Розділ «15. Державне відродження України в 1917- на початку 1918 рр.»

Перший радянський уряд України було створено у Харкові 14 грудня 1917 року за постановою обраного І Всеукраїнським з'їздом Рад ЦВК Рад України, остаточно сформовано 17 грудня 1917 року. До його складу входили 12 народних секретарств - колегіальних органів, що відали окремими галузями державного управління (секретарства внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі і промисловості, фінансів, юстиції та ін.). Всі народні секретарі були більшовиками (Артем (Ф. Сергеєв), В. Ауссем, С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Г. Лапчинський, Е. Лугановський, В . Люксембург, М. Скрипник та ін.). Тільки секретарство земельних справ очолював лівий есер Є. Терлецький. Народне секретарство міжнаціональних справ фактично відало й іноземними справами. Першим головою уряду (з березня 1918) був М. Скрипник.

Скрипник Микола Олексійович (1872-1933) - державний і громадський діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. 31901 р. займався революційною діяльністю. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з організаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918). З квітня 1920 року - нарком робітничо-селянської інспекції УСРР, з липня 1921 року - нарком внутрішніх справ УСРР. У 1922-1927 рр. - нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 1927- 1933 рр. - нарком освіти УСРР. З лютого 1933 року - заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 р. - член Політбюро ЦК КП(б)У. Протягом 1925-1929 рр. і 1931-1933 рр. - член ЦВК СРСР, у 1927-1929 рр. - голова Ради Національностей СРСР. У червні 1933 року на Пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у "націоналістичних збоченнях" і помилках теоретичного й практичного характеру, що і підштовхнуло його до самогубства.

4 грудня 1917 року Раднарком Росії видав "Маніфест українського народу з ультимативними вимогами до Української ради", написаний В. Леніним. Цим документом формально визнавалася УНР, але не визнавалася Центральна Рада. Було поставлено вимогу припинити формування української армії, не пропускати на Дон козачі частини для допомоги генералу О. Каледіну, покласти край роззброєнню червоногвардійців.

30 грудня 1917 року Раднарком ухвалив резолюцію, в якій звинувачував Центральну Раду у зриві мирних переговорів. Отже, не визнаючи Центральну Раду як "повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки", Раднарком Росії вимагав від неї визнання радянської влади. Як це могла зробити Центральна Рада, не самоліквідуючись при цьому, Раднарком не пояснював. Отож, саме більшовицький уряд Росії спровокував війну між Росією і Україною.

Керувала воєнними діями проти України комісія у складі В. Леніна, Й. Сталіна і Л. Троцького. З північного сходу на Київ просувався 12-тисячний загін на чолі з В. Автоновим-Овсієнком і М. Муравйовим.

У Бресті-Литовському відбувалися переговори між Німеччиною та Радянською Росією, розпочаті ще в листопаді 1917 р. 2 грудня було підписано угоду про перемир'я. Переговори про укладення мирного договору почалися 9 грудня. Делегація більшовиків намагалася видати себе за представника всіх народів Російської імперії. Але Центральна Рада послала до Бреста-Литовського свою делегацію, її очолював український есер В. Голубович; членами делегації були есери М. Любинський, М. Полоз, 0. Севрюк та ін. 29 грудня 1917 року В. Голубович заявив, що делегація УНР займає на переговорах самостійне становище, з чим змушений був погодитися керівник російської делегації Л. Троцький. Уряд Росії зволікав із підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Це був єдиний вихід для більшовиків, оскільки визнання самостійності делегації УНР означало для них втрату України. Залишалося до закінчення переговорів скинути Центральну Раду військовою силою. Після перерви у переговорах Троцький заявив, що більшу частину України контролює більшовицький уряд України, а тому не можна укладати мирний договір із Центральною Радою. У відповідь представник делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу, який проголошував незалежну Україну. Універсал мав не тільки політичне значення. Для підписання миру з

Німеччиною Україні слід було, за Універсалом, стати незалежною державою.

IV Універсал 24 січня 1918 року закликав народ очистити Україну від більшовиків та інших напасників. "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу, - йшлося в ньому. - ...Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу - селян, робітників і солдатів, та наш виконуючий орган, який віднині буде називатися Радою Народних Міністрів". Водночас Мала Рада ухвалила закон "Про національно-персональну автономію", в якому наголошувалося, що кожна нація в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя. Незабаром через міжпартійні незгоди В. Винниченко подав у відставку, а уряд очолив есер В. Голубович.

У середині січня 1918 року на Київ із півночі наступали радянські війська В. Антонова-Овсієнка. Війська під командуванням П. Єгорова просувалися на Яготин. До них приєднався загін чорноморських моряків А. Полупанова. Армія Р. Берзіна (московські й петроградські червоногвардійські загони, солдати Західного фронту і моряки Балт-флоту) наступала на Ніжин і Бровари. Брянські й курські червоногвардійські загони увійшли до групи С. Кудинського. Командував ними лівий есер, підполковник царської армії М. Муравйов (людина надзвичайно жорстока), призначений на цю посаду Антоновим-Овсієнком з відома Леніна і Троцького. Опір Центральної Ради був слабким, оскільки регулярної армії вона фактично не мала. Під час наступу більшовицьких військ на Київ полки ім. Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Грушевського, Хмельницького та інші відмовилися стати на захист Центральної Ради, а деякі навіть погрожували виступити проти неї. Тому Центральна Рада спішно сформувала добровільні загони. Один із найбільших - Український гайдамацький кіш Слобідської України - очолив С. Петлюра, а Галицько-Буковинський курінь - Є. Коновалець та А. Мельник. Покладалася Центральна Рада і на студентську та гімназичну молодь.

