Розділ «М. Горбовий. Записки січового стрільця»

Тільки і пращання в мене було.

Аж тепер приступили сестри й браття пращатись. Та я ж не мав часу довго церемонитись, бо провадив чету.

Ще о кілько пригадую, чети провадили Ю. Тим'як, Е. Лукашевський, здається, Білецький і др. Сотню вів наш інструктор Гавриш Михайло.

Навперед нас йшла, граючи, жидівська орхестра. Та її мало що було чути, бо наш спів, а в перервах слова пращання й розмови, глушили. Полева жандармерія зразу йшла напереді. Та коли парад занадто став напирати, мішатися у чвірки, гатити дорогу, тоді мусили жандарми по боках вдержувати хоч сякий-такий лад. Але й це небагато помогло.

Так помало дійшлисьмо аж під ліс Сегельбу, до 3 кільометрів [від міста]. Там востаннє попращалися, зробили спільну знимку, посідали на вози, котрі заздалегідь були для нас приладжені, й ми поїхали, співаючи. За хвилю зникли на закруті, вдалині. Тільки ліс ще якийсь час передавав останні слова пісні:

Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь,

Рідний краю, добути Тобі!

Весело співаючи цілу дорогу, за яку годинку приїздимо до Яблонова. На роздорожжу стаємо відпочити та дещо перекусити. Аж тут над'їздять на колесах із Коломиї кілька польських легіонерів, котрих ми два тижні тому відпроводжали. Перелякані такі, що ледве дишуть. Побачивши нас, кричать:

— Ви куди, до Коломиї? Так там Москалів як трави та листу. З усіх тих, що вийшли з Косова, заледве нас кількох спасається з життям. Решта пропала. Радимо й вам скоро завертати додому, бо козаків поки що не видко.

Сказали це, сіли на колеса й поїхали, якби вже таки за плечами летіли козаки.

Між нами заворушилось, як у тому осиному гнізді, коли який збиточник устромить патика…

— Як? Щоб ми вертали додому? По такому святі? По стількох приготуваннях? Та з яким лицем [ми повернемося]? Нізащо у світі!

Крик, шум, погрози — годі розібрати, що хто говорить. Одні других стараються перекричати.

— Та як то ж може бути, щоб там Москалі були? — кричить оден. — От боягузи, не хотілося йти на війну, так хотять і нас змудрувати…

— А хоть би й були Москалі, — обзивається иньший, — та нас тут стільки, що шапками можемо їх закидати (вислів позичений від старших, бувших військових, які казали так за Сербів, що Австрія заквдає…).

— А може б, так ми кого післали колесом у Коломию, — пропонує хтось, — і якщо там є Москалі, то ми вернемо, ніччю потихоньки перекрадемося через Косів — Жаб'є і через Ворохту заїдемо на Мадярщину.

Та хоть кожний щось вигадував, то все одно ніхто його не слухав. Аж згодом потрохи заспокоїлися і вирішили твердо:

— Що б там не було, їдемо на Коломию! Будуть Москалі — виминемо місто, не будуть — ідемо прямо.

Повсідали на вози, затягнули "Не пора" і поїхали дальше. Переїжджаючи селами, помітили незвичайну тишу. Ніхто не їздить, ніхто нігде не йде, не видно майже нікого при праці. Тільки де-не-де перейде яка жінка чи дитина. Аж коли ми затягнемо селом яку пісню, повиходять люде до воріт, благословляючи нас на щасливу дорогу. Але молодих чоловіків майже нігде не було видко. Тільки самі жінки, діди й діти.

Ще завидна в'їхалисьмо в Коломию, співаючи. Але той спів уже був потрохи силуваний, бо геть всі похрипли. Де ж не захрипнути, співаючи через 30 км!