Розділ «Боротьба у Лiсаветградi, встановлення радянської влади на Херсонщинi»

Щоб остаточно заволодiти Херсонщиною, крiм Одеси бiльшовики мали опанувати трьома найбiльшими губернськими промисловими центрами: Лiсаветградом, Миколаєвом та Херсоном. Ще одне мiсто Херсонської губернiї — Кривий Рiг — за бiльшовицьким подiлом належало до так званої Донецько-Криворiзької республiки. У цьому мiстi не було нiяких українських частин, тож ще 22 (9) сiчня 1918 року в Кривому Розi було оголошено радянську владу, а саме мiсто цiлком пiдпорядковувалось харкiвським i, частково, київським бiльшовикам.

У Лiсаветградi, Миколаєвi та Херсонi активна антиукраїнська боротьба розгорнулась майже одночасно з кривавими подiями в Одесi.

Найгострiшою ця боротьба була в Лiсаветградi. На той час у мiстi знаходився зукраїнiзований запасний полк полковника Князьова, який пiсля демобiлiзацiї солдатiв iнших нацiональностей нараховував не бiльше 800 багнетiв, та кiнна сотня Вiльного козацтва iменi І.Гонти. Лiсаветградське кiнне училище на той час уже було розпущене. Його начальник, генерал Генгрос, дiзнавшись про кривавi розправи "революцiйних" солдатiв з юнкерами в Петроградi, Москвi, Чугуєвi та Полтавi, вирiшив не ризикувати юнаками i вiдпустив усiх своїх пiдлеглих юнкерiв по домiвках у вiдпустки. Найнадiйнiшою частиною мiста була кiнна сотня iменi І.Гонти. Про її командира генерал П.Скоропадський залишив такi спогади:

"Подiбна органiзацiя вiльних козакiв, набрана виключно з заводських робiтникiв, була в Єлисаветградi, тiльки ще бiльш численна. Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там теж були сильнi українськi тенденцiї, але багато було ще й революцiйного чаду. Мене зацiкавив i вразив прояв нацiональних тенденцiй в робiтничих масах України при дуже помiркованих тенденцiях соцiальних, i то в самий розпал революцiї. Цi робiтники були готовi зi зброєю в руках поборювати бiльшовицькi завоювання свого краю" (193,с.54).

Сотня лiсаветградського вiльного козацтва нараховувала до 120 осiб. Однак щодо морального її стану Скоропадський дуже помилився — у вiдповiдний момент сотня виявилась нейтральною. Загалом українських вiйськ у Лiсаветградi нараховувалось понад 900 осiб. Запасний полк мiстився в Пушкiнському училищу, а сотня — у порожнiх корпусах кавалерiйського училища.

Протистояли українськiй владi в Лiсаветградi об'єднанi сили лiвого спрямування: бiльшовики, анархiсти та есери. Мали вони i власну червону гвардiю, чисельнiсть якої не доходила 600 осiб. Мiсцевий пролетарiат за "старих часiв" вiд промисловцiв Лiсаветграда мав великi соцiальнi пiльги, тож не дуже пiдтримував бiльшовицькi iдеї. У зв'язку з цим червона гвардiя мала менше половини осiб, перейнятих бiльшовицькими чи анархiчними iдеями. Усi iншi, за визначенням бiльшовика С.Волкоца, були яскравими представниками бандитського елементу: "Личный состав Красной гвардии начал нас тревожить не на шутку. Нужно сказать, что формирование Красной гвардии происходило наспех и к нам влилась часть темного элемента из елисаветградского люмпен-пролетариата" (220,с.218). Штаб червоної гвардiї на чолi з бiльшовиком Т.Гуляницьким розташовувався, як не дивно, в одному примiщеннi з вiльними козаками — кавалерiйському училищi. Певно, що на подiбну червону гвардiю бiльшовики покластись не могли, а тому чекали збройної пiдтримки зовнi.

З ранку 28 (15) сiчня 1918 року до Лiсаветграду прибули досить потужнi сили. З Олександрiвська приїхав загiн анархiстiв Марусi Никифорової, який мав до 400 багнетiв та броньовик, а з Румунського фронту — ешелон збiльшовиченого 657-го Прутського полку в силi до 300 багнетiв. У той час анархiстам довiряв навiть головнокомандуючий радянськими вiйськами проти Дону та України В.Антонов-Овсiєнко. Саме тому лiсаветградськi бiльшовики також пiшли на об'єднання з загоном М.Никифорової. Однак домовитися як з анархiстами, так i з Прутським полком вдалося близько 17-ї години. Про подальший хiд подiй є рiзнi твердження.

С.Волкац згадував, що сотня iменi Гонти оголосила нейтралiтет. Пiдроздiли Прутського полку були "дуже стомленi", а тому участь у подiях брати вiдмовились. Штаб Червоної гвардiї розподiлив свої вiйська (червоногвардiйцiв, анархiстiв М.Никифорової, солдатiв 9-ї автомобiльної роти, що були в мiстi) на три частини. Перша найбiльша частина з броньовиком вирушила на чолi з Т.Гуляницьким у бiк Пушкiнського училища, друга лишилася в резервi, а третя була призначена спостерiгати за сотнею iменi Гонти. На однiй з вулиць перша група зустрiла караули запасного полку та почала з ним перестрiлку, що тривала 15–20 хвилин. Караули вiдступили до Пушкiнського училища, куди незабаром прибули i радянськi пiдроздiли. Пiсля коротенької перестрiлки училище було захоплено. Того ж вечора червоногвардiйцi взяли до полону в примiщеннi Дворянського зiбрання представникiв української влади, перебрали пошту й телеграф. Запасний полк та гонтiвцiв роззброїли. Таким чином, у Лiсаветградi запанувала радянська влада (220,с.218).

