Розділ «Наступ бiльшовицьких вiйськ»

Основний театр вiйськових дiй лежав усього на двох гiлках залiзниць, що вели до Києва. Бiльшовики мали за мету взяти цi гiлки пiд свiй контроль, а українцi — зберегти вiд ворожого наступу. Двома залiзничними дiлянками цi залiзничнi колiї сполучались мiж собою: Бахмач — Ромодан та Гребiнка — Крути, Гребiнка — Ромодан. Дiлянки становили головнi комунiкацiї українських вiйськ на Полтавськiй та Чернiгiвськiй залiзницях. Основними пунктами оборони залiзниць були станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути та, особливо, Бахмач. З утратою цих станцiй українськi вiйська автоматично втрачали i всю Лiвобережну Україну. Тож цi станцiї за логiкою речей мусили стати мiцними укрiпленими опорними пунктами оборони. Однак цього не сталося. Крiм того, на Чернiгiвськiй залiзницi важливими мiстами-станцiями були: Суми, Конотоп, Нiжин; на Полтавськiй: Костянтиноград та Полтава. Чернiгiвська залiзниця мала виходи до Бiлорусiї (через станцiю Дочь) та Росiї (станцiя Михайлiв Хутiр). Цi станцiї мали також важливе стратегiчне значення. Полтавська залiзниця давала можливiсть вийти до мiста Кременчука, звiдки було налагоджено надiйний переїзд на Правобережну Україну.

Отже, мiста та станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути, Бахмач, Суми, Конотоп, Нiжин, Костянтиноград, Полтава, Дочь, Михайлiв Хутiр та Кременчук мали бути надiйно захищенi. Але, на превеликий жаль, у цих мiстах розмiщувались непевнi з усiх бокiв вiйськовi частини, якi були нездатнi дати вiдсiч бiльшовикам. Останнi цим широко користувались.

Перша операцiя штабу В.Антонова-Овсiєнка була проведена в день оголошення Центральнiй Радi Народним Секретарiатом вiйни, 17 (4) сiчня 1918 року. Невеличкий загiн 30-го запасного полку в силi 120 багнетiв на чолi з прапорщиком М.Руднєвим був висланий для захоплення Сум. У цiй операцiї Руднєву допомагали пiдроздiли загону Знаменського та мiсцевi червоногвардiйцi. Головна роль вiдводилась мiсцевим бiльшовикам. Останнi досить швидко захопили мiську думу, залiзничну станцiю, Державний банк, друкарню та редакцiю мiсцевої газети. Крiм того, без пострiлу була роззброєна мiлiцiя, охорона Сумського кадетського корпусу та пiдроздiли 10-го Новгородського драгунського полку, що знаходився в мiстi. Збройний опiр поставили лише артилерiйськi пiдроздiли поручника Бондаревського. Його дивiзiон розташовувався за станцiєю Суми, на околицях мiста. Бондаревський, дiзнавшись про подiї, наказав своїм пiдлеглим приготувати гармати та зайняти оборону. Однак швидкi дiї московських червоногвардiйцiв та пiдроздiлiв 30-го полку не дали цього зробити. Бiльшовицькi вiйська з ходу пiшли в атаку на казарми гарматникiв, захопивши їх без втрат. Усiх воякiв дивiзiону роззброїли та розпустили по домiвках (101).

Поручник Бондаревський потрапив до рук бiльшовикiв та за спробу опору був розстрiляний. Так однiєю жертвою i закiнчилося захоплення Сум бiльшовиками.

18 (5) сiчня Володимир Антонов-Овсiєнко видав директиву про загальний наступ. Ось що вiн сам писав з цього приводу: "Начало наступления на Украину приурочивалось мною к 18 января. В Ставку Тер-Арутиньянцу дано предписание направить все боеспособные части с Юго-Западного и Румфронта на Киев и развить наступление от Гомеля к Бахмачу — Курску. Кудинскому в Брянске приказано усилить отряд Знаменского у Ворожбы — придав к нему до 1000 штыков красной гвардии и батарею. Курскому ревкому — выслать к Ворожбе также 100 человек с пулеметом. Белгороду и Люботинской группе выделить отряды для установления связи с Ворожбой. Общее руководство действиями от Ворожбы Кудинский должен принять на себя. Главный удар решено направить на Полтаву. Из Харькова должен был выйти бронепоезд с эшелонами червонных казаков и Харьковских красногвардейцев, в общем до 500 штыков во главе с Муравьевым. Одновременно из Лозовой наступает в эшелонах отряд Егорова с бронепоездом (всего 1200 штыков)" (208,с.134). Отже, було визначено чiтку мету наступу — на Полтаву! Перед самим виступом Муравйова з Харкова його загiн був розширений до того складу, який ми розглядали попереду — 975 багнетiв. З цими силами вiн i вирушив на Полтаву.

