Розділ «Модуль 3. РОЛЬ І МІСЦЕ КРЕДИТУ В СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ»

Перший напрям очолював П. Струве, якого підтримували С. Булгаков, С. Франк, Н. Бердяєв. Ці вчені використовували методологію неокантіанства й емпіризму. З подібних позицій критикувалася класична школа, зокрема її фундаментальна ідея універсального природного економічного закону*206. Неважко помітити, що ці вчені порушили одну з найбільш спірних, дискусійних проблем політичної економії – співвідношення загального і специфічного в розвитку економіки країни, і послідовно пристали на позицію німецької історичної школи.

*206: { Співак Л. Порівняльна характеристика банків та небанківських фінансових інститутів в Україні / Л. Співак, І. Каракулева // Вісник НБУ. – 2006.– № 7. – С. 46–48.}

Другий науковий політекономічний напрям пов'язаний з іменами М. Тугана-Барановського, А. Мануїлова, В. Желєзнова, М. Соболева, К. Пажитнова, Л. Кафенгауза та ін., для яких була характерна синтетична методологія, що поєднує класичний, марксистський підходи з елементами маржиналізму.

На початку XX ст. у вітчизняній економічній науці поступово підсилювався марксистський вплив. Як відомо, марксизм розвивався в Росії у двох основних формах – ленінській (більшовицькій) і меншовицькій. Значення економічних теорій М.І. Тугана-Барановського важко переоцінити, адже вони значно вплинули не тільки на економічний розвиток радянського суспільства, а й на світові економічні ідеї цілого світу, усього світового господарства.

Кейнсіанство сформувалося на межі 20–30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття.

Одним з тих, хто відстоював необхідність грошово-кредитного регулювання економічних процесів, був Джон Мейнард Кейнс (1883–1946) – видатний вчений-економіст сучасності, який вчився у засновника Кембриджської школи економічної думки А. Маршалла.

Своєрідне осмислення наслідків найтривалішої, найважчої економічної кризи 1929–1933 pp., з охопленням багатьох країн світу, відобразилося у зовсім неординарних на той період положеннях надрукованої Дж.М. Кейнсом у Лондоні книги "Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей" (1936).

За оцінками багатьох економістів "Загальна теорія" Дж.М. Кейнса виявилася поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику країн і сьогодні.

Її головна ідея полягає в тому, що система ринкових економічних відносин аж ніяк не є досконалою та саморегульованою і що максимально можливу зайнятість й економічне зростання у змозі забезпечити тільки активне втручання держави в економіку. Прогресивна громадськість сприйняла цю ідею як належну і правильно обумовлену, за словами сучасного американського економіста Дж.К. Гелбрейта, у зв'язку з тим, що до 30-х років теза про наявність конкуренції між багатьма фірмами, які обов'язково є дрібними й діють на кожному ринку, стала неспроможною", оскільки "нерівність, що виникає в результаті існування монополії й олігополії, поширюється на порівняно вузьке коло людей і тому в принципі може бути виправлена втручанням держави".

Багато в чому аналогічно розцінюють головну ідею великої праці Дж.М. Кейнса й багатьох інших учених, зокрема М. Блауг.

Дж.М. Кейнс сформулював теорію макроекономічного аналізу, в якій основними концепціями і категоріями є: місткість ринку, принцип ефективного попиту (концепція мультиплікатора), загальна теорія зайнятості, гранична ефективність капіталу, норми відсотка. Ця теорія розглядає інфляцію як явище, в основі котрого лежить сукупність факторів, що взаємодіють.

Дж.М. Кейнс звернув увагу на такі підрозділи, як дохід, зайнятість, попит, пропозиція, заощадження, інвестування. Особливу увагу він приділяв грошовим факторам і проблемам грошей. Його мета полягала в тому, щоб з'ясувати, як визначаються різні змінні величини, що впливають на економічний розвиток.

Для Дж.М. Кейнса головним фактором функціонування економіки є обсяг національного доходу, що постає у двох аспектах:

– як джерело всієї купівельної спроможності суспільства сукупного попиту;

– як базис, що формується від розмірів тієї частини витрат підприємства, що йде на раціоналізацію виробництва, тобто залежно від витрат виробництва, які знижуються в міру прагнення підприємців до вигоди. Чим більша ця частина витрат, тим більший національний дохід. При цьому всі витрати поділяються на два види: і на споживання, і на накопичення.

Новаторство економічного вчення Дж.М. Кейнса у частині предмета вивчення й у методологічному плані виявилося, по-перше, у переважанні макроекономічного аналізу над мікроекономічним підходом, що зробив його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії, і, по-друге, в обґрунтуванні концепції про так званий ефективний попит, тобто потенційно можливий і стимульований державою. Спираючись на власну, "революційну", методологію дослідження Дж.М. Кейнс на відміну від своїх попередників і всупереч панівним економічним поглядам стверджував про необхідність недопущення за допомогою держави зменшення заробітної плати як основної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання у зв'язку з психологічно обумовленою схильністю людини до заощадження, зростає набагато повільніше доходів.

Дж.М. Кейнс не заперечував впливу меркантилістів на створену ним концепцію державного регулювання економічних процесів. Його спільні з ними судження очевидні й полягають:

– у прагненні збільшення маси грошей у країні (як засіб їх здешевлення і, відповідно, зниження ставок позичкового відсотка та заохочення інвестицій у виробництво);

– схваленні зростання цін (як спосіб, що стимулює розширення торгівлі і виробництва);

– визнанні того, що нестача грошей є причиною безробіття;