Універсум культури як інтертекст

Філософія культури

Слід визнати, що буття кожного повідомлення в знаковому просторі культури має досить парадоксальну природу. З одного боку, будь-яке повідомлення — це єдність, замкнене ціле, межі якого чітко окреслені, — інакше воно просто не сприймалося б як факт повідомлення, тобто як певний "текст", що містить певний смисл. Але, з іншого боку, це така єдність, яка виникає з безлічі різнорідних і різнопланових факторів, і таке замкнене ціле, яке здатне індукувати й вбирати незавершену й нескінченну роботу думки, а отже, й нескінченні значеннєві потенції.

У своїй двоплановій сутності кожне повідомлення виступає і як акумулятор континууму культурного досвіду (що рухається в часі й культурній пам'яті, відкритий і плинний, наче сам цей мнемонічний континуум); і як об'єктивно наявний "текст", котрий постає перед суб'єктом, що його сприймає, нескінченно складним, але стабільним предметом пізнання. Інакше кажучи, будь-який культурний акт (повідомлення) — це "досвід", що безугавно реагує на довкілля й так само безперестанку змінює це довкілля самим фактом свого існування й свого руху в часі, та водночас — це неподільний смисловий конгломерат, свого роду значеннєва "плазма", різні компоненти якої, загальні й окремішні, розчиняються один в одному й виявляють себе тільки в сплавах і фузії з усіма іншими компонентами.

Теза, що текст, або дискурс, не є цілком замкненим цілим, призводить до проблематики інтертекстуальності/інтердискурсивності. Представлена у формі ремінісценцій-відгомонів, інтертекстуальність не виявляє себе як скам'янілий шар, похований у просторі тексту. Вона, навпаки, виступає як засновок породження й динамізації тексту. Отже, принцип інтертекстуальності претендує на радикальну ревізію самого поняття тексту. Саме тому Ю. Крістєва вказує, що інтертекстуальність передбачає розуміння динамічного характеру тексту, який має справу з "ефемерними" структурами, радше "квантами", ніж "покажчиками". Коли ми беремо до уваги інтертекстуальність, це, на думку Крістєвої, робить текст феноменом транслінгвістичним (41, 12).

Перебування в контексті "ситуації постмодерну" спонукає нас до використання його конструкцій та лексикону, вагоме місце в якому займає й поняття інтертекстуальності.

Для дослідження інтертекстуальності форма порівняння вже не виступає домінантною, прицип інтертекстуальності виключає порівняння як контрастне зіставлення різних текстів культури. До того ж текст як інтертекст ("галактика означників") не можна розділити, оскільки він весь — висловлювання; він є не лише такий, що один раз ставить запитання й вимагає відповіді; він має зухвалість знову, зсередини себе, висунути нове запитання буттю, яке виникає в нас на очах, а отже, знову організовує його (буття) в твір культури. Розділити такий текст означає не зрозуміти й зруйнувати і його запитання, і його відповіді.

Після М. Гайдегера будь-яке тлумачення мислиться як діалог між минулим (текст) і теперішнім (тлумачник), як діалектика запитання Й відповіді. Згідно з Гадамером, значення тексту ніколи не вичерпується інтенціями автора. Коли текст одного історико-культурного контексту потрапляє в інший, з ним пов'язуються нові інтенції, яких не передбачали ні автор, ні читачі. Будь-яке тлумачення є контекстуальне, неможливо пізнати текст таким, яким він є сам у собі.

Відповідно запроваджується поняття інтерпретанти, що корелює з поняттям проміжного знаку в Ч. С. Пірса. Знакові відповідає текст, а об'єктові — інтертекст, щодо якого встановлюється референція: слова мають своїми референтами інші тексти (референтом тексту є інший текст). Інтертекстуальність функціонує тоді, коли прочитання тексту проходить через інтерпретанту. Текстуальна інтерпретанта, що, на думку М. Ріфатера, існує у формі іншого тексту, інтегрує інтертекстуальність, унаслідок чого інтертекстуальний зв'язок підпорядковується тим самим правилам детермінації, що й текст. Текст та інтертекст є інваріантами однієї структури. А отже, текст не тільки відбиває реальність, а й сам є реальністю культури, особливим засобом її формування.

Сьогодні важко уявити, як можна було захищати тезу про те, що все в конкретному творі індивідуальне, що в ньому все — неповторний результат натхненної творчості, жодним чином не зв'язаної з попередніми творами. До того ж твір, як сконстатував П. Рікер, іде попереду самого митця, він — проспективний символ особистісного синтезу й загальнолюдського майбутнього, а не просто регресивний симптом нерозв'язаних конфліктів.