Т.Гуляницький подав дещо iншi данi. Вiн у своїх спогадах словом не згадав про загiн анархiстiв та стверджував, що червоногвардiйцям допомагали тiльки солдати Прутського полку. На чолi цих вiйськ Гуляницький начебто пiсля важкого бою захопив юнкерське училище, де, за його словами, боронилися гонтiвцi, а потiм почав наступ на запасний полк, який майже не брав участi у вiйськових подiях та розбiгся (226,с.453).

За багатьма даними ми можемо стверджувати, що багато чого Гуляницький наплутав, а тому бiльш правильними, на наш погляд, є спогади Волкоца.

Отже, протягом 28 (15) сiчня 1918 року бiльшовики та анархiсти повнiстю захопили владу в Лiсаветградi.

Єдиною жертвою конфлiкту в Лiсаветградi став мiсцевий вiйськовий начальник полковник Володимирiв. Вiн вiдмовився виконувати наказ М.Никифорової про видачу обмундирування та зброї анархiстам, за що i був убитий нею особисто (220,с.216).

У той же час вiдбувалась змiна влади i в Миколаєвi. Сили українських вiйськ у цьому мiстi були мiзернi — частини 3-го Гайдамацького куреня з Одеси. Його пiдтримував частково зукраїнiзований морський гарматний дивiзiон. На боцi бiльшовикiв були потужнi загони червоної гвардiї, що сягали 2 тисяч багнетiв, 45-й збiльшовичений запасний полк, матроси та iншi, якi нараховували ще до 3 тисяч воякiв. Певно, що з такими силами бiльшовики почували себе в мiстi цiлком спокiйно. Незважаючи на це, в груднi 1917 року в мiстi вiдбулась збройна сутичка з гайдамаками, яка вiдвадила бiльшовикiв вiд iдеї збройного повстання.

З отриманням звiсток про подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни, миколаївськi прихильники Раднаркому 27 (14) сiчня на засiданнi Робiтничих та вiйськових депутатiв оголосили про повне перебрання влади до своїх рук (279,с.427). Звичайно, з цим нiяк не могли погодитись одеськi гайдамаки, яких протягом 27–28 сiчня з активним застосуванням зброї було вигнано з мiста (247,с.436). Таким чином була встановлена Радянська влада i в Миколаєвi.

Херсонськi бiльшовики так само, як i миколаївськi, тривалий час боялись виступити проти української влади, не зважаючи на значну моральну перевагу власних вiйськових пiдроздiлiв. На той час у Херсонi мiсцевий пролетарiат був дуже незначний. Однак херсонськi бiльшовики знайшли iнший вихiд, почавши формувати Червону гвардiю з полонених, якi розмiщувався в мiстi, та iноземних робiтникiв. Завдяки ним херсонськi червоногвардiйськi загони мали значну силу — до 1300 воякiв. За твердженням радянського iсторика О.Конева, певно, помилковим, уся червона гвардiя Херсона складалася виключно з так званих iнтернацiоналiстiв: полонених армiй Четвертного союзу австрiйцiв, нiмцiв, сербiв, хорватiв, персiв, а також румунiв та полякiв (64,с.269). Як бачимо, херсонська червона гвардiя була дуже потужною силою в руках бiльшовикiв.

Їй протистояв напiврозвалений, цiлком здеморалiзований бiльшовицькою агiтацiєю 260-й Брацлавський зукраїнiзований полк на чолi з капiтаном Лисогором. Полк цей, незважаючи на те, що мав до 1200 багнетiв, не становив нiякої сили та, вiдповiдно, не мiг протистояти бiльшовикам (145,с.177). Однак останнi все одно не наважувались виступити проти української влади в Херсонi.

Така ситуацiя могла тривати досить довго. Але до мiста прибули миколаївськi бiльшовики з iнформацiєю про переворот у Миколаєвi та з обiцянками збройної пiдтримки херсонцям. Лише тодi бiльшовики Херсона наважилися роззброїти за допомогою червоної гвардiї цiлком розагiтований 260-й Брацлавський зукраїнiзований полк. Ця операцiя була проведена в нiч з 30 (17) на 31 (18) сiчня 1918 року (271,с.444). Пiсля незначної сутички 260-й полк був роззброєний та розпущений.

Так 27 (14) — 31 (18) сiчня 1918 року бiльшовики Причорномор'я виключно власними силами на територiї всiєї Херсонської губернiї взяли владу до своїх рук. Київськi вiйська Центральної Ради в цей час вели завзятi бої пiд столицею, а тому допомогти Пiвдню України були не в змозi. Таким чином, Центральна Рада повнiстю втратила Причорномор'я, а разом iз ним — вихiд до Чорного моря та майже весь зв'язок з вiйськами Румунського фронту, де було багато українських пiдроздiлiв.