На той час у Полтавi була досить складна ситуацiя. Богданiвський полк спiльно з богунцями пiсля згаданого вже вбивства командира полку Ластiвченка влаштував бiльшовицький погром у мiстi, допустивши разом iз тим досить анархiчнi вчинки: п'янки, погроми магазинiв, пiдпалювання деяких помешкань та iнше. Напередоднi наступу бiльшовицьких вiйськ, 17 (4) сiчня, богданiвцi та богунцi через загрозливу ситуацiю в Києвi були викликанi до столицi. Вони залишили у полтавчан змiшанi почуття та непевнiсть щодо правильностi дiй українських вiйськ (116,с.55).

Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв з Полтави в мiстi залишилися пiдроздiли полку iменi Сагайдачного, кiнний полк iменi Мазепи та Вiленська юнацька школа. Сагайдачники та мазепинцi вже були розкладенi бiльшовицькою агiтацiєю, а тому збройної сили вже не становили. Єдиними, хто мiг учинити опiр бiльшовикам, були юнкери Вiленського училища. Крiм того, в Костянтиноградi залишився 3-й курiнь полку iменi Хмельницького, який мусив боронити залiзницю з боку Олександрiвська та Харкова. Це була досить надiйна частина, однак вона була вiдiрвана вiд полтавського угрупування українських вiйськ. У Полтавi також знаходився невеличкий партизанський загiн на чолi з сотником О.Волохом, складений з воякiв 2-го Українського, 5-го кiнного запасного полкiв та чугуївських юнкерiв. Цей загiн також був здатен на рiшучi дiї. До нього долучилася невелика кiлькiсть юнкерiв-українцiв з Вiленського вiйськового училища.

У нiч на 19 (6) сiчня 1918 року загiн М.Муравйова, маючи в авангардi панцерний потяг з групи П.Єгорова, вирушив у напрямку Полтави. По дорозi Муравйов визначив завдання у захопленнi мiста для кожної своєї частини. Так, загiн Беленковича, що складався переважно з залiзничникiв, мусив захопити та утримувати вокзал. Полку червоного козацтва було поставлено за мету як можна швидше дiстатись до будiвель кадетського корпусу, де розташовувалось Вiленське училище та Мазепинський полк, i роззброїти їх.

Наступу бiльшовикiв нiхто не чекав. Тож, коли на свiтанку вони увiрвались до Полтави, їм не було вчинено нiякого опору. Загiн Беленковича без проблем захопив вокзал, а полк Червоних козакiв В.Примакова швидко зайняв телефонну станцiю та губернське управлiння. На вокзалi до вiйськ Муравйова долучилось 40 мiсцевих червоногвардiйцiв, у центрi — ще 50. Розумiючи, що українськi пiдроздiли по мiсту не чинять бiльшовикам спротиву, Муравйов направив всi сили до кадетського корпусу. Червоногвардiйцi швидко дiсталися до будiвель корпусу, де юнкери вирiшили боронитись. Однак, маючи значну чисельну перевагу, бiльшовицькi вiйська, провiвши сильну вогневу пiдготовку, вимусили юнкерiв скласти зброю. За даними червоногвардiйця загону Беленковича І.Гончаренка, юнкери "сдались и разоружились" (223,с.194). М.Муравйов у своїй доповiдi В.Антонову-Овсiєнку зазначив, що вони були всi перебитi разом з офiцерами. Бiльшовикам цей бiй коштував тiльки одного вбитого червоногвардiйця. Українцi ж утратили бiльшiсть вiйськової молодi — до 100 "перебитих" юнкерiв.

Крiм того, полк Червоного козацтва захопив переважну бiльшiсть кiнського складу полку iменi Мазепи, завдяки чому В.Примаков почав формувати червону українську кавалерiйську частину (56,с.23).

Досить швидко М.Муравйов роззброїв мазепинцiв та з певними труднощами сагайдачникiв. Загiн О.Волоха, усвiдомлюючи неможливiсть боротьби, був вимушений облишити Полтаву. Рештки полтавських нацiонально свiдомих воякiв утворили два партизанських загони, якi вирушили для боротьби з бiльшовиками на Харкiвщину (117,с.26). Уже в березнi 1918 року цi загони влилися до 2-го Запорiзького полку, що наступав з Києва проти радянських вiйськ.

Захоплення Полтави додало бiльшовикам тiльки значних проблем. Ось що, зокрема, передав В.Антонову-Овсiєнку М.Муравйов про стан у мiстi:

"Город с всеми учреждениями занят нашими, исключая Киевского вокзала, откуда пока известий не имею, но полагаю, что не замедлю получить скоро благоприятные сведения о занятии. Юнкера еще за два дня, услышав о нашем движении, бежали. Оставшиеся оказали сопротивление, но были перебиты вместе с офицерами. Вот пока единственный кровавый епизод. Теперь сообщу тоже важные местные политические известия, или, вернее сказать, переговоры местного Исполнительного Комитета Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов со мной. Они прежде всего спросили меня, с какой целью я к ним прибыл с войском, и заявили, что они хотят сделать Полтаву нейтральной как в отношении нас, так и к Киевской Раде. Просили меня немедленно оставить пределы города и с тем же самым послали делегацию к двигающимся, яко бы, войскам Киевской Рады на нас. Я ответил им, что мы пришли сюда восстановить попраную Советскую власть на Украине, в частности в Полтаве, что Полтава, кроме того, является угрозой нашему стратегическому плану, пропуская мимо нас и посылая на нас бродячие шайки гайдамаков и украинские войска и тем способствуя контр-революционным замыслам Каледина, чего ни в коем случае мы допустить не можем" (208,с.136).

