Розділ «М. Горбовий. Записки січового стрільця»

Мимо ранньої пори, всюди рух. Від кождої хати відривається як не громадка, то бодай оден-два леґінів і, наче ті пчоли до вулика, спішать усі на площу Народного дому. А на площі під голим небом уставлений вівтар. Хрести, хоругви міняться на сонці, сяють золотим блеском, з вітром гомонять.

Мовчки, в торжественному настрої, уставляється біля престолу трьома стінами сам цвіт Гуцульщини, будучі національні герої. За ними стає лава полевої жандармерії із крісами на плечах. На знак торжественно! хвилі в кождого на шапці — дубовий листок. А поза ними, по цілій площі, на гостинці, на сусідніх парканах, дахах і деревах — сила-силенна народу. Прийшли виряджати у незнану путь своїх рідних, знакомих. Це після Свята Шевченківського вдруге такий многотисячний здвиг народу.

Та, мимо того, над усім царить глибока тиша. Навіть здається, що і пташки замовкли, що навіть вітерець не дихне, щоби не зрушити цю тишу.

Виходить сідоглавий священик у супроводі молодших і править молебень. За тих, що лишають батька-матір стареньких, що лишають свою рідню, а йдуть добровільно проти відвічного ворога, йдуть на труди й небезпеки, несуть у жертву своє молодече життя, за кращу долю свого народу, за Неньку-Україну. У такому-то дусі й проповідь була виголошена.

Після богослужения чільніші громадяни-діячі виголошують пращальні промови, в яких, з'ясовуючи нашу ціль, додають укінці бадьорости, закликають до завзяття, витривалости. Вкінці виступає із пращанням вельми заслужений, усіма люблений і шанований народний діяч учитель 1. Устиянович. Починає словами:

— Виряджала мати свого сина за цісаря на війну, — так у пісні співається. Та ми маємо право додати: "За Україну на війну"…

І на цьому урвав, сердега, і заплакав рясними сльозами. А за ним і всі зібрані заплакали. Опанувавшись вкінець, додав:

— Не дивуйтесь, любі, що я плачу, бо я для вас як та рідна ненька. Ви для мене — як рідні діточки… І хотя й мені прикро, що ви, такі молоденькі, йдете на таке велике діло, далеко більше понад ваші сили, — але й рівночасно й радуюся, що всі ми дожили до тої хвилі, що можемо особисто, з оружієм у руці постояти за свої права, за волю і честь українського народу!

Сильне зворушення не дало цій благородній людині докінчити свою мову. Але й ті кілька слів нашого дорогого вчителя врізались у пам'ять нам усім так, що ще й по літах тямиться кождісіньке Його слово.

Після цих слів могучий, із тисяч грудей лунаючий спів нашого гимну "Ще не вмерла Україна". А тільки що пролунали останні його слова, як понеслась дзвінка команда курінного, учителя [Олекси] Іванчука:

— Курінь, збірка!

Заворушилось людське муравлисько, і за хвилю витяглась на площі довга лава леґінів. Все притихло. А команда дальше паде:

— Чвірками праворуч! На першу четулучити, курінь, ходом руш!

Застогнала земля під рівним ударом соток ніг — і валка рушила.

Перша чета затягла бадьоро "Гей, там на горі Січ іде", а за нею підхопили дальші чети. Та тут рідня і знакомі кинулись пращатись востаннє: одні другим щось переказують, додають кому хто грошей, хто якого харчу чи білля, наказують написати тощо. Иньші, головно бувші військові, підбадьорують, щоб добре держались, здорово били Москаля і скоро вертались…

І то не тільки рідня обдаровує, а й ті, котрі не мають кого виряджати, принесли хто що міг і дають першому лучшому. Ця велика хвиля з'єднала всіх в одну величезну рідню. Тут і я догадався якось чи побачив, що маю теж рідню…

Ранком, як йшов на збірку з товаришем (не ночував удома), я й забув повернути до хати попращатись — так мені пильно було. Случайно стрінув я батька на дорозі, котрий до посліднього дня не вірив, що я піду на війну. Тож запитав:

— То ти таки йдеш?

— Іду. Здоров оставайте.

— Йди здоров.