Трагічною сторінкою української історії став бій під Кругами. Його учасники мали боронити шлях Гомель - Бахмач - Харків. "П'ять годин безперестанку студентський Курінь стримував червоні лави, - згадував генерал

Удовиченко, сам будучи під градом куль та гранат... - Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв".

Події під Крутами оповиті таємницею і по сьогоднішній день. Відомо, що українські загони включали 1-шу Київську юнацьку школу ім. Б. Хмельницького (550 чоловік) та 1-шу сотню новоствореного Студентського куреня (130 чоловік) під командою 20 офіцерів (командир - сотник А. Гончаренко). За офіційними даними, захищаючи станцію Крути, загинуло приблизно 250 юнкерів та студентів, 10 офіцерів. Сучасник тих подій Д. Дорошенко, який був членом Центральної Ради та губернським комісаром в Чернігові (Крути на її території), згадував: "Коли з боку Бахмача і Чернігова посунули на Київ більшовицькі ешелони, уряд не зміг послати для відсічі жодної військової частини. Тоді зібрали наскоро загін із студентів і гімназистів старших класів і кинули їх - буквально на убій - назустріч прекрасно озброєним і багаточисельними силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на "позиції". В той час, коли юнаки (у більшості ніколи не тримавши в руках рушниці) безстрашно виступили проти насувавшихся більшовицьких загонів, начальство їх, група офіцерів, залишилася в поїзді і влаштувала тут попойку...; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що перебували в поїзді, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні хвилини, щоб захопити із собою бігущих... Говорять, що ініціатива відправки на свідому загибель кількох сотень нещасної молоді належала воєнному міністру М. Поршу". Слід ще наголосити, що на початку бою понад 200 юнкерів зникли з частиною боєприпасів, а Ніжинський український полк, розташований поблизу, зберігав нейтралітет. Загиблі юнаки поховані на Аскольдовій могилі та на кладовищі на Замковій горі в Києві.

П'ять діб тривав артилерійський обстріл Києва. Більшовики також оголосили загальний політичний страйк і організували повстання на заводі "Арсенал". Центральна Рада придушила це повстання, але ситуація в місті була надзвичайно складною. Тому Центральна Рада віддала наказ про евакуацію.

Після захоплення Києва Муравйов наказав "знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". "Війська Муравйова справили Києву криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського", - характеризував події Д. Дорошенко. Називають різну кількість жертв: 5000 чи більше, до 3000 розстріляних в перший день. Убивали переважно російських та українських старшин, тих, котрі мали посвідчення Центральної Ради, і декого з громадських діячів. Були випадки знищення людей тільки за те, що вони розмовляли українською мовою.

Злочини Муравйова і його вояків були настільки жахливими, що було навіть призначене розслідування під контролем голови Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинського, яке 5 травня 1918 року дійшло висновку, що дії муравйовців завдали радянській владі великої шкоди. Незважаючи на це, 9 червня цього ж року М. Муравйов був призначений командуючим Східним фронтом (спочатку його хотіли відправити на Кавказький фронт, але проти цього категорично виступив С. Шаумян, якому були відомі злочини Муравйова). Муравйов за свої злочини не був покараний навіть символічно.

У першій половині січня загони під командуванням Р. Сіверса, Ю. Сабліна і Г. Петрова, які налічували до 16 тис. червоноармійців, витіснили козачі частини Каледіна з усієї території Донбасу. Пізніше вони оволоділи Таганрогом, Ростов ом-на-Дону і Новочеркаськом. Зрозумівши марність подальшого опору, генерал О. Каледін відмовився від повноважень отамана і застрелився.

12 січня більшовики почали збройне повстання в Одесі і після тривалих боїв здобули перемогу. У середині місяця встановили радянську владу в Криму, а наприкінці - в Миколаєві, Херсоні і Єлисаветграді.

Усі ці події відбувалися під час завершення переговорів у Бресті-Литовському. За умовами Брестського договору, Україна визнавалася незалежною державою. Кордов між нею та Австро-Угорщиною встановили по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Було досягнуто домовленості про обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, повернення цивільних інтернованих і т. ін. Договір регулював взаємну поставку хліборобських і промислових "лишків", що означало постачання Україною 1 000 000 тонн збіжжя, круп, м'яса (до липня 1918). Додатковими умовами Брестського договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовиків і позика їй мільярду карбованців. Отже, цей договір був останньою надією Центральної Ради зберегти свої надбання.

За той час, протягом якого Центральна Рада була основною політичною силою в Україні, вона досягла певних успіхів і водночас зазнала поразок і невдач. Самим фактом свого існування вона утвердила ідею української державності, підірвавши концепцію "неподільної Росії". Одночасно відсутність боєздатної армії та адміністративного апарату, неузгодженість політичних дій, слабкість українського національного руху призвели до її поразки.