Розділ «6.3. Валютні системи та валютна політика. Особливості формування валютної системи України»

Функціональні структури валютних відносин втілюються в історично-конкретних валютних системах. Валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між усіма країнами світу чи їх переважною більшістю.

Валютні системи поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

У табл. 6.7 наведено особливості валютних систем.

Таблиця 6.7. Особливості національної, регіональної та світової валютних систем

Національна валютна система

Формування валютної системи України

Формування валютної системи України (дод. Г табл. Г1)*158 розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленим 1991 p., були визначені деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: встановлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ на центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.

*158: {Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 604 с.; Демківський АБ. Гроші та кредит : навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.; Щетинін А.І. Гроші та кредит: підручник / А.І. Щетинін. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – К.: Центр навч. л-ри, 2006. – 432 с.; Яременко O.Р. Деньги и кредит. Конспект лекций / О.Р. Яременко. – X.: Изд-во ХГЭУ, 2002. – 64 с.}

Майже до кінця 1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями з радянського минулого. Зокрема продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50 % валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом карбованця. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками, відплив коштів за кордон тільки у 1992 р. становив близько 10–12 млрд дол. США.

Практичну розбудову власної валютної системи Україна розпочала з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України "Про реформу грошової системи України" від 16 листопада 1992 p., яким було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець, а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягав обміну на карбованці за співвідношенням 1:1. Розпочалося офіційне котирування українського карбованця до російського рубля.

19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дієвого механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, встановлені порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, загальні принципи валютного регулювання і контролю, організацію яких покладено на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.

Проте ці позитивні процеси у валютній сфері відбувалися на фоні гіпервисокої інфляції та нерідко суперечили завданням стримування інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця виявлялися на товарах так званого критичного імпорту – нафті і нафтопродуктах, газу, медикаментах, мінеральних добривах тощо – ціни на них зростали пропорційно падінню курсу гривні.

Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату "критичного імпорту", Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно вводилися обмеження ринкового механізму використання іноземної валюти і адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40 % валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим курсом 12 610 крб за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10 % – НБУ за курсом, що був майже вдвічі вищим від фіксованого; 50 % зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ.

НБУ посилив адміністративні обмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ, результатом чого стало скорочення надходжень конвертованої іноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між фіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації та розвитку на засадах конкуренції, уряд також посилив адміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а прийнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами*159.

*159: { Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 604 с.; Демківський А.В. Гроші та кредит : навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

Головною ознакою другого етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р . було зменшено до 40 % частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Усе це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України.

З вересня 1996 p., після випуску в обіг постійної національної валюти – гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:

– остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. було введене вільне плавання;

– введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;