Розділ «М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С»

При творенню нашої позиції сприяла нам трохи мряка. Коли вона піднеслася, зараз посипалися на нас згори ручні бомби і крісові стріли. Кількох стрільців було ранених. Одна частина стала відстрілюватись, а решта поглиблювала окопи. Німці, тих кількадесять, які ще держалися на позиції та густо відстрілювались, приняли нас як своїх спасителів. З балачок з ними виходило, що вони всі були певні, що ні один з них не верне звідсіля. Та тепер, як нас побачили між собою, рішучо твердили, що завтра викинемо спільно Москалів з гори.

Коли ми сяк-так забезпечилися від московських гостинців, стали прочитувати позицію від трупів, щоб завтра не перепиняли в наступі і щоб не лежали перед очима.

Вночі прийшло ще трохи Німців, мабуть чи не з 246-го піхотного полку, а досвітком почалися наші наступи. Кажу "наші", бо стали наступати рівночасно Москалі і ми. Лише що Москалі наступали на середину, а ми з Німцями на крилах. Наша сотня творила праве крило. Середину, із браку більшої сили та для заманення Москалів, оставили ми вільною. Німці були на лівому крилі. Гармати з обох сторін вже від якої 3-ї години ранку почали свою роботу. Стрілен і гуку та лоскоту було стільки, що вже ніхто не орієнтувався, хто і де стріляє.

Самий наступ перейшов моментально. Коли Москалі кинули головні сили в середину, наші крила з шаленим розмахом вдарили їм на боки, відірвали наступаючих від запасу і вдарили негайно на запасові роти (які, до речі кажучи, були заняті розділом харчів перед наступом), забрали їх, заняли всю позицію, обсадили її та поперли полонених навперед себе в долину, до наших запасових позицій.

Все так скоро відбулося і так знаменито вдалося, що Москалі не могли отямитися з дива. Ми з цього скористали, роззброїли їх і негайно повели потоком на стаційку Рогунду, а то могли вони ще зворохобитись і наробити халепи. Полонених було звиж 600 (німці твердили, що вісімсот), здобуто три скоростріли, маса крісів, набоїв і т. Ї., не вчисляючи цукру, сала, сухарів і всього, що було в запасі.

Нашій сотні коштувала ця "штука" одного вбитого (Романюк із Кут, пов. Косі в) і біля 20 ранених. Німців теж не більше.

Зараз здали ми Німцям добуту позицію. Їхні гармати стали дуже влучно розбивати одну за другою валку московського запасу, який з подальших становищ ладився до протинаступу. (хні гарматні стрільна не допустили, може, й навіть на вистріл кріса. Московська офензива була вже зломана зовсім. За цей наступ дістала сотня велике признання з німецької команди в окремім приказі, а кілька стрільців і сотник дістали німецькі відзначенняме-далі, не вчисляючи самої слави.

Після цього треба було вертати на Присліп. Тільки що підійшли ми з яруги на противний (протилежний. — Ред.) верх, як московські гармати стали нам "дякувати" за наступ. І то так нагально, що ціла сотня вмить розлетілася. Сотник Ерле волосся рвав собі з голови, попав у розпуку, хотів навіть стрілитися, через те що (як він був переконаний) стратив таку сотню, та ще після такого успішного і славного бою. Заледве кілька стрільців, що остали з ним, розговорили його і повели, зневіреного, на Присліп, куди допленталися вже смерком.

Яке ж було його здивовання, яка велика радість, коли на Прислопі побачив сотню, витягнену в лаві, а справник здав звіт, що, крім ранених (яких відставили на Рогунду) і вбитого, не бракує нікого. Сотник просто не хотів вірити! Протирав очі, обдивляв кожного, врешті розцілував кількох стрільців, заявляючи, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти. Такі боевики "мусять добути вільну Україну!" Зараз пішло "hoch!" ("Слава!" — Ред.), "Ще не вмерла…" і німецька пісня "Mein Faterland" ("Моя Батьківщина". — Ред.), яку стрільці вміли добре співати, хоч не всі. Німцям це дуже подобалося.

Відпочивши, відійшла 2/ХІІ сотня на Кирлібабу. Аж тепер долучила до нас решта деташми. Половина сотні була на позиції, а друга половина будувала запасові землянки попри дорогу, розбираючи доми.

Тут через деякі старання з Коша чи звідки приїхали обняти сотню наші старшини — сотник О. Левицький, четарі [Іван] Бужор та [Осип] Іванович і ще два хорунжі. З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле і Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця). А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.

