Розділ «Реальний стан збройних сил супротивникiв»

а) 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн (1000 багнетiв);

б) Олександрiвська червона гвардiя (300 багнетiв);

в) Чорна гвардiя анархiстiв М.Никифорової (400 багнетiв);

г) броньове вiддiлення (3 броньовики);

д) панцерний потяг. Разом: 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг.

Пiдведiмо загальний пiдсумок:

а) у чотирьох дiючих загонах — 8 155 багнетiв, 25 гармат,

3 броньовики, 2 панцерних потяги, 2 лiтаки;

б) у резервi — 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг;

в) вiйськ на мiсцях — 6200 багнетiв;

г) збiльшовичених пiдроздiлiв у Києвi — 2700 багнетiв.

А всього в боротьбi з Центральною Радою на Лiвобережжi могли брати участь 18 755 багнетiв, 25 гармат, 5 броньовикiв, 3 панцерних потяги, 2 лiтаки. Для керiвництва такими масами вiйська почав створюватись окремий штаб, на чолi якого залишався В.Антонов-Овсiєнко. Начальником штабу став полковник старої росiйської армiї, лiвий есер М.Муравйов. Крiм того, щоб надати походовi на Київ хоч який-небудь український характер, до штабу згодом було прикомандировано вiйськового секретаря Народного секретарiату, сина вiдомого українського письменника Ю.Коцюбинського та керуючого справами Народного Секретарiату Г.Лапчинського.

Тепер спробуймо детально розглянути стан радянських збройних сил i почнiмо з характеристик, якi їм дав Г.Лапчинський. Ось що вiн, зокрема, писав про новоявлену армiю та її настрої:

"Нас обурювали самовiльнi труси та реквiзiї рiзних штабних комiсарiв, їхня брутальнiсть до мiсцевої влади. Нас дратувало, що поруч iз вiдомими нам партiйними товаришами та революцiонерами навколо тов. Антонова крутилися якiсь окремi, як нам здавалося, явно чужi для робiтничої класи суб'єкти офiцерського тилу, з нахабними та бандитськими фiзiономiями, i ми обвинувачували їхнього начальника в тому, що вiн нiби-то не вмiє добирати людей. Я пам'ятаю, яке неприємне вражiння на мене особисто справляли, коли я приїздив до залiзничного двiрця, де стояли штабнi вагони та ешелони з антонiвським вiйськом — його вояки, зокрема матроси, увiшанi всiлякою зброєю, iнколи п'янi, iз специфiчною брудною лайкою пiсля кожного слова, хоча це почуття дивно перемiшувалося зi свiдомiстю, що це ж таки є люди, що вже героїчно билися були за радянську владу й надалi добровiльно збираються проливати свою кров за революцiю. Лише згодом на дiлi стало цiлком ясно, що для тiєї епохи таке сполучення справжнього героїзму, вiдданости пролетарськiй справi i зовнiшньої розбещености й грубости бурхливої стихiї є неминуче явище" (243,с.174).

А ось що писав той же Лапчинський про ставлення "революцiйних" вiйськ до української справи:

"Оскiльки всi акцiї проти робiтничо-селянської революцiї з боку дрiбнобуржуазної ради йшли пiд українськими шовiнiстичними гаслами, серед революцiйних мас утворився настрiй, що ототожнював усе українське з контр-революцiйним.

Ми знаємо, що чимало справжнiх українцiв-робiтникiв та селян, якi фактично й мови iншої, крiм української, не знали й не вживали, пiд впливом такого настрою цуралися своєї нацiональности й наївно вважали, що iнтернацiоналiст повинен бути не українцем … а росiянином. А за тих товаришiв, що вперше були на Українi, прийшовши туди, щоб боротися за iнтереси українських робiтникiв та селян проти мiсцевої буржуазiї, нема чого й казати: для них психологiчно було цiлком очевидно, що "українцi" — це прихильники Центральної Ради, а українськi робiтники й селяни — це "просто робiтники й селяни". Тому-то й панувало цiлковите недовiр'я до кожного посвiдчення, писаного українською мовою…" (244,с.214).

Ось з такими настроями йшли вiйська Антонова-Овсiєнка, прикриваючись Народним Секретарiатом, на боротьбу проти Центральної Ради.

А тепер бiльш докладно розгляньмо загони, якi брали участь у наступi на Київ. Почнемо ми з так званого "1-го Мiнського революцiйного загону" на чолi з поручником Рейнгольдом Берзiним (з латисько-нiмецьких вихiдцiв). Цей загiн був створений ще в листопадi 1917 року з революцiйних 17-го та 19-го полкiв 5-ї Стрiлецької дивiзiї старої армiї для лiквiдацiї Ставки верховного головнокомандуючого генерала О.Духонiна в Могильовi. Пiсля того за планами бiльшовикiв полки мусили через Чернiгiвщину вирушити на Дон для боротьби з генералом О.Каледiним. Однак українськi вiйська вiдмовились пропускати цi полки через свою територiю. Наслiдком цього 17-й стрiлецький полк, у якому було багато українцiв, вiдмовився виступати проти вiйськ Центральної Ради. Щоб у майбутньому не виникало таких проблем, Р.Берзiн "вичистив" свiй загiн вiд українцiв, а 17-й полк негайно направив через Курськ на Дон — подалi вiд України.

У сiчнi 1918 року в Бiлорусi почалося повстання 1-го Польського корпусу генерала Довбор-Муснiцького, на придушення якого i було вiдтягнуто загiн Берзiна, властиво — 19-й стрiлецький полк, перейменований на 1-й Мiнський революцiйний полк. Це був старий росiйський кадровий полк, який за мирних часiв розташовувався в Польщi, у мiстi Сувалках. На той час, у сiчнi 1918 року, в ньому лишилися старi вiдбiрнi кадри, майже виключно росiйськi, серед яких було багато офiцерiв на чолi з полковником Валуєвим. Певно, цей полк надавався на будь-якi акцiї.