Розділ «8. Соціально-економічне і політичне становище України в другій половині XVII ст.»

Північна Буковина підпорядковувалася залежному від Туреччини Молдовському князівству. Українське Закарпаття перебувало під владою угорських панів.

Після смерті Б. Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького Війська Івана Виговського.

Виговський Іван (?-1664) - гетьман України. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах, був членом Луцького православного братства. У роки визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького був обраний наказним гетьманом при Юрію Хмельницькому, а згодом став гетьманом України (25 жовтня 1657 року). На цій посаді проводив анти московську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка дуже обмежила права України. У жовтні 1659 року на Чорній раді був усунутий від гетьманства. У 1664 р. за наказом свого особистого ворога гетьмана Правобережної України Павла Тетері був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Виговський помітно впливав на внутрішню і зовнішню політику держави. Саме під його керівництвом сформувалася школа українських дипломатів: Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський.

Намагаючись протистояти утискам з боку Москви, Виговський уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори з Польщею, що викликало невдоволення старшини. Він навіть розірвав союз із Москвою і сповістив про це маніфестом європейські країни: "Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом.., що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи... І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену кров'ю, могли зберегти, а після смерті передати потомкам нашим". Далі в документі йшлося про те, що цар не виправдав надій України, не виконав своїх обіцянок: не надавав допомогу в боротьбі проти ворогів, розпочав переговори з Польщею за кошт української казни, наказав ставити в Києві фортецю, щоб уярмити народ.

У вересні 1658 року під Гадячем Виговський уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом. Сейм мав бути спільним для представників Польщі, Литви й України. Скасовувалася унія. Однак Україна позбавлялася права зовнішньополітичних відносин.

Народ не підтримав угоду, побоюючись повернення польських порядків. Не прийняли її й запорозькі козаки. Гадяцький договір став причиною конфлікту з Москвою, внаслідок якого російська армія, очолена князем Трубецьким, зазнала нищівної поразки в червні 1659 року під Конотопом. При цьому втрати у її війську становили 40 тис. проти 10 тис. в українському. Проте гетьман не міг скористатися своєю перемогою, оскільки в Україні перебували московські залоги. Нерозважливий напад запорожців під керівництвом І. Сірка на Крим змусив татар повернутися додому. А на Полтавщині в цей час спалахнули повстання, оскільки полковник Мартин Пушкар звинуватив Виговського в тому, що він продає Україну полякам.

Козаки, очолювані Богуном та кошовим Сірком, з допомогою російських військ розбили загони Виговського. Він відмовився від гетьманства і переїхав до Польщі. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького.

Хмельницький Юрій Богданович (прибл. 1641-1685) - гетьман України у 1657 та в 1659-1663 рр. Син гетьмана Б. Хмельницького. Навчався в Києво-Могилянській колегії. У 1663 р. відмовився від гетьманства. Під час боротьби за гетьманську булаву на Правобережжі Ю. Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 року взяв сторону його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 року потрапив у полон до татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. був призначений Туреччиною володарем "Руського князівства" зі столицею в Немирові. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула. Втретє проголошений гетьманом у 1685 р. Через півроку після цього страчений турками в Кам'янці-Подільському.

1659 р. він підписав із царським урядом нові "Переяславські статті", що істотно обмежували "Березневі статті" 1654 р. Старшині заборонялося обирати гетьмана на старшинських радах, гетьману - підтримувати відносини з іншими державами. Москва призначила своїх воєвод не лише в Києві, а й у деяких інших містах. Це сприяло посиленню контролю Росії в Україні.

17 жовтня 1660 року Ю. Хмельницький уклав із Польщею Слободищенський трактат, за яким Україна визнавала владу Польщі. Це викликало протест з боку лівобережних полків, що змусило Ю. Хмельницького зректися гетьманства (1663) і постригтися в ченці.

У зв'язку з політичними й соціальними конфліктами Україна розпалася на дві окремі частини. Історичний період з 1663 по 1687 р. названо Руїною.

На Правобережжі України гетьманом став Павло Тетеря (1663-1665), який здобув ґрунтовну освіту і обіймав значні посади ще за Б. Хмельницького. Але він проводив здебільшого пропольську політику: разом із поляками П. Тетеря захопив Лівобережжя, умовляв короля Яна Кази-мира продовжити наступ аж до Москви. Коли похід зазнав невдачі, гетьман повернувся на Правобережжя і зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше обурило народ. Втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі.

