Розділ «М. Горбовий. Записки січового стрільця»

І тут починалися торги. Вибранців у першій лаві молили ті "упосліджені" із другої, щоби замінятися місцями. Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними" або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі.

Десь так збоку цікаво, мабуть, було дивитися на такі дивні торги. А старшині, безперечно, було прикро переводити такий вибір.

Я якось попав відразу до "вибраних". Зате мене страшно нудив мій товариш В. Зінич. Та я, як і иньші, навіть не хотів багато говорити на цю тему.

Але через час, на превелику радість усіх, приказано нам зійтися разом, бо "може, ще якось-то переміниться". Вечеря вже смакувала краще, і з лекшою душею йшлося спати. Але заки заснули, вирішили-таки потихоньки між собою держати по черзі поготівля всю ніч. Бо ану ж, думалося, нас злучили на те, щоб приспати чуйність, зібрати всі иньші сотні й від'їхати вночі, а нас, Гуцулів, залишити тут.

Але ніч минула звичайно, тільки опівночі була трівога, щоб переконатись, чи справно збираємося. Зараз зранку, після снідання, — довгожданний приказ: "Сотнями відходити на двірець і вантажитись на поїзди!"

Гарячково-радісна збірка, і довгим вужем витягнулись сотні за сотнями через місто на двірець. Тут ми побачили із жалем, що нас нема вже і половини стільки, що було попереднього дня на площі. Згодом довідались уже певно (про це і передше ходили чутки), що Поляки поробили у Відні чи в Начальній команді старання, щоб нас було якнайменьше. Що тоді "шляків" і "холєри" на них усипалось, аж страх подумати…

На вулицях спостерігаємо мало людей. Тільки де-не-де перебіжить хто, переляканий якийсь, сумний. Небагато громадян і нас супроводжувало. Казали, що більшість виїхала вже давніше.

Біля двірця який невідомий пекар став нам роздавати хліб. Ще свіжий, навіть гарячий витягав із печі та давав, приговорюючи:

— Мають забрати Москалі — най з'їдять самохотники.

І доки ми навантажились і від'їхали, він ще вспів спекти кілька печей (хліба) і роздати. Дуже це нам придало сил.

Підчас вантаження ще багато говорилося про "вибраних" і "упосліджених", але вкінці якось так то сталося, так ніби помішалось, що таки всі наші з Покуття навантажались.

Але й вантаж це був! У возах, призначених на "6 коней або 40 людей", набилося по 80–90 стрільців! А на т. зв. льорах, т. є. відкритих піввозах, напакували і по 120. Як це там змістилося, годі збагнути. Кождий був так закліщений, що не міг ворухнутись. А щоб сісти, то і гадки не було.

Одначе як старшини чи кондуктори жалували, що нам затісно, то ціла "льора" кричала, що місця є ще доволі, боячись, щоб не казали кому залишитись… Котрий уже допавсь воза, то за жадні гроші був би з нього не зліз. Аж до від'їзду у кождого ще душа сиділа в п'ятах, кождий ще не вірив, що таки від'їде… А поза шкіру аж морозило від думки: ану ж щось станеться і нам скажуть вертати домів! Тоді хиба лягай під поїзд… Нарешті дочіпили машину, загреміли вози, ланци засвистали, і довжелезний поїзд помалу рушив. Як тоді легонько стало на душі — годі описати. Це й виявилось відразу тим, що з кождого воза залунали радісні пісні. А поїзд набирав щокрок все більшого розгону.

— Поїхали!

Смеркається. Небо затяглося хмарами, почав періщити дрібний дощик. Дехто каже, що це за нами плаче Галицька земля, що її покидаємо… Що ж, не в нашій силі це змінити тепер. Най вберемося в силу…

А дощ усе дужче змагається. Котрі були у критих возах, їм ще нічого. Але нам, у "льорах", непереливки. Зачинаємо добре мокнути. А тут уже й темніє, і спати здалось би. А нема як. Треба собі якось давати раду. Хочемо звоювати Москаля; то перше треба вивчитися порадити собі в кождому случаю.

Саме якось поїзд став серед поля. Як на команду з кождого воза полетіло по кілька стрільців по сіно. Одні брали оберемками, а наші Гуцули принесли таки по копичці на віз. Не було чого стіснятися, бо й так за день-два як не заберуть його Мадяри, то Москалі.

Зараз гумор поправився. Частина хлопців злізла наділ, сіно кинули на віз верствами й стали якось міститись. Трохи сіна підстелили, а рештою так пообтикались, що стало для всіх. І сталося чудо. У Стрию не було де рухнутись у возі, а тут не оден прикучнув, а не оден і протягся собі до спання. Як там не було, досить того, що всі поховалися в сіно: хто сторцом, хто лежми чи в кучки, ще й накрилися сіном зверху. Правда, через таку зміну "вантаж" чимало піднявся вгору, бо на боки не пускали стіни. Але не нарікав ніхто. Тільки час до часу котрийсь зі споду просив товариша пустити його наверх, щоб відітхнути та не вдушитися…

Отак їдучи, вже й добре поснули, коли тут десь біля Сколього нараз почулися сильні свисти, гуркіт возів, здержуваних нагло машинами (було їх три), крики кондукторів, вспокоювання тощо. По правді, то вспокоювати не було кого, бо цей неприродний рух запримітили тільки ті, що були зверха. "Спідні" й дальше смачно спали в сіні.

Згодом перебігає кондуктор і каже, що навпроти над'їхав товарний поїзд з військом. Але, на щастя, нічо не сталося, бо вдалося здержати поїзди на півметра від себе (один від одного. — Ред.). Пару возів середніх через стиснення передньої і задньої машини були навіть здоймилися вгору, але машини помало розсунулися, і вози зараз стоять на місці.