Розділ 7. УКРАЇНА В 1917-1922 pp.

Тимчасовий уряд змінив весь адміністративний аппарат, усі посади стали виборними. Це дало змогу зосередити владу в руках нових революційних організацій. Замість губернаторів з'явились губерніальні комісари — ці посади обіймали голови губерніальних земських управ. У Києві таким комісаром став М. Суковкін. Земельні з'їзди обрали виконавчі губерніальні комітети. До київського комітету було обрано М. Грушевського, Д. Дорошенка, X. Барановського, Д. Антоновича, П. Линниченка та ін. Зразу ж в Україні розпочався український національний рух і, щоб скоординувати його, Товариство українських поступовців (ТУП) 17 березня (за н. ст.) 1917 р. заснувало Центральну Раду. З цього часу починається її діяльність.

Центральна Рада.

Гетьманщина.

Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського змінив державний устрій. Затверджений ним "Закон про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. передбачав, що гетьману належала вся влада в Україні. Цим законом парламент взагалі не передбачався. Але влада також мала тимчасовий характер "до вибрання сейму і відкриття його діяльності". Про необхідність скликання Державного сейму йшлося також у гетьманській грамоті від 29 квітня. Спочатку Раду Міністрів очолював отаман-міністр, а "керування" її справами покладалося на генерального секретаря і підпорядковану йому Генеральну канцелярію. Через деякий час отаман-міністр став називатись головою Ради Міністрів, а генеральний секретар — державним секретарем.

Порівняно з добою Центральної Ради в структурі виконавчої влади з'явилось два нові міністерства — Міністерство народного здоров'я та Міністерство сповідань, яке займалось релігійними справами. Міністерства поділялись на департаменти. Кілька міністерств мали складну структуру, до якої входили, крім департаментів, інші постійні підрозділи.

Відповідно до закону від 25 травня 1918 р. усі, хто перебували на державній службі або хотіли стати службовцями, мали принести "урочисту обітницю" на вірність українській державі.

Певних змін зазнали і місцеві органи влади. Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, а їх замінили старости, які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про їх призначення 14 травня підписав міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб. Був виданий закон про Державну варту, яка підпорядковувалась безпосередньо старостам, зокрема, на рівні губернії функціонував помічник-інспектор Державної варти, на рівні повіту — начальник повітової Державної варти. Один вартовий, або по-сучасному міліціонер, мав припадати на 400 осіб населення.

Поступово схема влади стала нагадувати російську. 1 серпня 1918 р. в Києві було сформовано Управління столичного отамана на зразок колишнього російського градоначальства. В Одесі також діяла інституція під назвою Управління міського отамана.

Наприкінці гетьманату — 30 листопада було видано закон, який відновлював інститут колишніх земських начальників і за прикладом російських "уездных съездов" і "губернских присутствий" утворював повітові та губернські ради в сільських справах.

Однією з постійних проблем, яка стоїть перед українським суспільством у сфері управління, є кадрова, з якою зіткнувся і П. Скоропадський. Ось як він оцінював державний апарат, котрий дістався йому в спадщину від Центральної Ради: "У центральних державних інституціях був повний хаос і ніде не було жодної надії, щоб правильна робота могла налагодитись, бо це були швидше не державні інституції, а партійні "ячейки", зложені з людей здебільшого малоосвічених і зовсім недосвідчених в тих справах, які їм були доручені"2.

Судовий устрій був законодавчо врегульований законом від 8 липня, де передбачався Державний Сенат як вища в судових і адміністративних справах державна інституція. Державний

Сенат очолював президент і він поділявся на Генеральні суди: адміністративний, цивільний і карний. Деякі статті закону "Про Державний Сенат" торкалися питань прокуратури. Крім судів загальної системи, в Український державі функціонували військові суди.

Директорія.