На Лівобережжі в той час гетьманом був Я. Сомко (обраний ще 1662 за гетьманування Ю. Хмельницького). Царський уряд звинуватив Я. Сомка в сепаратизмі (прагненні до відокремлення). Згідно з судовим вироком у вересні 1663 року його стратили. У червні того ж року представники Росії домоглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. Події навколо виборів гетьманом України наказного гетьмана Лівобережної України Я. Сомка та кошового отамана Запорозької Січі І. Брюховецького дістали в історії назву Чорної ради, яка була скликана 17-18 червня 1663 року на околицях м. Ніжина. Політична програма Сомка відображала інтереси заможних верств козацтва, а Брюховецький представляв соціальні низи українського суспільства. На Раді гетьманом було проголошено І. Брюховецького. 1665 р. він підписав "Московські статті", за якими ще більше обмежувалися права українського народу, а його землі оголошувалися володіннями російських царів. Це спричинило хвилю повстань, І. Брюховецького було вбито.

Тоді ж на Правобережній Україні розпочався антифеодальний рух, очолений І. Поповичем. П. Тетеря зазнав краху і гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627-1698) - гетьман України (1665-1676). Народився в Чигирині у козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Брав участь у визвольній війні, був одним із соратників Б. Хмельницького. Виступив проти умов Андрусівського договору і восени 1667 року спробував приєднати до Гетьманщини західні українські землі. У червні 1668 року він домігся, хоча й ненадовго, возз'єднання України, гетьманом якої був обраний. Внаслідок спровокованих сусідніми державами політичних інтриг мусив у березні 1669 року прийняти турецький протекторат. Брав участь в турецькому поході проти Польщі. Незадоволений укладеним між цими державами Бучацьким договором (1672), який зводив нанівець його політичні плани, почав шукати підтримки в Росії та Польщі. Під час розпалу спустошення України турецькою і польською арміями зрікся гетьманства. Помер в с. Ярополче Волоколамського повіту в Росії.

Дорошенкові дісталася тяжка спадщина: поділена на дві частини Україна. Гетьмани Брюховецький і Тетеря свідомо віддали народ під чуже панування: один московському царю, інший - польській шляхті і королю. Літописець Самійло Величко на початку XVIII ст. писав: "Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки - погибаючої України?"

П. Дорошенко здійснив військову реформу, прагнув об'єднати всі українські землі, вигнати польську шляхту з Правобережжя і встановити кордон по річці Горинь. Щоб позбутися польського й московського гніту, гетьман погодився на протекторат Туреччини. 1672 р. вона оголосила війну Польщі і за Бучацькою угодою отримала Поділля. Під владою Дорошенка залишилася Наддніпрянщина. Його спроби домовитись із Москвою заради об'єднання українських земель фактично були перекреслені Росією. 13 січня 1667 року Росія уклала з Польщею Андрусівську угоду на 13 років. Москві поверталися Смоленськ і Сіверська земля, в її підпорядкуванні залишалися Лівобережна Україна і Київ, а Правобережжя переходило до Польщі. Запорожжя перебувало під владою обох держав. Це змусило Дорошенка змінити свою політику.

Андрусівський мир фактично скасував українсько-російський договір 1654 р., головною умовою якого був захист України від ворогів і зобов'язання царського уряду ніколи не віддавати Україну Польщі. Такі обставини викликали обурення українського народу. П. Дорошенко організував похід на Лівобережжя, де 8 червня 1668 року (після вбивства повстанцями І. Брюховецького) його проголосили гетьманом усієї України.

Водночас почався наступ поляків на Правобережжя, що змусило Дорошенка повернутися туди, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Демка (Дем'яна) Многогрішного. У середині березня 1669 року у Глухові його обрали гетьманом Лівобережної України (1669-1672). Було прийнято "Глухівські статті", за якими зменшилася кількість воєвод. За правління Многогрішного українські делегати брали участь у дипломатичних справах Москви. А відтак гетьман гостро поставив питання належності Києва до України: "Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а Запорозьке Військо піддалося йому добровільно". Многогрішний завзято домагався, щоб кордон від Литви повести річкою Сож і залишити Україні великий комунікаційний вузол - Гомель. Така незалежна поведінка збурила проти гетьмана старшину. Многогрішного несподівано ув'язнили й відвезли до Москви. Після допитів його заслали до Сибіру, де він і помер.