Розділ «М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С»

По тижні 7/ХІ перейшла сотня до Кучинова (здається, Малий Бичків). Наш теперішний сотник Ерле добув звідкись полкову орхестру (з 91-го чи 95-го п. п.), казав грати до "маршу" самі українські пісні — "Ми гайдамаки", "Не пора", "Не миритись" і др., а капельник добув звідкись ще й жовто-си-ню ленту для себе. На закінчення відіграли й "Ще не вмерла Україна", чим до решти вхопили нас за серце. Тут, так сказати б, на чужині, далеко від решти стрілецької братії, між змадяризованим населенням (Бичків не був тоді тою національною перлою на Закарпаттю, що тепер), нараз находимо рідних братів, находимо щирих приятелів між чужинцями-Німцями. Відтепер творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини.

В тім часі нас приділено до деташми Русса. Сам Русс був якимось мадярським графом чи бароном. На українській, зокрема гуцульській, боєздатності пізнався ще в 1914р., коли то у своїй групі мав буковинських стрільців-добровольців. Тепер його група складалася з двох сотень мадярських гонведів, одної скорострільної сотні, батерії гірських гармат, чети гузарів і нашої Гуцульської сотні У.С.С. Ця група підлягала прямо команді 7-ї австрійської армії генерала Кевеша (Герман фон Кевесхаза. — Ред.). Мала вона оперувати в околицях Кирлібаби, Якобен і Дорна-Ватри.

На партизанку пішла б перед евентуальною офензивою. Сам Русс (у ранзі майора) за підчинених собі стрільців добре дбав. Але й вимагав карности та праці.

У цьому Кучинові, чи пак М. Бичкові, сотню приміщено на стоянках, по жидівських домах, яких тут було повнісінько. Щодня ходила сотня на вправи. За цілий час переведено три боєві вправи. Раз за задачу мала сотня боронити відступ, а два рази сталих позицій. Наступала все ціла група, то є дві сотні піхоти, сотня скорострілів, гармати ще й гузари. Цим наступам все приглядався самий штаб, булава. Незважаючи на чисельну перевагу ["ворога"], всі три рази відносила сотня блискучі побіди. За другим і третим разом (останній раз боронила відступу "армії") ще й силу полонених забрала і скоростріл.

Оці побіди стрільців, дарма що не на дійсному фронті, ще більше піднесли авторитет стрілецтва, а тим самим і прославили українське ім'я. Сотник Ерле не раз хвалився своїми листами, які він писав до своїх рідних і знакомих, вихвалюючи із захопленням стрілецтво. А решта "саржі", мимо сліпої австрійської дисципліни, узнавала стрільців за рівних собі. Вправами мучитися не приходилось, бо все йшло справно. Тож по кількох зворотах, рухах, вправах починалися співи, опісля спочинок по стоянках. А інші частини деташми "товкли" і "товкли" ті вправи; аж нам було якось ніяково… Так воно тяглося з місяць.

Подрібно описувати життя сотні не буду, а вибрав я лише кілька замітних моментів. Мабуть, і вони доволі зілюструють наше життя.

Дня 25/ХІ 1916 р. прийшов приказ відходити в поле. Зараз відбувся перегляд, а вже 26/ХІ сотня вирушила зі стоянок як перша. Прочі частини ще трохи остались. До Борші їхали ми залізничкою, а відтак пішком, осінними болотами, на Кирлібабу.

В той саме час Москалі почали офензиву і заняли Кирлібабу, через що опанували весь фронт аж через Якобени до Дорна-Ватри. Це перед виповідженням Румунією війни підчаст. зв. офензиви [Олексія] Брусілова.

Рівночасно вдарили Москалі величезними силами на прусський т. зв. Карпатський корпус і стали помалу занимати верхи Прислопа, чим (якщо заняли б увесь Присліп) були б зліквідували весь Буковинський фронт і цим влекшили б Румунам — ну і собі — загальне положення. Не диво, що австро-німецькі команди докладали всіх зусиль, щоб ці дві точки (Присліп і Кирлібабу) вдержати за всяку ціну.

При помочі 24-го [галицько-буковинського] піхотного полку Кирлібабу відбито 28/ХІ по завзятих цілоденних боях, а в московських руках залишився тільки верх гори Дидуль, який перед тим був у руках 31-го полку стрілецького (очевидно, йдеться про гору, позначену на австрійських картах як Dadul (1527 м), що нависає над селом з північного сходу. — Ред.).

Досвітком 29/ХІ нашу сотню затривожено і завернено на Присліп, бо тут Москалі, розбивши Пруссаків, стали сильно наступати, щоб захопити цю найважнішу точку. Справа була така важна, що нам не було часу навіть набір брати зі собою, а пішли ми лише із крісами і набоями. Набір везли на возах.

Надворі сніг із дощем, зимно, проймаюче, під ногами болото. Доки ще ми йшли якоюсь доріжкою, ще сяк-так. Але як пішли вже навпростець — яругами, хащами, потоками, — то мука була неабияка. Але тут стрілецька амбіція не позволяла довго над цим розводитись, бо ми були тепер у великій мірці. Стрільці йшли ратувати від загибелі німецьку непобідиму армію, та ще і ґренадирів. Від нашої сотні залежала дальша судьба цього фронту.

Надвечір ми прийшли до постою німецького оперативного штабу гренадирсько! дивізії. Тут побачили своїх знайомих з Маківки гренадирів наслідника престола (Kronprincz Grenadier-Regiment № 1). Зараз привітання "Hoch икгаіпег!" ("Слава Українцям!" — Ред.), приняття мармолядою, коньяком і папіросами, коротенькі розпитування й оповідання про пережиті події від 1915 р. тощо.

При цьому довідались ми, що з цілої гренадерської дивізії остало всього 800 Німців, а з нашого знайомого 1 — го полку заледве кількадесять, які тільки чудом держаться на головній позиції Convul Nadea (гора 1695 м. — Ред.), куди то ми якраз ідемо на скріплення. Сам вершок гори був вже в московських руках, а Пруссаки яких сто кроків нижче. Остаточного, рішаючого удару Москалі не завдали лише тому, що й самі добре здесятковані, ждуть на свій запас, який, безперечно, дасть їм змогу побідно посунутись аж на [перевал] Присліп, ліквідувати весь Буковинський фронт і цим заважити на дальший хід воєнних операцій на цьому фронті. Німці припускали, а навіть найшли потвердження в московських військових приказах, що цими воротами — [перевалом] Прислопом — [Москалі] мають піти на Семигород і там злучитися з румунською армією. Не диво, що при такому положенню Німці не знали де посадити наших стрільців. Мало на руках не носили. Найвищі їхні старшини, що звичайно ходили набундючені як індики, начебто якого кола проликнули, тепер благонько і привітно всміхались і балакали зі стрільцями. Але й ми, стрільці, відчули, що коли ми своє завдання сповнимо як слід, то прославимо ще краще українське ім'я, в більшості незнане досі.

Та не було часу довго тут куматися. Тим більше що Москалі почали вже обстрілку найтяжчого калібру гарматами, т. зв. "Іванами". Вже й кілька стрільців було легонько ранених; аж дивно було, що не розірвало їх, бо вже другий гранат упав у нашу розстрільну, яку ми утворили негайно по першій гранаті.

Рушили ми ще більш неприступними яругами, зломами і стромищами в напрямі славної Convul Nadea. Не один подумав: "Отутзістати раненим, так і пропадай. Ніяк не дістанешся на дорогу".

Чим ближче підступали ми під позицію, тим більше обзивалося московських гармат. По стрілах ми зараз пізнали, що це є пригривка до наступу. Нарешті обізвалися і німецькі гармати і не втихали майже через цілу ніч.

Вже добре стемніло, як ми нарешті добилися в ліс під головну позицію. Після зголошення команді полку зараз одержали ми наказ негайно наступати на Москалів і викинути їх з вершка гори, обсадити її та вдержати за всяку ціну, аж прийде зміцнення. І тут наш сотник Ерле показався дбайливим батьком стрільців. Доти переконував команду, доти не відступив від телефону, аж добився зміни наказу про наступ, який відкладено на один день пізніше. Зате ми мали вже подбати, щоб Москалі за цей час не посунулися дальше.

Ця зміна наказу мала для сотні рішаюче значіння. Стрільці були так перетомлені, такі безсильні, що не то були б гори не здобули, а навіть зовсім певно пропала б ціла сотня!

Зараз досвітком вийшли ми з ліса і стали обсаджувати позицію. В замерзлій землі тяжко було окопуватись, тож охорону робили ми з побитих Німців і Москалів. Цими трупами була встелена ціла гора. Аж по їхній кількості ми розпізнали вагу цеї позиції та завзятість боїв. Тут змагалися оба противники за кожну п'ядь землі. Багато було зчеплених разом, деякі держали ще в руках кріси, яких баґнети були встромлені ще у грудях противника, і так попадали один біля другого. Нерідко було тут можна побачити і цілі купи трупів, що свідчило про жорстокі змагання над одною траверзою, де ні одна сторона не мала й гадки уступити.