Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

Філософія культури

Традиція потребує розуміння. Проте що робити тоді, коли її розуміння не відбулося мимовільно, коли бажання й пошуки зрозуміння стають універсальною метою? Не випадково фундаментальна проблема герменевтичної традиції — як правильно розуміти певний текст — перетворилася на центральну проблему гуманітарних наук. І в цьому переважанні проблематичності зрозуміння й відповідної універсалізації герменевтики полягає сутність того повороту в історії герменевтики (й у філософії культури), який здійснив Ф. Шляєрмахер.

Зорієнтованість на активне зрозуміння відбилася у шляєрмахерському принципі реконструювання процесу творення висловлювань, тобто в активному зануренні в мовлення. При цьому Шляєрмахер орієнтується на концепцію мови В. Гумбольдта, суть якої полягає в тому, що мову розуміють як діяльність, як неперервний творчий процес. Зрозуміти мовне явище — означає зрозуміти його як індивідуально-творчий акт, у цьому полягає його аналогічність з іншими проявами людського духу, особливо з мистецтвом. І для романтиків зрозуміти висловлювання (твір), співвідносячи його з особою автора, означало зрозуміти його зовнішню художню форму як реалізацію та розгортання певної внутрішньої його форми, захованої в глибинах творчої індивідуальності митця. Цю внутрішню згорнуту форму, тобто таємний авторський задум, вони визначали як ідею цілого (висловлювання, художнього твору). Ця теорія досягає свого логічного завершення в переконанні Шляєрмахера про необхідні читачеві натхнення, завдяки якому ми проймаємося душевним станом автора, й уже з цієї позиції розв'язуємо всі загадки й дивовижі, що трапляються в тексті.

Природа герменевтики, яка приховано кристалізувалася вже у вченні про герменевтику Ф. Шляєрмахера, змістовно вимальовується у працях В. Дільтея. У його герменевтиці йдеться про відмежування зрозуміння, притаманного наукам про дух, від пояснення, характерного для природничих наук. Відмінність природознавства від гуманітарної сфери Дільтей висловив у формулі: "Природу ми пояснюємо, а людину ми розуміємо". "Зрозуміння" як метод пізнання духовних явищ визначається здатністю дослідника до емпатичного "вживання"їді проникнення в досліджуваний період, до прихильної ідентифікації з "іншим", до перевтілення, вміння поставити себе на місце певного автора й таким чином зрозуміти сенс історичного явища. Тільки за таких умов, вважає Дільтей, можна зберегти специфіку гуманітарного знання. Герменевтика ґрунтується на властивості індивідуума відчувати психічний зв'язок і розуміти його в іншому; її завдання — знайти адекватне відчуття через співчуття та співрозуміння.

Проте розуміння, що є справою суто "внутрішнього" досвіду, а отже, суто психологічним актом, не тільки сприяє, а й чинить спротив пізнанню феномену (як інтелектуальному акту), доки дослідник перебуває "всередині" цього феномену. Система, описана іманентно, не може мати специфіки, зауважує Ю. Л о імам. Щоб виявити специфіку "Фауста", треба порівняти його з іншими творами И. В. Ґьоте, а також зі стародавніми легендами; щоб зрозуміти феномен Ґьоте, слід осмислити феномен німецького Романтизму, тощо. Тобто, для пізнання потрібен пізнавальний контекст, і що просторішим він буде, то різнобічнішим буде наше пізнання. А це означає, що будь-який акт гуманітарного пізнання є двоєдиним і передбачає, окрім максимального "вживання" в об'єкт, таке ж максимальне відсторонення від нього, ціннісне дистанціювання, але цього ми в Дільтея не знайдемо.

У романтичному своєму виконанні можливість розуміння мислилася передусім як пошук внутрішньої спільності через переживання "чужого" смислу як власного — переживання ніби спалювало будь-яку дистанцію (в тому числі й історичну) й робило далеке близьким. Г. Ґ. Гадамер цю можливість мислить не як романтичне "втаємничене причастя душ", за його словами, а як участь у спільному смислотворенні. Саме "зрозуміння" усвідомлюється як завдання відтворення порушеної або відсутньої узгодженості. І тут історичний інтервал, дистанція, отримує граничну тематизацію, бо саме тут — простір, де опановуються всі передсуди.