Перший, сотник Левицький, не мав енергії, не вмів ні відговоритися від якої некорисної для стрільців акції, яку не раз накладали нам, ані впімнутися про які полекші — кращий харч, відпочинок тощо. Другі два, Бужор (з 41-го п. п.) та Іванович (з 36-го п. п.), — це типові австрійські старшини. Для них Австрія була всім. Стрільців вони не розуміли, не пізналися на них, тож усе були прикрі інциденти між ними а стрільцями. Тепер починаються для сотні тяжкі труди і терпіння. Сотнею стали кидати з одної позиції на другу. Укріплять стрільці одну позицію, працюючи як ніч, так день, тоді кидають їх на другу, а готове віддають Австрійцям. І так щось три позиції укріплювали для чужих. Негодування і напруження між стрільцями було таке, що, наколи би були ще кинули сотню на одну позицію, була би прийшла катастрофа.

Але і ця третя позиція забрала багато стрілецького здоровля. Праця як ніч, так день. Варта і будова дротяних засік, ношення дроту, дерева і пр. аж з долини, яких 1500 метрів. Відпочинку ні дрібки, а харчів обмаль. Про голодування можна навести такий факт, що коли раз на долині відламок шрапнеля ранив коня і той упав, то клуби та що м'якше м'ясо стрільці по-викраювали. З хліба не раз висипалася трачка — і по пригорщі. А не раз, як несуть обід з долини, кінь поховзнеться і полетить з казанами в яруги. Вже й по обіді. — Сотникові брали за зле тільки його брак енергії.

Дня 23/111 1917 р. приїхала 4-та батерія 12-го гарматного полку, вимірювала достріл на московські позиції, і то так цільно, що не на жарт стала бомбардувати наші землянки й окопи ззаду. Навіть наші світляні ракети її не спинили. Аж коли одна сальва ґранат-шрапнелів попала в сотникову землянку і вбила відразу сотника і ще одного стрільця, аж тоді перестали стріляти. Похорон відбувся 25/ІІІ т. р. на кладовищі в Кирлібабі.

Сотником став четар Бужор. Панування цього старшини далося сотні взнаки. Дійшло до того, що заборонив він святкувати Великодні свята і наказав звичайні заняття. Тоді сотня відбула нараду, вибрала делегацію і післала до сотника, щоб змінив наказ про святочну працю (тобто працю у свято. — Ред.). Він зразу не хотів і чути про те. Та коли я, як провідник делегації, заявив рішучо, що "сотня сказала заявити, що наколи добровільно сотник не знесе приказу, то сотня відмовляє послуху, зробить зажалення до команди Легіону та що за дальші наслідки ніхто з нас не бере відловідальности", тоді сотник трохи зм'як і сказав, що дасть один чи два дні вільні на свята.

За цілий час нашого постою на цій позиції були всього два бої. Перший раз з 5 на 6 січня Москалі пробували наступу, та, пізнавши, що то "не з Грицем справа", по тяжких втратах дали спокій. У нас втрат не було. Другий раз, із 30 на 31 березня, наш пробоєвий відділ зробив випад на московську випадну позицію (Stitzpunkt), забрав одного старшину і 45 салдатів у полон, добув скоростріл і міномет, понищив окопи і завернув. Наші втрати — два стрільці легкоранені. Московські втрати багато більші, головно через гарматню підготовку наступу. Московські звідомлення подавали в убитих і ранених до 150. Воно виглядає неймовірне. Та треба було побачити майстерне переведення наступу, цільний гарматний обстріл.

Поза тим, крім перестрілок стеж, більших боїв не було. Лише фізична праця, не праця, а просто мордівня та недостача харчів давалася сильно взнаки.

В той час у Росії революція розгорілася на добре. Вісти про неї були в нас доволі обширні. Зате на московській позиції слабо що знали про те. Ми їм помагали в тому так, що або перекидали часописи, або писали на великих таблицях і ці таблиці вночі заносили їм перед дроти.

Так і прийшли Великодні свята. Недовго до свят змінилася обсада на московській позиції і там прийшов один український, київський, полк, чи не 254-й (це був 254-й Миколаївський піший полк 64-ї пішої дивізії, сформованої в Україні. — Ред.).

Самий Великдень почався подібно, яку 1915 р. на Маківці, відспіванням "Христос Воскрес". Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками — книжками і часописами.