Розділ «1.2. Економічний зміст офшорних зон й інституцій і принципи їх класифікації»

• конфіденційність,

• структуризація капіталу.

Фахівці рекомендують створювати офшорні компанії в різних зонах. Наприклад, одну або кілька класичних офшорних компаній у зоні з високим ступенем конфіденційності, і в підсумку – компанію у престижній юрисдикції. При цьому компанія, зареєстрована у традиційній офшорній зоні, служить, головним чином, для зберігання коштів; компанія, зареєстрована у престижній неофшорній юрисдикції, відповідає за представницькі функції, через неї здійснюють основні операції.

Отже, офшорна зона є однією з різновидів вільних економічних зон, особливостями яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового, фіскального режиму, високого рівня банківської і комерційної таємниці, лояльності державного регулювання. Вивчення особливого статусу офшорних зон й умов їх функціонування сприяє розв'язанню проблем, пов'язаних зі здійсненням тіньових операцій у цих центрах, тому що, за оцінками спеціалістів, нині майже половину світових капіталів так чи інакше трансфертують через офшорні території.

Характерною рисою офшорного центру є те, що депонований у ньому капітал не лежить без руху, а призначається для інвестування у високоприбуткові галузі з низьким оподаткуванням за кордоном. Офшорні зони зобов'язані себе узаконити – і в загальному плані й, особливо, у відносинах з іншими державами, одержавши їх згоду на низьке оподаткування. Це важлива, але не єдина їх риса. До інших особливих вимог клієнтів офшорних центрів зазвичай належать:

• відносно низькі адміністративні витрати, необхідні для поточної діяльності;

• якісне мовне обслуговування з боку перекладачів;

• послуги професійних радників;

• сприятливі умови стягнення податків;

• можливість отримання громадянства;

• можливість купівлі нерухомості, а також низький рівень цін на товари, необхідні для життя персоналу і членів їхніх родин.

Конфіденційність є одним з основних мотивів існування офшорного бізнесу. Специфіка захисту комерційних таємниць у різних юрисдикціях може відрізнятися, проте насамперед, це захист даних, пов'язаних з ім'ям фактичного власника компанії. Такий захист забезпечують шляхом випуску акції на подавця (проте кількість таких юрисдикцій обмежена) або на основі використання номінального володіння офшорною компанією. У більшості офшорних юрисдикцій номінальне володіння офіційно дозволене. Офіційні органи – реєстратори компаній – фіксують і передають у відкритий доступ імена номінальних власників компаній. Водночас імена реальних бенефіціарних власників тримають у таємниці. Так, наприклад, на Кіпрі імена номінальних власників фіксують у Реєстрі компаній, а дані про бенефіціарних власників зберігають у Центральному банку Кіпру в умовах конфіденційності. Імена реальних власників можуть бути розкриті тільки у випадку судового розгляду за спеціальним запитом судової влади; слідство може одержати доступ до цих даних тільки через суд, а для інших інстанцій, у тому числі для податкових органів третіх країн, інформацію не розкривають (за винятком випадків, коли зазначену процедуру передбачено спеціальними міжурядовими домовленостями). Проблема конфіденційності пов'язана також із наявністю банківських рахунків компанії, щодо яких діє механізм охорони банківської таємниці. Дані про банківські рахунки та їх власників банк може видати тільки у випадку судового розгляду, особливо якщо це стосується торгівлі наркотиками і зброєю. У багатьох офшорних юрисдикціях ухвалено спеціальні закони, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення конфіденційної інформації для осіб, що мають службовий доступ до неї.

Завдяки ліберальному законодавству щодо банківської діяльності створено легкість і доступність відкриття банківських рахунків, з одного боку, а з іншого – поряд з безумовним обов'язком дотримання банківської таємниці гарантовано максимум безпеки і довіри у проведенні банківських операцій. Розпорядження банківського законодавства часто містять розмежування фінансової діяльності на сфери: міжнародну і внутрішньодержавну. Міжнародна фінансова діяльність, головним сегментом якої є банківська діяльність, користується зазвичай статусом екстериторіальності, який охороняє її від різних незручностей та обмежень. Країни, що здійснюють таку політику, називають ще банківськими оазами. Законодавство таких держав гарантує не тільки збереження таємниці банківських рахунків, а й нерозголошення паспортних даних їх власників. Надання якої-небудь інформації тут розцінюють як правопорушення, тому дуже важко встановити особистості вкладників банків таких країн. Банківська таємниця сягає своїми коренями у вікові традиції поширеного в англосаксонських країнах загального права (Common Law). Мається на увазі таємна угода між банком і його клієнтом. Порушення такої угоди передбачає відповідальність банкіра в межах цивільного і кримінального права. Джерела суворого дотримання банківської таємниці варто шукати у фінансовій практиці Швейцарії.

Особливостями фінансових операцій міжнародного масштабу, проведених у Швейцарії, є те, що вони пов'язані із санкціями карного переслідування, спрямованими проти будь-якого співробітника, який розголосив інформацію, отриману від клієнтів. Початок такої охорони датують 30-ми pp. XX ст., коли біженці з Німеччини переказували свої кошти до Швейцарії, щоб зберегти їх від нацистів. Правила дотримання банківської таємниці привели до того, що всі німецькі внески, незалежно від того, хто був їхнім власником (фашисти чи представники опозиції), були взяті під захист.