Роблячи головним героєм думки "передсуд", гадамерівська герменевтика примушує думку в човниковому ритмі виконувати "герменевтичне правило": "ціле слід розуміти, виходячи з окремого, а окреме — виходячи з цілого". При цьому хоч би якою значною була "воля пізнання" вийти з-під влади "наших передсудів", все ж нема й бути не може зрозуміння, позбавленого марновірства. Поки передсуд "залишається в грі", він невловимий. Але, зазначає Гадамер, його зустріч із "традицією" як іншою опі-нією примушує зважати на себе, "збуджуючи передсуд", робить його явним, і тоді сенсом питання стає наша "відкритість і збереження можливостей". Тому "зрозуміння" мислиться тут не як "відтворення первісної творчості", тобто репродуктивна діяльність, а як принципово продуктивне відношення, що завжди містить у собі "інтервал часу," "часове віддалення". Якщо у Шляєрмахера інтерпретатор урівноважується з автором, то для Гадамера між ними є "розходження, задане історичною дистанцією". Досить сказати, зауважує Гадамер, що "ми розуміємо інакше — якщо ми взагалі розуміємо" (10, 345, 350—351).

Отже, це "часове віддалення" зовсім не слід долати чи переборювати, занурившись у дух певної епохи і почавши мислити її, а не своїми поняттями та уявленнями. Йдеться про те, щоб пізнати "віддалення в часі" — продуктивну й позитивну можливість розуміння та усвідомити, що це є не зяюча безодня, а неперервність звичаїв і традицій, у світлі яких постає перед нами переказ. Отже, об'єктивне пізнання, за Гадамером, досягається за умови певної історичної дистанції, що здійснює фільтрацію. Це дає змогу відмерти переказам партикулярним і виявити перекази істинні. Тому відстороненість, згідно з герменевтикою, можна інтерпретувати як варіант еросhe в його феноменологічному розумінні, що вміщує смисл на відстані від "пережитого", з яким ми контактуємо просто й безпосередньо. Можна припустити: герменевтика продовжує первісний рух відстороненості у власній сфері, тобто у сфері наук про дух. Герменевтика також починається тоді, зазначає П. Рікер у своїй "Інтелектуальній автобіографії", коли ми, невдоволені тим, що належимо до історичного світу в модусі передання традиції, уриваємо відношення належності, аби натомість наділити його значенням (23, 54).

Проте Гадамер надто проблематизує сам феномен "традиції", беручи її в постійному процесі творення та вбачаючи в ній межу, де начебто стикаються "упередженість" та "іншість". Філософ зазначає, що збагнення смислу "вже сказаного" — це вияв "перспективи, в якій інша особа виробила свою опінію"; тут наша "упередженість", визнаючи правоту "іншості", веде зрештою до оприявнення "зрозуміння" не як "дії суб'єктивності", а як "спільності, що пов'язує нас із традицією". Таким чином, у своєму онтологічному значенні зрозуміння є міжсуб'єктйою взаємоузгодженістю в процесі смислотворення, яка ані на мить не втрачає своїх історичних коренів. Тому герменевтик неминуче звертається до виявлення тих традицій, що особливим чином вплинули на західноєвропейський спосіб мислення та "зробили нас тим, що ми є".

П. Рікер, пояснюючи феномен "історійного відтворення" як певної фази історіографічної дії й розуміючи історію як наскрізний рух (починаючи від стадії свідчень архівів та очевидців, через розуміння й експлікацію, до письмової історіоризованої репрезентації минулого в тексті), зауважує, що вирваний архівом зі світу дії, історик знову прилучається до нього, вписуючи свій текст у світ своїх читачів; пізніше праця історика стає документом, відкритим для наступних повторних вписувань, а вони підпорядковують історичне пізнання безперервному процесові перегляду (39, 302).

Чи не полягає відтворення минулого в інтерпретації стверджуваних фактів — запитує Рікер, і відповідаючи позитивно, вказує, втім, на певний парадокс. Оцінку подій із позицій справедливості не зводять до ідеї інтерпретації, позначаючи її лише на презентативному рівні історичної дії. Однак поняття інтерпретації має ту саму амплітуду застосування, що й поняття істини; воно дуже точно позначає зручний вимір веритативного бачення історії. У цьому сенсі інтерпретація існує на всіх рівнях історичної дії, наприклад, на документальному рівні, разом із селекцією джерел, на рівні експлікативного осягнення, разом із вибором між конкурентними експлікативними модусами і, більш наочно, разом із варіацією масштабів. Це дає можливість говорити про відтворення як про інтерпретацію. Вибір терміна "відтворення" виправданий у багатьох сенсах. Передусім він позначає неперервність тої ж самої проблематики, від фази експлікативної до скриптуарної, або літературної. Отже, поняття відтворення - - привілейований об'єкт експлікації (осягнення, що враховує формування соціальних зв'язків та ідентичностей).

