Розділ «Реальний стан збройних сил супротивникiв»

У цей же час вiйська Берзiна значно поповнились, що дало змогу розгорнутись у 1-й Мiнський революцiйний загiн. У першу чергу до нього увiйшов 60-й Сибiрський полк на чолi з офiцером-есером Розенбергом (нiмцем), складений з "революцi— йносвiдомих" росiян-сибiрякiв, набраних до вiйська ще в 1915 роцi. Полк цей був дуже надiйним для бiльшовикiв.

Антиукраїнським був 37-й запасний полк. Цей полк ще восени 1917 року розташовувався в Рiвному, вiн був украй збiльшовичений. Через це з наказу української влади всi вояки-українцi цього полку були демобiлiзованi, а сам полк, тепер виключно росiйський, вислано до Бiлорусiї. Звичайно, це викликало обурення серед росiян 37-го полку, якi тепер увiйшли до загону Р.Берзiна та прагнули помститись Центральнiй Радi.

Разом iз 60-м та 37-м полками до загону Берзiна увiйшли кулеметнi команди, двi батареї, авiацiйний та броньовий загони, а також панцерний потяг. Таким чином, загiн Р.Берзiна мав чiтко виражений солдатський склад. Щоб його розбавити, до загону була влита червона гвардiя, набрана з пролетарiату заводiв Брянська, та вiдбiрний матроський загiн балтiйцiв з Петрограда.

Брянська червона гвардiя на чолi з робiтником І.Морозовим складалася з червоногвардiйських загонiв Бежицької ради, арсеналу, 1-ї та 2-ї гранатних майстерень, заводу мiста Брянська (76,с.308). Це було типове бiльшовицьке вiйськове з'єднання, яке нестачу досвiду у вiйськових справах компенсувало революцiйним завзяттям. Однак Р.Берзiн, розумiючи непiдготовленiсть червоної гвардiї, вводив у бiй її лише в надзвичайних випадках.

Повною протилежнiстю Брянськiй червонiй гвардiї був Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева. Це була вже "заслужена" революцiйна частина, яка брала участь у Жовтневому переворотi, боях з вiйськами О.Керенського пiд Пулковим та iншими. Бiльшовицькi дiячi повнiстю покладалися на неї, а В.Антонов-Овсiєнко використовував її як гвардiю. Однак разом iз тим матроси "уславились" у Петроградi своєю жорстокiстю, п'яними вакханалiями та повальним мародерством. Тож вони були палицею на два кiнцi.

Загiн Р.Берзiна був надiйною для бiльшовикiв, рiшучою та боєздатною вiйськовою частиною. Знаходився вiн у пiдпорядкуваннi В.Антонова-Овсiєнка, однак з'явився на Українi лише пiд час бою за Крути — 29 (16) сiчня 1918 року. Загiн стояв на кордонi з Україною, щоб, залежно вiд обставин, або дати вiдсiч 1-му Польському корпусу, або йти в наступ проти вiйськ Центральної Ради. Українське командування не знало про головне завдання та чисельнiсть загону, а тому не врахувало цей вагомий факт у спробi оборони Лiвобережжя. Власне, це зiграло одну з головних ролей у поразцi пiд Крутами.

Отже, загiн Р.Берзiна був цiлком росiйським та бiльшовицьким, а тому становив значну загрозу.