Ось так виходило, що бiльшовики "визволили" Полтаву, хоч їх про це не просила навiть мiсцева збiльшовичена рада. Певно, що в цьому випадковi М.Муравйову просто довелось визнати, що вiн у силу обставин, що склалися, окупував мiсто як звичайний загарбник. Засуджували дiї М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка i деякi народнi секретарi, однак зробити щось вони були безсилi, оскiльки не мали реальної влади. Ось що писав з приводу конфлiкту в Полтавi Г.Лапчинський:

"В самiй Полтавi, як вiдомо, негайно пiсля того, як туди вступило муравйовське вiйсько, виник був гострий конфлiкт мiж мiсцевою радою, де найвпливовiшими були українськi есери-"лiвобережники" на чолi з Леонардом Бочковським, Левком Ковальовим та Миколою Литвиненком. Роздратована нетактовним поводженням вiйськового командування, що претендувало розпоряджатись в мiстi, мiсцева рада, власне виконком, ухвалили резолюцiю, що на Полтавщинi єдиною владою є ради робiтничих та селянських депутатiв, що мають здiйснювати програму Жовтневої революцiї, що Українська Центральна Рада є ворог революцiйних робiтникiв та селян українських, але в той же час стосунки з ЦВКУ та Народнiм Секретарiятом в цiй резолюцiї зосталися нез'ясованi; полтавцi ставилися до "Харкiвського" уряду скептично. Абсолютно не розумiючи всiх вiдтинкiв мiсцевих полiтичних взаємовiдносин, Муравйов викликав до свого вагону членiв виконкому, нагримав на них, наказав арештувати небiльшовицьку українську частину з них i загрожував її розстрiляти. Лише протест з боку бiльшовикiв та росiйських лiвих есерiв запобiг такого ексцесу, але керовники "лiвобережникiв" пiсля цього визнали себе примушеними вiдiйти вiд роботи й покинути Полтаву" (244,с.210).

"… комендант штабу Муравйова тов. Любинський ("Хлор") з'явився арештувати т. Леонарда Бочковського, лiдера українських есерiв на Полтавщинi. Коли Бочковський на запитання вiдповiв українською мовою, "Хлор" на нього закричав: "Предлагаю говорить со мною по-интернацiональному". "Я вмiю говорити англiйською, нiмецькою, французькою, польською та росiйською мовою — вiдповiв Бочковський, але не знаю, яку з них ви вважаєте за iнтернацiональну". Лише пiсля цього "Хлор" зрозумiв, що вiн зробив дурницю. Мабуть такий же "наївний iнтернацiоналiст" за кiлька тижнiв пiсля того розстрiляв тов. Бочковського в Києвi лише тому, що в нього був червоний квиток члена Центральної Ради, складений українською мовою, i Україна втратила одного з найвизначнiших революцiонерiв, що ранiш ще, нiж офiцiяльно це зробила бiльшовицька Полтавська органiзацiя, почав виступати з гаслом "всю владу радам" i поставив у есерiвськiй органiзацiї питання про злиття з бiльшовиками ще влiтку 1917 року" (244,с.214).

Ось так трагiчно навiть для мiсцевих прихильникiв Раднаркому вiдбулося захоплення бiльшовиками Полтави. Щоб не мати проблем у мiстi й надалi, М.Муравйов розiгнав стару раду i зiбрав ревком, який, звичайно, був уже лояльним до окупацiйних вiйськ та виконував усi їхнi розпорядження (217,с.469).

Загалом подiї в Полтавi були досить показовими. Вони засвiдчили той факт, що нi В.Антонов-Овсiєнко, нi М.Муравйов не зважали на Народний Секретарiат та мiсцевих прихильникiв Раднаркому. Пiсля Полтави всi зрозумiли, що вiйська В.Антонова-Овсiєнка є окупацiйними, якi виконують волю петроградського бiльшовицького уряду.

У день захоплення Полтави, 19 (6) сiчня 1918 року, тисячний загiн Кудинського, що йшов з Брянська на з'єднання з частинами Знаменського та Руднєва в Сумах, здiйснив наступ на станцiю Михайлiв Хутiр. Цю станцiю завзято боронили пiдроздiли Дорошенкiвського полку — один курiнь у силi до 400 багнетiв. Також до них долучилися i рештки Текинського (Туркменського) кiнного полку в силi 14 офiцерiв та 125 вершникiв, що супроводжували генерала Л.Корнiлова на Дон (284,т.2,с.155). Бiй був досить тривалим та завзятим, однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi разом зi своїми випадковими союзниками мусили вiдступити до станцiї Кролевець. Однак Кудинський так i не досягнув своєї головної мети — об'єднання з загонами Знаменського та Руднєва. Щоб здiйснити нарештi це об'єднання, усi бiльшовицькi загони мусили взяти Конотоп, який на Чернiгiвському напрямковi почав вiдiгравати першочергову роль.