Чи справляє неприємне враження помітна відсутність "пафосу дистанції" в якогось автора у ставленні до рідних йому контекстів? Мабуть, так. Приміром, його відсутність у шпенглерівських пасажах, пов'язаних із Ф. Ніцше, відразу впадає в око. І таких прикладів можна навести безліч. Звичайно, деякі культури мають більшу, ніж інші, здатність дистанціюватися щодо себе. Проте ми очікуємо від дослідника культури вміння встановити певну рівновагу між своєю культурою та картиною традиції, до якої він звертається. Це забезпечить відчуття близькості досліджуваного, яке водночас має утримуватися завжди на однаковій, спокійній відстані від ока, що споглядає. Таку точку гармонійної рівноваги віднайшов, приміром, Й. Гейзінґа, створивши своєрідний "шедевр" — "Осінь Середньовіччя", де картина минулого — пізнього Середньовіччя — цілковито зумовлена потребою, мрією сучасної людини, тим колективним "ми", яке має свого представника в "я" Гейзінґи. І все ж таки в тісноті внутрішнього простору культури творчість Гейзінґи не може обійтися без певної злитості авторської особистості з матеріалом. У цьому не можна не помітити певної загальної для межі XIX—XX ст. психологізованої творчої позиції, що вторує дільтеївській теорії "переживання": життєвий матеріал має стати внутрішнім переживанням письменника, його власним матеріалом і вже потім, як водночас і матеріал внутрішнього саморозкриття душі, має добутися назовні (все одно, в яких формах — реалістичних або символічних).

Такою є, приміром, свідома позиція Т. Мана, такою ж є позиція й. Гнйзінґи.

Порівняльний метод у дослідженні різних форм релігії (як і літератури, мови) також апелює до збереження певної дистанції стосовно фактів традиції. Наприклад, показовим є заклик М. Мюлера зберігати розважливу позицію щодо розгляду нових матеріалів, наданих дослідниками історії Ас сірії й Аккада, зберігати певну дистанцію, навчитися чекати й бути обережнішими з висновками (див.: Мюллер М. Введение в науку о религии // Классики мирового религиеведения. — М., 1996. С. 124—125).

Вихідною точкою в обговоренні будь-яких проблем культури, також і заданої, є таке явище, як мистецтво, бо навіть із погляду простої тривалості, твори мистецтва довше живуть у світі. їм більшою мірою притаманна певна перманентність — від звичайної довговічності до потенційного безсмертя. Але задля того, щоб ознайомитися з твором мистецтва й виробити судження про його красу, у нас має бути, як зазначає Г. Арендт, досить свободи, щоб "встановити певну дистанцію між нами та відповідним об'єктом, і що важливішим є саме зовнішній вигляд речі, тим більшою має бути така відстань, щоб можна було їй дати справжню оцінку. Ця відстань не виникне, аж доки ми не зможемо забути про самих себе, про свій клопіт, свої інтереси та проблеми повсякденного життя, так, щоб ми не осмислювали те, чим захоплюємося, а сприймали його таким, як воно є, в його зовнішності. Таке ставлення незацікавленого задоволення (кажучи словами Канта, uninteressiertes Wohlgefallen) може бути пережите тільки після того, як усі потреби живого організму вже забезпечені, тобто людина вже звільнилася від життєвих турбот і може присвятити себе світові" (3, 219).

Відома порада історичних романістів (зокрема В. Скота), якої дотримувався ще Л. Толстой, писати лише про те в історії, що є безпосередньо пам'ятне, що втримане культурною пам'яттю, що можна відтворити психологічно та емоційно без надмірного напруження, зі значною часткою достовірності, з безпосередньою свідомістю правдивості відтвореного. Для романіста XIX ст. Скот відміряв граничну історичну дистанцію у два покоління. Безумовно, в дослідника культури масштаби мають бути ширші; відтворювана традиція, проте, не вимагає граничної реалістичності, перелитої в живі образи людей; утім, та чи та епоха має бути прочитана мовою її культури, з урахуванням завоювань сьогодення. Наприклад, протягом усього XIX ст., вже від самого його початку, наука — історія, філософія, етнографія, лінгвістика - - послідовно досліджує глибинні пласти стародавньої культури. Тим часом і тут є своя діалектика розвитку; вона пов'язана з тим, що ця наука, як і вся культура XIX ст., мала одночасно засвоювати всі культурні здобутки самого ж XIX ст. тією мірою, якою вони пов'язані з осягненням самої людини та її історії, всі ті здобутки, без яких культурна спадщина людства була б украй збіднена, — але це істотно нове тимчасово заступало минуле.

