Розділ «Вiдворот з Києва»

Увесь день 8 лютого (26 сiчня) 1918 року Брест-Литовським шосе в бiк села Iгнатiвка (тепер це мiсто Iрпiнь) вiдступали окремi українськi пiдроздiли та йшли групи людей. То була грiзна картина, яку змалювали кiлька свiдкiв. Так, старшина Б.Монкевич згадував:

"По Святошинському шосе тихо посувалися вiдступаючi рештки частин київської залоги. Денеде чувся плач людей, що прощалися з своїми родинами. Червона луна пожежi надавала постатям якогось мiстичного вигляду.

Попереду їхав обоз з раненими i хворими. Уряд проїхав на автах. За урядом їхали iнституцiї, а за ними без обозiв, без харчiв, без запасу набоїв йшли в невiдому будучнiсть непоборенi. Однi в широких штанях з оселедцями на головi, другi з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пiстолями за очкуром. Iшли в шинелях без наплечникiв, з рушницями без багнетiв. Сердюки-богданiвцi йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрiчками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках, з довгими червоними шликами.

Йшли озброєнi до зубiв вiльнi козаки отамана Ковенка. Иншi несли кулемети Люїса i Кольта. Гармати котилися по рiвнiй дорозi, обвiшанi ранцями i торбами. Старшини i юнаки ген. Присовського йшли в рiвних рядах. Позаду всiх, прикриваючи вiдступ, йшов полковник Болбочан з своїм вiддiлом" (1).

Доповнював Б.Монкевича полковник В.Петрiв:

"На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремi гармати, групи озброєних i неозброєних людей, нерештi з 50–60, обдертих частинно поранених воякiв проходить у повному порядку та голосно спiвають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки Богданiвського полку. Питаю: " в чiм справа?" Кажуть "наказ вiдходити на Iгнатiвку". Дальше гурток козакiв зi старшиною" (2).

Це питання тривалий час непокоїло багатьох дослiдникiв. Адже безслiдно зникнули кiлька українських вiйськовикiв (генерал Остапура-Степовий, полковник Сальський та iн.), не можна було розшукати працiвникiв Генерального штабу та рештки Полуботкiвського полку. Микола Порш згадував, що

"повiдомлення про вирiшену евакуацiю не було зроблено офiцiяльно, щоб дати змогу иншим урядовим особам i установам, якi не тiльки не брали участи в нарадi про евакуацiю, але й про факт самої наради нiчого не знали, органiзовано евакувати Київ. Звiстка про евакуацiю поширилася цiлком приватно, охопивши тiльки коло знайомих i близьких людей, тих, хто брав участь в нарадi про евакуацiю (яка вiдбулася в будинку Педагогiчного Музею), та й то тiльки тих з-помiж них, якi належали до вищих щаблiв державного апарату. Цим пояснюється також те, що в 10–11 год. вечора 8 лютого, коли головнi загони вiйськовi та частина державного апарату були вже доволi далеко вiд Києва, анi штаб оборони Києва з генералом Киреєм на чолi (мова йде про Генеральний штаб — прим. Т.Я.), анi вiйськове мiнiстерство (за винятком товариша вiйськового мiнiстра Жуковського), анi штаб Вiльного козацтва, яке саме тодi билося з вiддiлами червоної гвардiї, що пiдступала з боку Днiпра, не знали анi про постанову евакувати Київ, анi про факт переведення цiєї постанови в життя" (3).

М.Порш цiлком слушно стверджує, що вищi вiйськовi установи не були евакуйованi з Києва. Це, зокрема, Генеральний штаб на чолi з генералом В.Киреєвим (замiнив генерала Б.Бобровського, який був проти переговорiв з нiмцями), штаб Протибiльшовицького фронту сотника Шинкаря та Вiйськове мiнiстерство. Бiльшiсть працiвникiв цих установ залишилися в Києвi, частина їх загинула вiд рук бiльшовикiв. Серед жертв терору можна назвати таких видатних українських офiцерiв-генштабiстiв, як генерал Розгiн (Разгонов), штабс-ротмiстр Корчак-Савицький та iншi.

З Вiльним козацтвом ситуацiя склалася набагато краще. I штаб Ковенка, i бiльшiсть вiльних козакiв вибралися з Києва та долучилися до пiдроздiлiв української армiї. У Києвi залишилося всього кiлька невеличких частин, якi билися на Собачiй тропi, були цiлковито вiдрiзанi й саме тому не отримали наказа про вiдступ.

З регулярних пiдроздiлiв у столицi України не залишилось нiкого. Вiдступив навiть Полуботкiвський полк, який багато хто з авторiв "поховав" у Києвi. Полуботкiвцi вирушили на Василькiв, де не було жодної української частини. Тут бiльшiсть полку демобiлiзувалася. Тi ж, хто залишився у Васильковi, на початку березня долучилися до Запорiзької бригади. Вже в 1920 роцi колишнi офiцери-полуботкiвцi сотники Журба та Недай-Каша вiдродили Полуботкiвську формацiю як 6-й курiнь Низових Запорожцiв iменi П.Полуботка 1-ї Запорiзької дивiзiї.

