Передовсім слід з'ясувати питання, що мали на увазі під концептом (і відповідно концепцією) його батьки, середньовічні філософи (П'єр Абеляр, Гільберт І Горе ганський). і філософи сучасні?
За доби Середньовіччя під концепцією розумілися акти "схоплювання" речі в розумі суб'єкта, що припускає єдність задуму та його здійснення в творінні. Ці акти "схоплювання" виражаються у висловленій мові, що, за Абеляром, сприймається як "концепт у душі слухача" (Абеляр Петр. Диалектика // Абеляр Петр. Теологические трактаты. — М., 1995. — С. 121). Концепти зв'язані не формами розуму, вони похідні піднесеного духу, чи розуму, що здатний творчо відтворювати, чи збирати (сопсіреге) смисли та помисли як універсальне, яке являє собою зв'язок речей і мов, містить розум як свою частину. Концепт як мова, що висловлює, таким чином, не тотожний поняттю, а концепція не тотожна теорії, оскільки не є об'єктивною єдністю понять. Багато які (в тому числі сучасні) дослідники не помітили нового терміна для позначення змісту висловлення, тому в більшості філософських словників й енциклопедій концепт ототожнюється з поняттям чи виражає його зміст, що вимагає їхньої виразної відмінності. Поняття — це об'єктивна ідеальна єдність різних моментів предмета й пов'язане зі знаковими й значущими структурами мови, що виконує функції становлення думки, незалежно від спілкування. Це підсумок" щаблі чи моменти пізнання. Концепт же формується мовленням (запровадженням цього терміна колись єдине слово розділилося на мову 0 мовлення). Мовлення здійснюється не в сфері граматики (граматика включена в нього як частина), а в просторі душі з її ритмами, енергією, жестикуляцією, інтонацією, нескінченними уточненнями, що становлять зміст коментування й перетворюють мову на недорікуватість (див.: Неретина С. С. Тропы и концепты. — М., 2000).
Концепт гранично суб'єктивний. Змінюючи душу індивіда, який щось обмірковує, він при своєму оформленні в концепцію припускає іншого суб'єкта (слухача, читача), актуалізуючи змісти у відповідях на його питання, а не народжує диспут. Спрямованість до слухача завжди припускала одночасну спрямованість до трансцендентного джерела мовлення Бога. Пам'ять і уява - доконечні складові концепту, спрямованого на розуміння тут і тепер, з одного боку, а з іншого боку, він є синтез трьох здібностей душі: як акт пам'яті орієнтований на минуле, як акт уяви — на майбутнє, як акт судження на сьогодення.
Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі, з якими пов'язується новофранцузька філософія постмодернізму, знімають проблему розрізнення поняття та концепту, тому що для них усе це — le concept. Усі філософи — від Платона до Берісона, в тому числі Геї ель і Фоєрбах. на їхню думку створювали концепти. Термін "концепт" запропонував використовувати перекладач книги Дельоза і Гваттарі "Що таке філософія?", слушно вважаючи, що термін "поняття" не цілком доречний у представленій цими авторами філософії. Ясно, що концепт тут є не об'єктивна єдність різних моментів предмета та поняття, оскільки він пов'язаний із суб'єктом і мовою, спрямований на інше, відсилає до проблем, без яких він не має сенсу, та до світу можливого, належить філософії, де рух думки до істини припускає взаємооберненість: рух істини до думки. Повернутися до концепту французові легше, ніж німцеві: термінові le concept, що вже давно перекладався як "поняття", не довелося змінювати ні букви, тому що французьке "поняття" здавна містило в собі "концепт", пов'язаний не стільки з ідеальністю, скільки з персонажністю, якою, наприклад, є "друг", "щось внутрішньо присутнє в думці, умова самої її можливості, жива категорія, елемент трансцендентального досвіду" (Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? — СПб., 1998. — С. 11).
Концепт - це подія. Ж. Дельоз і Ф. Ґваттарі своєю ідеєю Іншого і концепту дали логічне пояснення відомим казковим (фольклорним) сюжетам, пов'язаним з мандрівками туди, не знаю, куди, і принесеннями (перенесенням) з одного місця в інше того, не знаю що. Вони знайшли те, що Ніцше назвав "схованою крапкою", де життєвий анекдот і афористичність думки зливаються разом. Концепт, що народжується в "нейтральному можливому Іншому" виражений через суб'єкт, є не суб'єктом-субстанцією, як це було за Середньовіччя, а об'єктом, що поглинає суб'єкта й передбачає його. Концепт, що веде до схоплювання однозначного, неодмінно натрапляє на двозначність, а потім і поглинається двозначністю, що являє світ можливостей.
Як писав Дельоз у книзі "Логіка смислу", "блискавка однозначності" (чи — згоди, однодумності того, що в Боеція було передано терміном univocatio) — "коротка мить для поеми без героя" — перевідкриває еквівокацію, як і навпаки: еквівокація готує мову для одкровення однодумності-однозначності що є "тотальним виразом унікального вираження — події", яка є концептом (Делез Ж. Логика смысла. — М., 1995. — С. 159, 298, 297).
Отже, Дельоз і Ґваттарі так само, як середньовічні мислителі, пов'язують ідею концепту з Іншим. Проте для них Інший не є суб'єктом, але стосовно Я він постає як об'єкт, і навпаки: якщо представити його як суб'єкт, то об'єктом стосовно нього, Іншим, майбутнім (що стоїть перед ним) виявляюся Я. Зміна позицій Іншого (то суб'єкт, то об'єкт) перевертає саму ідею Іншого, шо відтепер стає безособистісним. "Інший — це ніхто, ані суб'єкт, ані об'єкт" (16, 35). Ідея мовлення, спрямована на розуміння й відповідно на правильність/праведність зникає, мовлення починає скеровуватися винятково на зв'язність. Мета філософії, мистецтва та науки спрямована на те, щоб виявити "наближення до зв'язності, властивої нам, людям, не більше, ніж Богові чи світу"; тобто вимальовується ідея зв'язності, справді незалежна від "антропологічних предикатів".
Діалогізм доконечно редукує феномен інтерсуб'єктивності. Адже немає чогось такого, як та людина; людина завжди існує тільки в сплеті зв'язків я — ти — ви людина існує, сказати б, як певна plurale tantum (множина). У цьому контексті навіть "турбота про себе", проголошувана М. Фуко (як і аналогічне поняття стоїків) — зовсім не є символ егоцентризму або вузького партикуляризму, а саме практика, шо завжди здійснюється в конкретному контексті, й у такий спосіб, шо цей етос свободи є також турботою про інших.
В європейській класичній філософії протягом сторіч її розвитку поняття іншого практично не існує (за винятком деяких християнських містичних учень і німецького романтизму). Середньовічна традиція в понятті alter ego відбиває відміни Я, а зовсім не того, хто вступає з Я в спілкування як суверенна, незалежна й безумовно вагома для Я особа. У німецькій класичній філософії Інший, якщо б таке поняття й було, — це об'єкт, річ. чужий світ, залежний від активності суб'єкта. (Хоча саме гегелівська категорія "своє інше" стала підґрунтям багатьох діалогічних концепцій XX сторіччя). Абстрактно-теоретичний світ чужий для розуміння Іншого в його реальній сутності. Розум відволікається від усього індивідуального, випадкового, мінливого. Тому комунікація двох суб'єктів тут неодмінно передбачає щось додаткове, безособове — "абсолютну ідею", "світовий дух" тощо. І навіть такий супротивник розчинення особистості в абстрактних безособових категоріях, як С. Кіркегор, не знайшов поряд зі своїм одиничним місця для Іншого.
У більшості концепцій "класичного" екзистенціалізму поняття Інший, Інші має майже негативний смисл. Приміром, для Ж. П. Сартра єдиний зв'язок, можливий між двома індивідами, між двома свідомостями, — це зв'язок взаємного заперечення, "неантизації". У ставленні до іншого Я, індивідуальна свідомість виступає, як пише Сартр, у модусі "буття для іншого". Але "буття для іншого" не є онтологічною структурою "для себе буття" (свідомості). Так само "ніщо" суб'єктивності не містить жодних ресурсів для продукування позитивного зв'язку з будь-чим зовнішнім стосовно неї. Мій погляд перетворює Іншого на річ, на об'єкт і навпаки. Скам'яніння під поглядом Іншого — таємний сенс міфу про Медузу, вважає Сартр.
Бурхливе пожвавлення тематики й проблематики іншого в західній думці відбулося вже наприкінці XX ст. Воно тісно пов'язане зі сплеском фемінізму та тендерних досліджень (які намагалися позбутися фатального дуалізму, спричиненого здавна сконструйованим образом тендерного Іншого), а також ідеями Ж. Лакана про "присутність Іншого", про самоідентифікацію людини через Іншого. Можна назвати багатьох мислителів нашого сторіччя, які глибоко досліджували діалогічну комунікацію і для яких концепт "інший" мав першорядне значення: зокрема таких мислителів, як М. Бубер та М. М. Бахтін, Г. Марсель і К. Ясперс, М. Мерло-Понті та П. Рікер, Е. Левінас і багато інших. До того ж, розширення гусерлівської феноменології засобами, запропонованими М. Шелером та французькими екзистенціалістами, істотно збагатило інвентар методів опису явища Іншого.
"У культурному об'єкті я відчуваю приховану під покровом анонімності присутність іншого", — напише М. Мерло-Понті. "Перше серед культурних об'єктів і те, завдяки чому вони всі існують, — людське тіло іншого як носій певної поведінки" (21, 444—445). Для Мерло-Понті власне людський (культурний) світ виникає тоді, коли складається система "Я — Інший", коли між свідомістю та тілом Я, а також між свідомістю та тілом Іншого виникають внутрішні взаємини, коли Інший виступає не як "фрагмент світу", а як певне бачення світу, носій певної поведінки.
Одна з ключових подій філософії XX ст. — антитеза онтології М. Гайдеіера й етики Е. Левінаса, який виголосив засадничу характеристику нашої філософської доби — "примат спілкування над буттям". Категорія "Іншого" займає місце гайдеґеріаського "буття", конфронтація з твердженнями славетної праці Гайдеіера "Буття та час" винесена в назву книги Левінаса "Час та Інший".
Осмислення взаємин Я — Інший стало вихідним пунктом міркувань Е. Левінаса. Інший не є тим, хто приречений лишатися тільки зовні, поза непроникними стінами самості. Природа стосунків між Я та Іншим — діалогічна. Обличчя Іншого — те, що відкриває його внутрішній світ, уможливлює інтерсуб'єктивний контакт з ним. Звернене до мене, це обличчя виражає себе у своїй відкритості й "оголеності". Воно є також джерелом моральної імперативності. Його звернення означає очікування відповіді, й у цьому сенсі Я відповідальний перед Іншим.
Феноменолог Е. Левінас, відкидаючи гусерлівську структуру "ноезаноема" як передвічну, прагне краще виявити справжнє значення інтенціональності, що його він визначає як "бажання метафізичної трансценденції до Іншого, за межі феномену буття". Славетні "речі-самі-по-собі", до яких слід повернутися, це Інший, яким він виступає у своїй, тільки йому притаманній, інакшості. Таким чином, людська здатність до трансцендування виявляється не у ставленні людини до світу або до себе самої, а в її досвіді спілкування з Іншим, з іншою суб'єктивністю, ніж його власна, з іншим світом, ніж Його власний світ. У ставленні однієї суб'єктивності до іншої суб'єктивності виявляється пафос, який жодна онтологія не може містити; пафос цей спрямований — "за межі буття", "для іншого". Таке "звільнення" від буття є наслідком людської безкорисливості у стосунках з Іншим, і виступає як підстава відповідальності за нього. Культура полягає в етичній відповідальності й обов'язку щодо Іншого. І цс можна назвати любов'ю (19, 206).
Цікаво порівняти розуміння концепту Іншого Е. Левінасом та П. Рікером. Рікер визнає свою близькість із Левінасом, проте наголошує на розбіжностях у поглядах. Якщо Левінас в Іншому вбачає тільки того, хто провокує мене, а отже несе відповідальність, то Рікер зізнається у своєму гегельянстві — засновком є визнання Іншого та взаємодія з ним. Якщо Я не є від самого початку середовищем самоствердження, то не буде й підстав для сприйняття Іншого та зустрічі з ним.
Конституювання Іншого, як підкреслює П. Рікер, є наріжний камінь успіху — або провалу — феноменології. Усі аспекти феноменології схрещуються на проблемі "конституювання Іншого". Проте П. Рікер питає, чи просунулась феноменологія при цьому в нову площину, якої б не торкнувся геній Канта?
Прослідкуємо за міркуваннями П. Рікера. У Канта не було феноменології пізнання Іншого. Феноменологія Gemut (що позначає душу в аспекті її пізнавальних здібностей) не містить навіть натяку на теорію інтерсуб'єктивності. її передумови, скоріше, розгорнуті у теорії пристрасті, обґрунтованій в антропології, проте й вони виглядають незначними порівняно з чудовим гусерлівським феноменологічним дослідженням емпатії, об'єднаним з феноменологією сприйняття, феноменологією Іншого, включеного у значення світу, який я сприймаю. Ця теорія залучається до конституювання культурних об'єктів і мов.
Гусерль прагнув описати, яким чином з'являються Інші, до того ж він намагався конституювати Іншого "в мені", як сформований у мені смисл (це — мета п'ятого картезіанського роздуму). Присутність Іншого є трохи відмінна, ніж Я, вона є стороння мені, формує власний світ і сприймає мене. Ця присутність адресує себе мені й формує відносини інтерсуб'єктивності, з яких виростає єдиний світ науки й різноманітні світи культури. Інший увіходить у сферу мого досвіду, використовуючи надлишок присутності за межами моєї суб'єктивності. Причому Інший є його власною самістю, проте Я переживаю його суб'єктивне життя. Це життя подібне до мого суб'єктивного життя, завдяки подібності мого тіла, розташованого тут, та іншого тіла, розташованого там. Ця подібність забезпечує аналогію між суб'єктивним життям, що відчувається, й суб'єктивним життям, що схоплюється через емпатію.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії“ на сторінці 1. Приємного читання.