Такими ж росiйськими та бiльшовицькими були й вiйська заводського лiкаря М.Знаменського та вiйськового комiсара Кудинського. Загiн Знаменського, складений з червоногвардiйцiв Замоскворiччя на початку сiчня 1918 року, направляючись на Дон, опинився на Українi, пiд Сумами. Тут цей загiн самостiйно змiнив своє завдання i залишився на Українi, увiйшовши до пiдпорядкування В.Антонова-Овсiєнка. На базi загону Знаменського В.Антонов-Овсiєнко вирiшив розгорнути цiлу вiйськову групу, що й доручив вiйськовому комiсаровi в Курську Кудинському. Останнiй виїхав на з'єднання з Знаменським з загоном, складеним з найбiльш по-бiльшовицькому настроєних воякiв рiзних запасних полкiв кiлькох росiйських мiст. Внаслiдок цього загiн Знаменського-Кудинського став цiлком реальною силою, яку складали вояки-росiяни. Крiм того, до загону увiйшов i один батальйон 30-го запасного полку з Харкова на чолi з прапорщиком Руднєвим, також росiйським (його ми розглядали в попереднiх роздiлах).

Тепер звернiмо увагу на бiльшовицькi вiйська Полтавського напрямку i, в першу чергу, на загiн полковника М.Муравйова. У цьому загонi були зiбранi українцi з усiєї армiї В.Антонова-Овсiєнка. Насамперед, сюди входили полк Червоного козацтва та загiн Беленковича, складенi з харкiвських червоногвардiйцiв-українцiв та збiльшовичених воякiв 2-го українського запасного полку. Це були єдинi серед усiх бiльшовицьких вiйськ загони, що номiнально належали Народному Секретарiатовi, вiд iменi якого вiв боротьбу В.Антонов-Овсiєнко. Власне, саме для того, щоб хоч якось показати приналежнiсть радянських вiйськ до Народного Секретарiату, В.Антонов-Овсiєнко i створив цей загiн, який мав рухатись на Київ в авангардi. Однак цей загiн був ненадiйним з усiх бокiв. Червоногвардiйцi-українцi могли перейти на бiк Центральної Ради, вони були мало пiдготовленi з вiйськової сторони, крiм того, нечисленнi. Саме тому до загону Муравйова було долучено яскраво росiйський пробiльшовицький Тверський загiн Кареєва, який очолював поручник Бiлогрiвцев. Цей загiн був створений у Тверi з воякiв-бiльшовикiв запасних частин залоги.

Загалом, загiн М.Муравйова не вiдiгравав та й не мiг вiдiгравати нiякої ролi, крiм полiтичної. Саме тому з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок перекидався загiн П.Єгорова. Основу цього загону становили Московська та Харкiвська червона гвардiї. Московська червона гвардiя так тiльки називалась, оскiльки складалась вона переважно з запасних частин збiльшовиченої Московської залоги, де служив i сам командир загону — штабс-капiтан П.Єгоров. Також умовно називався i Харкiвський загiн червоної гвардiї, оскiльки пiсля видiлення всiх українцiв до полку червоного козацтва в ньому залишились тiльки латишi, якi працювали на харкiвських заводах, та росiяни. Тож цей загiн аж нiяк не вiдрiзнявся вiд будь-якого росiйського своїми антиукаїнськими настроями. До загону П.Єгорова входили також цiлком росiйський 30-й запасний полк з Харкова, невеличкий загiн путилiвцiв з Петрограда, легка батарея та панцерний потяг. Правда, були в загонi й українськi пiдроздiли. Однак вони були дуже нечисленi та вiдiграли другорядну, допомiжну роль. Це невеличкий загiн донецьких червоногвардiйцiв на чолi з вiдомим у майбутньому червоним кiннотником Д.Жлобою та Брянська гарматна батарея з Катеринослава. Ось що згадував про донецьких бiйцiв червоногвардiєць І.Гончаренко:

"Мы встетились с выстроенным отрядом красногвардейцев-шахтеров. Их было 500–600 человек, большей частью пожилых рабочих. В шахтерской рваной одежде, в изорванных лаптях, совершенно черные от угольной пыли, с изнуренными лицами стояли на морозе пролетарии Донбасса. Сгорбившись от холода, засунув руки в рукава, они крепко прижимали к груди винтовки, готовясь к бою с врагом" (223,с.193).

