Розділ «М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С»

Саме перед святами прислав нам із Відня Український жіночий комітет скриню книжок (часописи багато з нас передплачували), і все те роздали ми нашим братам. Я сам мав якусь кількість книжок і ті подарував, бо все не ставало. Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати.

По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але із книжок вони мали велику втіху. Один їхній "зводний" не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове "Посланіє…", що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорненим Кобзарем.

Ми теж вибралися в гостину до братів-Пркдніпрянців, де нас приймили "чим хата багата". При тім показували свої позиції, становища гармат, мінометів, скорострілів і ін. При тім говорили:

— Ми перед вами з нічим не криємося. Але все одно не пробуйте наступати, бо позиції не здамо. Як прийде час, самі опустимо. А поки що то й на вас не будемо наступати.

При тій нагоді обговорили ми справу нашого "перемир'я", показали відтинок нашої позиції — від хреста (який поставили ми на спомин побуїу Гуцульської сотні У.С.С.) на вершку аж у долину, — щоб не стріляли на нас. Дальше наладили ми свою пошту, т. є. прикріпили на їхніх дротяних засіках скриньку, в яку щопару длів носили стрільці свою пошіу, а вони передавали через свою в наші рцщі сторони.

З цею поштою вийшла цікава справа. А "курсувала" вона незле. Головно з поблизьких повітів, у першу чергу з Буковини, вже до тижня була відповідь. Декотрим стрільцям навіть клунки передали з дому, і то ненарушені. Бувало, прийде до кого зі стрільців яке письмо з дому, зараз ранком вийде собі верх московських окопів наш землячок і кричить:

— Михайло Іванович (чи який там другий) має письмо з дому, з такого-то повіту чи села.

І вже вечором чимчикує наш Михайло чи Іван "на пошту" і вибирає своє письмо чи який клунок (цих останніх багато не було).

Крім пошти й інших вигод, завели ми собі ще й замінну торгівлю. Ми давали часописи й напитки, а земляки — хліба мішками. Не раз дивись, а землячок тащить мішок хліба і перекидає на "Stitzpunkt" (де найближче сходились наші окопи з їхніми) той мішок у наші окопи. А бувало і таке, що й серед полудня висунеться земляк із-за корча напроти тебе і [каже]:

— Землячок, дай, пожалуйста, пляшку руму, вина чи водки, бо до мене приїхав у гостину мій брат і не маю чим погостити.

Всяко бувало… Про бої нема що й згадувати. Дуже рідко чути було якийсь стріл.

Раз прийшла на ворожу позицію одна батерія і стала шрапнелями брати достріл. І хоч тріскаючі шрапнелі нічо не зробили нам, все ж таки гурток земляків полетів навпростець до батерії, витягли здивованих гармашів і таки на наших очах добре обдурбасили за те.

Та такої "войни" було вищій команді, мабуть, забагато. Тож прийшов приказ опустити позицію і відійти на полонину Попадя. Дня 5/V 1917 р. наша сотня знялася з позиції і пішла, прощана братами-земляками, мов рідними.

На Попаді приділено нас до німецької дивізії ч. 200 з Карпатського корпусу. Тут мав бути для нас відпочинок через місяць, а в дійсности був дальший тяг "мордівні". Правда, варти вже не було, зате тяжка фізична праця. Одна чета була занята при будові линвової залізнички на Альбіні, а решта робила дорогу через Попадю. Відтак будували ми бараки, землянки тощо.

На "снідання" — чай, на "обід" — їдунка якоїсь каші, а на "вечеру" — чайку або й то ні. Німці лише кепкували з нас. У них і роботи не було, бо ми робили за них, а харчі? Консерви, смалець, сардинки, коньяк, лікер, мармоляда, а хлібом годували коні. Повно його було в жолобах.

Стрільці ходили зразу до них на торги нібито купувати хліб (хоч не було за що), ніби за щось міняти чи брати на "відробок"… Але це була звичайна, тільки маскована, жебранина. Коли Німці стали занадто трактувати стрільців згори, кепкувати з них чи з їх біди, тоді стрільці зовсім перестали ходити по хліб.

Цього всього було стрільцям забагато. Тоді постановлено страйк. Сотня йшла до праці, на середині дороги впала — і ні сюди ні туди. Головні домагання були:

1. Віддати сотню до Легіону У.С.С.

2. Замінити старшин стрілецькими старшинами.

3. Ділити долю й недолю всього Легіону.