В особливих індивідуальних ситуаціях клієнт може відмовитися від права збереження таємниці, що стосується його внесків і банківських операцій. Разом з тим банк не може звертатися до клієнта чи починати які-небудь дії, які могли б схилити до обмеження чи відмови клієнта від права на банківську таємницю. Швейцарський закон про банки вимагає, щоб останні беззастережно надавали правоохоронним органам відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи. Якщо ж ідеться про цивільне судочинство, то питання про надання інформації щодо банківських клієнтів перебуває в компетенції кантональної влади. Загалом же сторонні особи не мають права на одержання інформації про клієнтуру швейцарських банків. Особливе становище Швейцарії порівняно з іншими розвиненими країнами полягає, зокрема, саме в тому, що податкові служби тут не мають безпосереднього доступу до банківських рахунків клієнтів. Якщо податковій інспекції необхідна інформація про банківські рахунки платника податків, то їй слід звертатися безпосередньо до нього, а не до керівництва банку.

Високий ступінь таємності операцій, здійснених швейцарськими банками, не означає, що від них одержують менше інформації, ніж за кордоном. Низка операцій, пов'язаних із відмиванням "брудних" грошей, зумовили пред'явлення суворіших вимог, що стосуються особистості клієнтів і нагляду за банківськими операціями. Банки одержали право видавати правоохоронним органам інформацію про клієнта, якщо в їхнього керівництва склалося переконання, що він пов'язаний зі злочинним елементом. Значна частина капіталу, який надходить у Швейцарію через кордон, приходить з інших офшорних центрів. Підрахунки підтверджують, що близько 40 % усіх банківських угод у цій країні пов'язані з ними. З метою дотримання максимальної обережності і конфіденційності при проведенні банківських операцій уведено спеціальний порядок відкриття рахунків на псевдонім чи номер, обраний клієнтом. Така система сприяє зміцненню довіри до банківських рахунків.

У міжнародній практиці найбільш конфіденційними вважають такі системи банківських рахунків, за яких банкір не знає свого клієнта. Таким є застосовуваний у Японії рахунок із печаткою "натсу-ін", при користуванні яким ідентифікацію вкладника виробляють за допомогою його особистої печатки. Аналогом зазначеного рахунка в Австрії є система рахунків за назвою "Uberbringer Sparbucher", при якій використовують спеціальні документи для видачі внеска на пред'явника. Загалом же охорону таємниці банківських рахунків у різних країнах забезпечують по-різному. У державах Ради Європи, за винятком Австрії і Люксембургу, порушення банківської таємниці не спричиняє карного переслідування. В Австрії на основі спеціально схваленого в 1979 р. закону банківський службовець за розголошення інформації про вкладників банку може бути засуджений на термін до одного року тюремного ув'язнення чи повинен буде виплатити штраф, що дорівнює річній заробітній платні. Разом із тим банк може надати дані, які стосуються клієнта, тільки за вимогою суду. У Люксембурзі закон про охорону банківської таємниці схвалено в 1981 р. Відповідно до нього банки розголошують відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи, але за згодою міністра фінансів.

На Багамських о-вах і Барбадосі порушення банківської таємниці загрожує серйозними грошовими штрафами. Розголошення будь-якої інформації, що стосується банків і трестів, дозволено лише за рішенням верховного трибуналу цих островів. На Кайманських о-вах порушення таємниці банківських внесків загрожує тюремним ув'язненням до двох років і грошовим штрафом. Покарання за таку провину може бути збільшене, якщо обвинувачуваний – банківський службовець, адвокат, урядовий службовець чи торговий посередник. У Гонконгу охорона банківської таємниці відзначається суворістю: її порушники можуть бути засуджені до штрафу до 100 тис. дол чи тюремному ув'язненню до двох років. Разом з тим на практиці податкові служби за необхідності одержують від банків усю необхідну для них інформацію. У Ліхтенштейні законодавство про охорону банківської таємниці багато в чому аналогічне швейцарському, тільки коло осіб, які несуть юридичну відповідальність за її збереження, ширше, ніж у Швейцарії. У Монтсерраті подібне законодавство також засноване на швейцарському досвіді. Передачу кому-небудь інформації про банківських клієнтів, крім правоохоронних органів у зазначених законом випадках, заборонено. Однак, на відміну від Швейцарії, тут не передбачено конкретнихсанкцій за порушення законодавства про банківську таємницю. Суворими заходами для охорони таємниці банківських внесків вирізняється законодавство Панами: її розголошення карається позбавленням волі до шести років, штрафом до 1 тис. дол або тим й іншим разом. Крім випадків, передбачених кримінальним кодексом цієї країни, навіть муніципальні чиновники не мають права доступу до інформації про вкладників банків. Заборонено видавати аналогічну інформацію урядовим службовцям й іноземним податковим відомствам.

Незважаючи на створювану в міжнародних масштабах систему контролю за відмиванням "брудних" грошей, він не поширюється на звичайну ділову практику офшорних фірм. Більше того, немає серйозних перешкод для рутинних офшорних операцій, а закордонні фінансові інститути аж ніяк не мають наміру сприяти дотриманню податкових правил інших держав. Іноземним податковим інспекціям доступу до комерційної інформації зазвичай не надають. Деталі гарантій та умови конфіденційності можуть бути проаналізовані разом із замовником офшорної фірми при розробці конкретної ділової схеми.

До характерних рис офшорних центрів належить і відсутність обмежень на обмін валюти й операції із валютою. Майже скрізь не здійснюють контролю над переказом валютних коштів за умови, якщо джерело їх походження перебуває за межами офшорного центру. Якщо ж і залишаються які-небудь обмеження із цієї частини, то клієнти наполягають головним чином на тому, щоб був забезпечений вільний переказ коштів і щоб ці кошти не затримувалися на рахунках інших банків, крім офшорних. Звичайно, таке прагнення клієнтів теж пов'язане з ризиком, тому що повної безпеки внесків не існує ніде. Усе ж поєднати одночасно несплату податків і повну відсутність ризику втрати внеску принципово неможливо.