Певно, такими ж були й шахтарi з загону Д.Жлоби. Серед них бiльшiсть становили українцi. Правда, українцi несвiдомi, такi ж, як i в Брянськiй батареї. Брянська батарея була сформована на однойменному заводi Катеринослава з його робiтникiв. Спочатку батарею планувалось направити на Дон, однак згодом її було вiдряджено до загону П.Єгорова.

Крiм того, вже на Полтавщинi до вiйськ П.Єгорова долучився збiльшовичений 11-й Сибiрський стрiлецький полк з Захiдного фронту. Це був кадровий полк старої росiйської армiї, сформований з росiян Сибiру. Були тут i українцi, однак вони ще на фронтi вийшли з полку i вступили до Гордiєнкiвського полку полковника В.Петрiва. Вже згодом одполчани-росiяни та українцi зустрiлись по рiзнi боки барикад у вуличних боях за Київ. Ось що про цю "теплу зустрiч" писав В.Петрiв:

"Вночi Гордiєнкiвськi стежi вже увiйшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кiнна розвiдка 25 (йдеться про 11-й — прим. Т.Я.) Сибiрського полку, того самого полку, з якого вийшли всi Українцi пiдчас формування Гордiєнкiвського полку. Отже ця допомога "працюючому людовi України" в однiй з її частин не мала анi одного Українця. Такий нацiональний склад тих пiдступаючих частин зробив їх для нас ще бiльш ненависним" (178,с.128).

Отже, як бачимо, загiн П.Єгорова також був за невеличкими винятками (латишi, українцi) яскраво росiйським. Найбiльш боєзданою в ньому вважалась Московська червона гвардiя.

Тепер розгляньмо резервнi пiдроздiли на чолi з робiтником В.Поляковим. Основнi сили резерву — 1-й Петроградський загiн та панцерний потяг, з початком боїв взяли активну участь у боротьбi з Центральною Радою. Червона гвардiя Олександрiвська та чорна гвардiя анархiстiв, складенi переважно з українцiв, участi в боях не брали, вони залишилися в районi Олександрiвська та Лiсаветграда. Їх ми розглядати не будемо.

Отож, загiн Полякова — це колишнiй загiн Ховрiна, значно переформований та поповнений. Складався вiн майже виключно з вiйськових пiдроздiлiв Москви та Петрограда, в яких було багато червоних офiцерiв та юнкерiв. Крiм того, був у загонi i невеличкий вiдсоток червоногвардiйцiв. Ось що писав про склад цього загону iсторик А.Буравченков:

"Из присланного на помощь Москве революционным Петроградом отряда моряков был сформирован небольшой самостоятельный отряд, которому предписывалось отправиться в Харьков. И хотя он именовался Петроградским сводным, в его состав входили также солдаты Московского гарнизона, красногвардейцы Москвы и Тулы, рота юнкеров Московской школы прапорщиков, во время октябрьских боев перешедшая на сторону Советской власти. Отряд возглавлял большевик матрос Н.А.Ховрин (згодом — В.Поляков — прим. Т.Я.), комиссаром отряда был прапорщик А.Ф.Ильин-Женевский. Начальником пехоты назначили преподавателя одной из московских школ прапорщиков капитана Скавронского, а начальником артиллерии — комиссара для поручений при командующем войсками МВО, большевика подпоручика В.Хруцевича" (53,с.109).

Як бачимо, загiн Полякова в переважнiй бiльшостi складався з вiдбiрних вiйськових пiдроздiлiв: матросiв, червоних юнкерiв, московських солдатiв, а також червоногвардiйцiв Москви та Тули, якi в загонi становили не бiльше третини. Звичайно, що українцiв серед них навiть не могло бути, оскiльки всi вони ще в груднi 1917 року сформували в Москвi український Запорiзький полк та виїхали на батькiвщину.

А тепер спробуймо проаналiзувати склад дiючих бiльшовицьких загонiв за такими критерiями: нацiональний склад, вiйськова пiдготовка.