Розділ «М. Горбовий. Записки січового стрільця»

Стрільці зриваються, вихром летять на "ворога", лунає грімке "Слава!", допадають гостинця. Публика на дорозі, не стямившись, що це має бути, кинулась перелякана врозтіч, хто куди…

Позиція добута. Приказ:

— Огонь здержи! Ворог відбитий! Збірка!

Аж тепер публика дорозумілась, у чому річ, і нагородила нас бурею невтихаючих оплесків та окриками "Слава!"

Пішли ми у свої верби відпихати.

Тепер Поляки рішили показати свої вправи боєві. Зробили збірку, уставляють розстрільну — не йде. Командир кричить:

— Декуй — до холери, пан, на пана… — І кождого бере за плечі та ставить на своє місце.

І так не йде… Наш десятник Гавриш каже:

— Ця ляндштурма і до вечора не зліпить розстрільної. А ми… можемо йти домів. Ану, збірка, хлопці!

Лискавкою все сповнилось, й ми з веселою піснею "Ми гайдамаки" рушили домів. А за нами й публика. Остали тільки самі "пани".

Ця наша "побіда" рішила одне: нас просили Поляки відбути з ними разом більші вправи — денні або нічні. Коли ми побачили потішні "боєві вправи" їхні, відпала нам охота спільно боротися з ними… Так і не вправляли.

Нарешті зі Львова прийшов приказ від Центрального стрілецького комітету: "Приладити собі по 3 пари білля, онучки, добрі черевики, нитки, ніж, ложку, вилку, kstonra (?) до чищення кріса, перев'язки і т. п. та харчів на кілька днів. Ці послідні вже на случай відходу".

Справа ставала серйозною навіть для найбільших недовірків. А нас, стрільців, то прямо гарячка опанувала, один навпереддругого старався краще підготовитись. Тут і наше жіноцтво під проводом, мабуть, чи не учительки Білицевої взялося щиро за підготовку. Перевели збірку полотен, білля і т. п. А треба признати, що наше громадянство щиро жертвувало що хто міг.

З полотен шили білля для тих, котрі потребували того. Передбачували таке, що із сіл не одні поприходять без нічого, тож треба було вирядити якось по-людськи. Повітовий комітет під проводом учителя Устияновича мав праці по вуса: організація, зв'язки, поради, провірка по селах і т. п.

Косівщина набирала характеру кочового табору. Про війну вже й ніхто не сумнівався. Робота нікого не бралася. Кождий крізь шкіру відчував, ідо гряде велика пора… З обігу зникли дрібні гроші. Щоби розміняти 2 корони, треба було добре набігатись по всіх склепах (це відтак на не одним пімстилося, як їм остали самі паперові тисячки, сотки).

Австрійська влада покликала вже була якийсь річник ополченців до служби. З них утворено відділи полевої жандармерії. Вони мали за ціль слідити за шпіонами, переводити ревізії, арешти, слідити за дезертирами тощо. У цьому відділі служили-таки місцеві громадяни.

Ця жандармерія заанґажувала до помочі стрільців. Видала нам кріси "Кропачека", на оден набій, з довжелезними ножами. Заняття стрільців було сторожити телеграфи, стежити по ночах і т. п. Часом брали до помочі при трусах у москвофілів.

Місцеве громадянство урядило пару разів маніфестаційні походи за війною, викрикуючи по дорозі:

— Проч із Сербами! Проч з Москалями! Най жиє Австрія! Най жиє війна!

Під час нових походів падало пару камінців на доми загальнознаних москвофілів, і на тому кінчилося.