Окремi поодинокi сутички в Києвi тривали до середини 9 лютого (27 сiчня). Була навiть спроба одного броньовика, що залишався в мiстi, вирватись до українських вiйськ. Броньовик, пошкоджений ще пiд час штурму "Арсеналу", був полагоджений, однак 8 лютого вивезти з Києва його не вдалося. З ранку наступного дня кiлька невiдомих нам героїв вирiшили на броньовиковi прориватись до своїх. Бойова машина виїхала на Олександрiвську вулицю, де вступила в бiй з червоногвардiйцями. Броньовиковi прорватися не вдалося. Напевно, його водiї загинули в боротьбi з бiльшовиками (4).

Незорганiзована боротьба, яка продовжувалася в Києвi 9 лютого, дезорiєнтувала М.Муравйова, який навiть не вислав навздогiн українським вiйськам переслiдувачiв.

А в цей час рештки українських пiдроздiлiв переформувались. Усi регулярнi формацiї, юнаки, добровольцi та сiчовики зосередились в Iгнатiвцi. Гайдамаки та вiльнi козаки розташувались у селi Шпетьки — фiльварковi Терещенкiв.

Як стверджував В.Петрiв, в Iгнатiвцi в першi години вiдступу був цiлковитий хаос. З вiйськами вийшло з Києва i багато нейтральних пiдроздiлiв — решток полкiв iменi Грушевського, Сагайдачного, "Вiльної України" i т. д. Це призвело до поглиблення анархiї. Саме тому надiйнi українськi частини — богданiвцi, дорошенкiвцi, гордiєнкiвцi, сiчовики — змушенi були оточити Iгнатiвку, виставити надiйнi сторожi на вулицях та почати органiзовану демобiлiзацiю.

Розформування вiйськ було проведено всього за одну нiч з 8 на 9 лютого. На ранок в Iгнатiвцi були знов грiзнi вiйськовi частини, здатнi продовжувати боротьбу. Усi вiйська переформувалися у вiдбiрний Запорiзький загiн. Хто залишався в ньому? Це були рештки славних українських полкiв, добровольчi та козачi частини. Ще ввечерi 8 лютого в Iгнатiвцi було до 3 тисяч українських вiйськовослужбовцiв, на ранок ця цифра завдяки демобiлiзацiї значно зменшилася. Спробуймо розглянути, хто саме ввiйшов до Запорiзького загону. Для початку наведемо данi, якi стосуються вiдбiрних українських полкiв:

До цiєї таблицi додамо, що Полуботкiвський полк уважався демобiлiзованим, оскiльки про його долю нiхто нiчого не знав. Тi ж 5 воякiв, що ввiйшли до запорожцiв, в Iгнатiвцi опинилися випадково. Полк iменi Сагайдачного взагалi залишився в Києвi в повному складi, тi 6 осiб, якi служили в ньому, потрапили до Iгнатiвки рiзними шляхами. Нарештi, полки iменi Грушевського та "Вiльної України" продовжували залишатись нейтральними та були вимушенi вiдiйти з Києва лише пiд тиском радянських вiйськ. Певно, що з першою ж можливiстю вояки цих полкiв демобiлiзувалися. Число воякiв, якi залишилися, ми подали вiдповiдно до даних, наведених Б.Монкевичем та В.Петрiвим (5).

Досить потужною силою були добровольчi формацiї, створенi пiд час боїв у Києвi. Це Республiканський загiн пiдполковника Болбочана та Офiцерський загiн пiдполковника Полозова. Республiканський загiн складався в переважнiй бiльшостi з мешканцiв Києва — гiмназистiв, студентiв, iнтелiгенцiї, свiдомих українських офiцерiв та дуже незначної кiлькостi вiльних козакiв. Загiн мав надiйний українських склад та нараховував у Iгнатiвцi до 150 воякiв. Офiцерський загiн був суто росiйською органiзацiєю, входили до нього в переважнiй бiльшостi офiцери-росiяни, якi випадково опинилися в Києвi та знали, що то є бiльшовизм. Загiн мав до 100 офiцерiв, залишався окремою частиною при українських вiйськах. Офiцери-українцi, якi були в ньому, в Iгнатiвцi перейшли до українських формацiй.

Крiм добровольчих частин, досить надiйними силами залишались 1-а та 2-а юнацькi школи, сiчовики, гайдамаки, вiльнi козаки. Юнакiв очолював полковник Присовський, який став начальником 1-ї юнацької школи пiсля повернення її з-пiд Крутiв. Юнаки як 1-ї, так i 2-ї шкiл були цiлком готовi до подальших боїв, хоч їх залишалося не так уже й багато. У 1-й школi — 130–140 вихованцiв, у 2-й — близько 100. 1-а школа трималась окремо вiд усiх вiйськ, в той час як 2-а знов увiйшла до Гайдамацького коша складовою частиною — куренем Чорних гайдамакiв.