Особливої уваги щодо принципу дистанціювання як методу дослідження культури заслуговує структурний метод аналізу. Метод, властивий структурній антропології, зазначає К. Леві-Строс, позначається "дистантністю", що є виявом контрастності між представниками зовсім різних культур. Антрополог — це астроном соціальних наук, він має розкрити смисл конфігурацій, різко відмінних між собою, позначених віддаленістю від тих, що найближчі до спостерігача. Антрополог зможе вплинути на скорочення зовнішніх відстаней, виявивши специфіку "дистантності" у власному суспільстві, де певні явища (скажімо, проституція, правопорушення серед молоді, специфічне вживання їжі тощо) стосуються лише окремих груп. Тобто, соціальне буття людини та її культура легше пізнаються та швидше виявляються в суспільствах, різко відмінних, дистанційованих від суспільства спостерігача, навіть коли ці форми існують і в його власному суспільстві. Звідси випливає славнозвісний висновок Леві-Строса: сучасна людина ніколи б не пізнала себе, якби в найвіддаленіших куточках Землі не збереглися ті, що живуть у "холодних" суспільствах, головна властивість яких — здатність не змінюватися. У людині, яку історія не "колошкає", кожний знак зберігає зв'язок зі структурою розуму. Головним же принципом сучасного ("гарячого") суспільства є зміни: змінюються емпірична реальність, звички, погляди, мова. Незмінною залишається тільки структура розуму. Сучасна людина відрізняється від первісної своїм зовнішнім Я (self), внутрішнє Я (І) сучасної людини зовсім не відрізняється від внутрішнього Я людини первісної.

Цікаво порівняти ці ідеї К. Леві-Строса з ідеями Л. Вітгенштайна. У "Нотатках до "Золотої гілки" Д. Фрезера Вітгенштайн пише, що прогрес у сенсі більшої раціональності й обґрунтованості наших знань, нашої картини світу і способу життя, в сенсі досягнення щастя неможливий. Символічне та ритуальне від початку зрозуміле й сучасній людині (див.: Историко-философский ежегодник. — М., 1989). І в "Логіко-філософському трактаті" також читаємо, що знання чи система смислів по суті для всіх людей однакові. Навіть у містичних розділах свого трактату, де він розмежовує в теорії два світи — науково-артикульований і містично-невисловлюваний, він залишається універсалістом: незриме ідентичне для всіх людей. Воно недобачає культурних відмінностей. Історії та розмаїття культур могло б зовсім не існувати.

При цьому слід пам'ятати про взаємодоповнюваність структурного та герменевтичного методів. Герменевтичному прочитанню підлягають, як слушно твердить Ж. Женет (і з ним погоджується У. Еко), видатні твори, близькі нашому світовідчуттю, багатопланові та неоднозначні. Структурний метод виявляється ефективнішим при аналізі типових творів (так званої масової культури), чи коли ми маємо справу з чужими й далекими нам культурними контекстами, незбагненними ззовні, — найкраще їх характеризують певні константні структури. Проте застосування методів структуралізму й герменевтики не має характеру механічного поділу й винятковості. Про той самий твір герменевтика говоритиме, передусім, мовою "підхоплення смислу" та його внутрішнього відтворення, а структуралізм — мовою дистанцінованого слова та інтелектуальної реконструкції. Тим самим вони викриватимуть у тексті взаємодоповнювані значення.

Одним із засновків діалогічної філософії є також ідея про те, що дистанціювання людини від ситуації, в яку вона потрапила, є фундаментальний процес і лежить у самих витоках людських стосунків. Зокрема, М. Бубер у статті "Прадистанція і взаємини" зазначає, що прадистанція є передумовою входження у взаємини. З появою першого задається простір для другого (7, 28—39). Дистанціювання показує нам світ як цілісність і як щось відсторонене. Саме завдяки дистанціюванню встановлюється автономність людини.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"
  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст