Правобережжя вже було неможливим. 1-й Туркестанський корпус почав демобiлiзуватись у Луцьку ще в груднi 1917 року, а тому в лютому в ньому залишились хiба що страшенно деморалiзованi кадри. Рештки Туркестанського корпусу залишились у Луцьку, та з кимось воювати (а тим бiльше з українськими вiйськами) не збиралися. Бiльш-менш у порядному станi перебували частини 12-го корпусу. Однак i тут були свої "але". Пiд впливом "червоного полковника" М.Кропив'янського залишалась лише одна-однiсiнька 19-а пiша дивiзiя. Її бiльшiсть на чолi з самим М.Кропив'янським з наказу В.Антонова-Овсiєнка була вiдправлена на допомогу Румчероду в боротьбi з румунськими вiйськами. Як бачимо, i 12-й корпус для українських вiйськ вже не був небезпечним. Отже, нi 2-й Гвардiйський, нi 1-й Туркестанський, нi 12-й армiйський корпуси вже не уявляли нiякої загрози.

Нових вiйськових з'єднань, особливо пiсля розголошення iнформацiї про Берестейську угоду, у бiльшовикiв не з'явилося. Єдиним супротивником, який залишився в українських вiйськах, був загiн В.Кiквiдзе, сформований колись на базi 12-го армiйського корпусу. Цей загiн нараховував 1300 багнетiв, 200 шабель та 6 гармат i розташовувався в Рiвному. Як можна зрозумiти, це досить мало для лiквiдацiї Центральної Ради та українських вiйськ загалом.

Iншi вiйська старої росiйської армiї уявляли собою деморалiзованi та незорганiзованi маси солдатiв, що йшли лише за гаслом "додому", i в українсько-бiльшовицькi стосунки втручатися не мали нiякого намiру.

Якi сили мала на Правобережнiй Українi Центральна Рада? Треба сказати, що на Правобережжi збиралися всi недобитки українських вiйськ, якi вiдроджувались, та були готовi продовжувати боротьбу. Зукраїнiзованi вiйська фронту (2-й Сiчовий та iншi корпуси) на цей раз не були задiянi лише тому, що з ними не було зв'язку. Довелося розраховувати на тi сили, якi були в безпосередньому розпорядженнi. Спробуймо коротко окреслити їх.

Залога Житомира:

1. Рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Ця бригада, як зазначалося, пiсля боїв пiд Фастовом вiдiйшла до Житомира, де чекала на Центральну Раду та київськi частини українських вiйськ. Настрiй бригади пiсля одержання вiдомостей про укладання Берестеської мирної угоди був дуже гарний. Бригада була готова до подальших боїв, хоч у нiй i залишалося 600–700 воякiв.

2. Рештки Одеської гайдамацької дивiзiї. Пiсля боїв в Одесi, пiд Роздiльною та iншими станцiями, невеличкий загiн одеських гайдамакiв на чолi з усiма трьома курiнними командирами (М.Янчевським, Ю.Осмоловським та Продьмом) пробився до 1-ї Української дивiзiї. Разом з нею вiн брав участь у боротьбi з 2-м Гвардiйським корпусом i таким чином потрапив до Житомира. Загiн мав 150–200 гайдамакiв, до останку вiдданих українськiй справi та готових продовжувати боротьбу.

3. Броньовий дивiзiон поручника Болдирева. Цей дивiзiон увесь час знаходився в Житомирi та був зукраїнiзований ще в листопадi 1917 року. Дивiзiон знаходився в резервi українських вiйськ як остання потужня сила, а тому в боях з бiльшовиками ще не використовувався. Дивiзiон мав на озброєннi 4 броньовики, якi могли служити серйозною вогневою пiдтримкою українських вiйськ.

Крiм того, в Житомирi знаходилась велика кiлькiсть гармат та легкої зброї, кинутої демобiлiзованими вiйськами. Цiєю зброєю можна було досить непогано озброїти наявнi українськi вiйська. Також у Житомирi пiд захистом решток українських вiйськ ще перебував штаб "командуючого" Пiвденно-Захiдного фронту прапорщика Кудрi. Цей штаб не мав нiякого впливу на подiї та навiть елементарного зв'язку з частинами, а тому українським вiйськам не мiг допомагати.

4. У Сарнах ще трималися рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї на чолi з комiсаром Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi А.Певним. 2-а бригада весь час вела бойовi дiї з загоном В.Кiквiдзе, розташованим у Рiвному. Своїми дiями бригада зв'язала Кiквiдзе та його людей i останнiй, з одного боку, не мiг злiквiдувати бригаду, а з iншого, кинути її та вирушити у бiк Києва. У 2-й бригадi залишалося не бiльше 600–700 багнетiв, однак це були вiдбiрнi вояки, здатнi на боротьбу до останку.

5. Вiйська, розташованi в Кам'янець-Подiльському. У цьому мiстi було зосереджено рештки 12-ї зукраїнiзованої дивiзiї 11-го корпусу та курiнь iменi Кармелюка. У дивiзiї пiсля часткової демобiлiзацiї залишалося не бiльше 1000 воякiв, у куренi — 250 багнетiв. Очолював вiйська генерал П.Єрошевич. Пiдроздiли 12-ї дивiзiї ще в сiчнi зробили багато досить корисних справ — нейтралiзували та частково злiквiдували збiльшовиченi частини 11-го та 12-го корпусiв. Вiйська Єрошевича залишалися боєздатними, однак не мали абсолютно нiякого зв'язку з Центральною Радою, Києвом (до захоплення бiльшовиками) та iншими українськими пiдроздiлами.

Саме тому Єрошевич вiв боротьбу фактично на власний розсуд, вирiшуючи самостiйно, що й коли йому робити.

6. Найбоєздатнiшою частиною була, безперечно, Запорiзька бригада полковника Костянтина Присовського. Бригада була надiйна у всiх вiдношеннях, маючи в своєму складi 1400 багнетiв, 100 шабель та 12 гармат. Саме на неї й було покладено основне завдання звiльнення Правобереженої України вiд бiльшовикiв.

Загалом на Волинi та Полiссi командування Запорiзької бригади мало розраховувати на сили, що дорiвнювали 2750–3000 багнетiв, 100 шабель. З цими силами можна було звiльнити вiд бiльшовикiв Волинь, Полiсся та частину Подiлля. Тож можна було починати завзяту боротьбу. Перед тим, як повернутись до подiй, нам треба згадати ще два дуже важливих фактори, якi впливали на українсько-бiльшовицькi бої.

Перше. Українськi вiйська сподiвались на пiдтримку австро-угорської та нiмецької армiй. Через це вони були морально набагато сильнiшi за бiльшовикiв. Гадаймо, що ця пiдтримка не була дуже необхiдною для України, оскiльки сил для лiквiдацiї бiльшовикiв було достатньо. Загалом, зараз сперечатись про доцiльнiсть чи недоцiльнiсть нiмецької збройної пiдтримки досить важко. Тим бiльше ми не знаємо всiх обставин того часу. Однак з вiйськової точки зору з наявними вiйськами можна було самостiйно спочатку повернути Правобережну Україну, потiм, коли остаточно самолiквiдуються "армiї" М.Муравйова, Київ, а далi Лiвобережжя та Причорномор'я. Тим бiльше, цiлком реально можна було забезпечити успiх операцiї роззброєння вiйськ старої росiйської армiї та залученням до боротьби з бiльшовиками зукраїнiзованих частин. У цьому разi, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейскому миру, Перша українсько-бiльшовицька вiйна могла перерости у Визвольну вiйну. Цього не сталося, бiльше того, Центральна Рада притягнула на Україну нiмецька вiйська, чим вiдштовхнула вiд себе значнi кола населення. А була реальна можливiсть вирiшити раз та назавжди справу незалежностi України своїми силами.