Зайве казати про феномен мандрівних сюжетів і топосів. Окреслюючи цей феномен, І. Франко напрочуд влучно зазначив, що сюжети "мов мікроскопійний грибок, літають у повітрі; осідають та розростаються в місцях та часах далеко віддалених, прилягають до осіб, розділених від себе сотками миль і тисячоліттями часу, хоча, без сумніву, завдяки якійсь далекій покревності ситуацій та обставин, які для дослідника не всі й видні виразно" (Франко І. Наливайко в мідянім биці. Причинок до історії легенди // ФранкоІ. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 36. — С. 376—390).

За ближчого розгляду, як доводить Ю. Крістєва, "будь-який текст — це мозаїка цитації, будь-який текст є поглинення й трансформація іншого тексту" (40, 85). Адже кожен автор нескінченно проробляє певний дослід із текстами інших авторів, нескінченно, хоча й без лапок, цитуючи їх (ідучи за принципом Маларме: яка різниця, хто це сказав). Посилання на інші тексти не тільки "поглинаються", а й "трансформуються" в стиль тексту і ця трансформація визначає продуктивність тексту як динамізованого об'єкта. Поняття тексту тут охоплює множину явищ, які й були узагальнені Р. Бартом і Ю. Крістєвою в понятті інтертекстуаль-пості, що було поставлене на місце поняття інтерсуб'єктивності. І тому надалі ми сфокусуємо аналіз в царині феноменології, що визначена Е. Гусерлем як наукове самоосмислення трансцендентальної суб'єктивності.

Суб'єктивність, на думку Гусерля, має бути подолана не ззовні, а зсередини, через радикальне самозаглиблення, й саме в цьому полягає процедура епохе. Чиста суб'єктивність — абсолютний горизонт свідомості; її універсальність Гусерль намагався забезпечити через конституювання чистої поема пічної структури, якою й виявилася в пізній феноменології філософема "життєсвіту". "Життєсвіт"— це тотальна передумова будь-якого досвіду. Не можна уявити собі жодної думки чи висловлювання, які б у факті самоздійснення не відштовхувалися віл затаєного горизонту певного абсолютного "тезаурусу" потенційного фонду вірогідних інтенцій. Життєсвіт постає як світ культури й інтеркультурність належить до його засадничих аспектів. Отже, чиста суб'єктивність досягає збігу зі СВІТОВИМ ЦІЛИМ.

Інтерсуб'єктивність, — висновує М. Мерло-Понті, — це певне трансцендентальне Ми, що водночас має своє емпіричне втілення. З одного боку, Ми є сукупність трансцендентальних конститутивних суб'єктів. Але, з іншого боку, оскільки Я є буття в світі, інтерсуб'єктивність постає як інтерсуб'єктивність мунданна (світова), що існує в соціальному світі як у світі культурному, мовному.

Саме завдяки феномену інтеркультурності (в ньому відлунює й Гусерлеве поняття інтерсуб'єктивності .й конкретизація інтерсуб'єктивності через інтертілесність Мерло-Понті) інтерперсональний обмін розширюється до інтеркультурного обміну.

Сучасна комунікативна філософія, і, зокрема, К. О. Апель, мислить інтерсуб'єктивну спільноту водночас і як трансцендентальну, і як емпіричну. Предметом наук про дух, на його думку, якраз і має бути необмежена комунікативна спільнота, що охоплює в ідеалі все суспільство, й цей ідеал (необмеженої комунікативної спільноти) проектується на реальне суспільство. Аналіз мовленнєвої комунікації виходить на рівень осмислення інтерсуб'єктивності не як сукупності суб'єктів, що конституюють світ, а як спільноти суб'єктів, які приходять до згоди щодо спільної інтерпретації світу. Тому й запроваджене ним поняття універсальної комунікації вказує на можливість універсального взаєморозуміння й, в ідеалі, досягнення єдиної інтерпретації: шуканої Ч. Пірсом "семантичної узгодженості інтерсуб'єктивно значущої "репрезентації" об'єктів через знаки" (2, 183).

Отже, будь-який текст в культурі слід розглядати як частину ширшого культурного континууму. Інакше кажучи, навіть найбільш "замкнений" текст має подвійну "валентність", тобто асоціативність стосовно певних попередніх текстів, на які творчість автора спирається імпліцитно і/або експліцитно, а також стосовно майбутніх, ще нестворених текстів, яким він ставить запитання, вимагаючи відповіді. Таким чином, поняття інтертекстуальності можна визначити як сукупність усіх можливих підтекстів якогось тексту, або ширше — сукупність усіх можливих інтерпретацій, алюзій і паралелей, що імпліцитно містяться в певному тексті, інтертекст, отже, це ніби єдиний цілісний організм; що більше зв'язків цього інтертексту вдасться виявити, то кращою буде його інтерпретація.

У культурології теорія інтертексту може розглядатися в таких аспектах:

• безпосереднє запозичення, цитування, включення в текст висловлювань, що належать іншому авторові;

• запозичення образів, натяк на образний лад іншого твору;

• запозичення ідеї, світоспоглядання, способу чи принципу віддзеркалення світу (див.: ЗІ).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Універсум культури як інтертекст“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст