Статус цивілізації у триванні культури

Філософія культури

Переносячи дослідження феномену культури у площину ідеї тривання, яке передбачає незмінну взаємодію минулого та теперішнього, постійне творення нових форм, розвиток, становлення, ми маємо на меті зосередити контекст викладу матеріалу в фокусі особливої часової протяжності для процесів довгого тривання — longue durйe — як системно взятої процесуальної дійсності. Звернемо увагу на ґрунтовну концепцію А. Бергсона, яка, відродивши стародавні трактування часу (приміром, уявлення Августина про час), висловила нові філософські ідеї в усвідомленні проблеми часу як основи людського буття та культури й стала стимулом для розробки цієї проблеми феноменологією Е. Гусерля, фундаментальною онтологією М. Гай-деґера, неотомістською філософією Е. Жильсона, філософською антропологією Г. Ареидт, герменевтикою П. Рікера та ін.

Французький термін "durйe", тривання, що позначає фундаментальне поняття інтуїтивізму А. Бергсоиа, зазвичай перекладається російською, як "длительность", а подеколи більш вдало, як "дление", звідси й українські варіанти перекладу "тривалість", "тривання". Проте французьке дієслово "durer" має значення

"зберігатися", "триматися", "чинити опір знищенню", іменник "duretй"— "твердість", "жорстокість", "суворість", a "durйe"— це щось на зразок "витримки" в тому розумінні, якого надають цьому слову фотолюбителі (до речі durйe d'exposition і є фотовитримка). Термін "durйe", за задумом Бергсоиа, мав означати час як напругу буття, що передує будь-яким просторовим формам. Водночас, вживане досить часто для позначення чогось незмінного, непорушного, це поняття, на думку Бергсона, має позначати одночасно цілісність і принципову незавершеність процесу. Бергсон рішуче розмежовував "істинний", "живий", конкретний час — durйe і "неістинний" час — temps (слідом за ним дійсний і "посполитий" час розрізняв і М. Гайдегер). Тривання — це засаднича ознака всіх свідомих процесів, яка передбачає, на відміну від абстрактного часу науки, постійне взаємопроникнення минулого й теперішнього, творення нових форм. Найважливіша характеристика тривання неподільність і цілісність, у ньому неможливо виокремити якісь моменти. Аналіз тривання як "тканини психології життя" і духовної своєрідності кожного індивіда та як онтологічної властивості "організованого світу як гармонійного цілого" дає підстави для аналізу Всесвіту як такого, що існує з різними ритмами тривання, властивими різним щаблям реальності. Проте цей довгий час реальності життя, що триває, з усіма властивими йому різноманітними ритмами "сходження-підйому" і "сходження — спуску", водночас є цілісним.

Тривання характеризує людину як істоту історичну, нескінченно мінливу (її "мінливість не потребує опертя" в цілісній реальності буття, що триває); воно визначає внутрішнє Я, де людина може відчути себе вільною. Свобода й культура в своєму триванні взаємозумовлюються, хоча сама культура виникає на фунті свободи й без неї неможлива. Для усвідомлення та прояву свободи необхідний певний рівень культури — рівень цивілізації.

Отже, істотна сутність культури може бути виявлена лише в контексті її тривання. Те саме, як зазначає М. Гайдегер, може дістати різні прояви лише в світлі чогось тривалого, чогось сталого. Однак сталість і тривалість уявнються тільки у світлі тривкості та наявності. А це можливо тоді, коли відкривається час із його вимірами. Відтепер людина стоїть перед наявністю чогось, що триває, лише після цього вона може зустрітися з чимось змінним, чимось, що приходить і відходить. Лише щось тривке є також змінним. Гайдегер навіть розрізняє два способи тривання в часі: один — близький субстанційній перманентності, і другий — такий, що виявляється через феномен самодотримання (Selbstдndigkeit). Відсутність тривання, за Г. Арендт, характеризує рівень animal laborans. Функція людського вміння-майстерності полягає в тому, щоб відкрити смертним тривкіше й старше, ніж вони самі, місце перебування. Здатність наділяти витвори, діяння, слова певною сталістю, затримавши їхню тлінність, допомагає цим речам увійти у світ одвічного тривання (1, 48). Специфіку цього тривкого ми й розглянемо на рівні цивілізаційного підходу.

Вказуючи на доконечність цивілізаційного підходу, слід зважати на те, що його досить часто називають у сучасній науковій літературі одним із трьох (поряд із марксистським і постмодерністським) "інтелектуальних абсолютизмів" — трьох панівних методологічних підходів, з-під влади яких вийти надзвичайно важко. Тому сучасний дослідник, який усвідомлює суб'єктивну обмеженість власних знань, може розгубитися, намагаючись проаналізувати логіку культурно-історичного процесу через порівняння (чи поєднання) різноспрямованих підходів, або вдаючись до певного інтегрування "незручного" знання. Уникнути ж тотальності методології, зокрема й так званого цивілізаційного підходу, можна, постійно змінюючи оптику розгляду, відшукуючи притаманні кожному окремому моментові "згущення історичної ірраціональності" домінанти опису.

Як же співвідносяться поміж собою культура та цивілізація (як поняття і як феномени)?

Поняття культури формувалося в опозиції до класичного поняття "natura", яке мало велику узагальнювальну силу. Складність подібного протиставлення пояснювалася тим, що поняття "культура" тривалий час (до XVIII ст.) означало лише функцію чогось. Коли ж у XVIII ст. лексема "культура" дістала спроможність функціонування як самостійна лексична одиниця, у неї відразу з'явився конкурент — іменник "цивілізація". Для чого ж знадобилося це слово, якого не знали ні Античність, ані Середні віки, ані Відродження? Тут ми впевнюємось у "примхах" розвитку мови, що не вкладається в елементарну схему мовної економії, яку виклав Г. Спеисер ("від неекономного вислову до економного"). У нашому випадку, як і в багатьох інших, мова діяла навпаки. Створивши нове значення слова "культура" ("певний щабель суспільного розвитку"), вона ставить поряд із ним ще й "цивілізацію", неекономно висловлюючи те саме поняття, але надаючи можливість більш тонкого диференціювання відтінків між двома семантично схожими лексемами. Однак, припускаючи ймовірність гармонійного поєднання цих двох понять, мова не порушувала питаня про можливий конфлікт між ними. Коли ж він усе-таки виник, перевага негайно віддавалася культурі.

Завдяки Л. Февру ми добре знаємо історію поняття "цивілізація", створеного в XVIII ст. для позначення певного абсолютного блага, далекого ідеалу, тобто йшлося про важку дорогу людства до шляхетних радощів цивілізації. Поступово це поняття звільнилося від оціночних суджень (уже з кінця XVIII ст. цивілізацію розуміють як "стан суспільного розвитку", те, що "зроблено руками й душами людей", зберігши від першого, спочатку єдиного, значення відтінок любові до людини, чим не варто нехтувати. У Ф. Гізо цивілізація — це вже певний комплекс, у лоні якого "сполучаються всі елементи життя народу, всі сили його існування". Тобто поступово, коли науки про людину ставали дедалі більш релятивістськими, слово "цивілізація" пристосувалося, не втрачаючи старого змісту, до нового конкретного смислу — й почало означати "соціальний комплекс".

Розмірковування над співвідношенням спільності цивілізації та прогресу витворили дві концепції культури, що асоціювалися з двома тлумаченнями "початку" світу, акту творіння. З позиції Ж. Ж. Русо, світ мав вигляд прегарного, досконалого творіння природи. Початок його лежав далеко за межами людської історії. Вторгнення цивілізації в природу можливе лише як псування споконвічного досконалого ладу. З позиції Вольтера, світ не може характеризуватися як досконалий, у ньому закладено докорінні вади: землетруси, епідемії, стихійні лиха так само вражають світ природи, як фанатизм, невігластво й жорстокість — світ людського суспільства. Надзвичайно показовою є суперечка між Вольтером і Русо з приводу лісабонського землетрусу. Вольтер побачив у ньому страшне свідчення несправедливості світового ладу, а Русо — лише згубність штучної цивілізації. Обвали в горах і катастрофи в пустелях, казав Русо, зовсім не лихо, вони переважно залишаються непоміченими. Якби зло цивілізації не зібрало людей у протиприродну юрбу, природний катаклізм не завдав би їм великої шкоди. З погляду Вольтера, лісабонський землетрус міг би переконати людину, що Бог або не має сили, або позбавленій бажання запобігти світовому злу, тобто що він або злий, або слабкий. Поставивши читача перед цією дилемою, Вольтердеїст не погоджується з жодним розв'язком цієї дилеми. Вихід він бачить в уявленні про те, що світ усе ще перебуває в процесі творення, й дивитися на нього як на завершений немає рації. Вдосконалення світу продовжується через культурну діяльність людини, що "обробляє свій сад". Звідси надії на науково-технічний прогрес, покликаний перемогти зло природи, і прогрес гуманності, який удосконалює суспільство. Прогрес став для Вольтера своєрідною вірою, що мала великий вплив на весь наступний розвиток європейської думки, в тому числі й на Ґьоте.

У лекціях Канта з педагогіки, де помітний вплив Русо, взяте загально завдання виховання полягає в тому, щоб виплекати людину, яка могла б здійснити ціль свого існування; різноманітність цих цілей зумовлює й відмінність у вихованні. Кант виокремлює серед людських цілей умовні й безумовні: безумовна ціль є моральною, умовна — або технічною, або прагматичною; моральна ціль досягається моральністю, технічна — мистецтвом, прагматична — мудрістю. Виховання ставить перед собою завдання зробити людину майстерною (вправною), обізнаною та моральною. Освіта в першому значенні слова є "культура", в другому — "цивілізація", в третьому — "моральність"', отже виховання має культивувати, цивілізувати й моралізувати.

У служінні свободі прогресивний розвиток природних і духовних здібностей виявляється як людська цивілізація або історія культури, особливість якої Кант бачить у тому, що вона мимоволі спричинена природною метою й інтересами людства і змушена виконувати закони свободи, але завершується лише ідеєю свободи. Моральна свобода може розвиватися тільки культурно-історично.

Відоме ще одне суто термінологічне значення цивілізації: у періодизації Л. І1 органа та Ф. Енгельса — це третій щабель, якому передують щаблі дикості й варварства.

Цивілізація як форма суспільного буття має одну центральну ідеологему: місто. Цивілізація виникає тоді, коли з'являється місто, писемність, держава, тобто пізніше від культури (культурогенез збігається з актом антропогенезу). І якщо культуру розуміти як спосіб для підтримання людського в людині, спосіб буття, завдяки якому людина виживає, то цивілізацію можна трактувати як особливу стратегію життя, що виникає на певній території. Різні культури — різні стратегії. Приміром, екстенсивна стратегія — це коли суспільство захоплює все нові й нові території, привласнюючи чуже. Або може існувати й інтенсивна стратегія, коли постійно нарощується складність соціальних і культурних структур, шукаються й знаходяться якісно нові розв'язки.

Досить часто й не безпідставно цивілізації виокремлюють за релігіями, адже конкретна релігія задає певний спосіб життя, який простежується на всій території, наприклад ісламської або християнсько-православної цивілізації.

Класиками цивілізаційного підходу до аналізу культурно-історичного процесу справедливо вважають М. Данилевського (який раніше за О. Шпенґлера запровадив поняття культурно-історичного типу як самобутніх цивілізацій), О. Шпенґлера (у якого ми, по суті, отримує розв'язання питань, пов'язаних із проблемами внутрішньої цілісності соціокультурних проявів окремих цивілізацій) та А. Тойнбі (що, розглянувши всесвітню історію у формі "культурно-історичної монадології", особливу увагу приділив взаємодії конкретних цивілізацій у синхронному та діахронному планах). Завдяки саме цим дослідникам поняття "цивілізація" набуло всеосяжного характеру.

Непроминальна заслуга М. Я. Данилевського полягає в тому, що він чи не вперше розглянув проблему цивілізацій під кутом зору їх множинності, а не як становлення та розвиток самої тільки західноєвропейської цивілізації. Цивілізація, згідно з його концепцією, — це пік розвитку культури, доволі короткий час, протягом якого народи виявляють свої передусім духовні потенції в усіх напрямках розвитку. Данилевський висунув як історичний закон відсутності передавання цивілізаційних первнів одного культурно-історичного типу народам іншого типу (не зваживши на те, що реальний рух культури полягає, головним чином, якраз у цьому передаванні); кожний тип культури, на думку вченого, виробляє ці первні для себе, при більшому чи меншому впливі чужих йому попередніх або сучасних цивілізацій.

Згідно з О. Шпенґлером, цивілізації — це, навпаки, не злет, а занепад певної історичної культури ."Вони є завершення; вони йдуть слідом за становленням як постале, за життям як смерть, за розвитком як заціпеніння, за селом і душевним дитинством, засвідченим дорикою та готикою як розумова старість і кам'яне, скам'яніле світове місто. Вони — кінець без права оскарження..." (28, 163—164). Єдність цивілізацій він убачає в їхньому спільному першопочатку (побачити який можна за допомогою розробленого Ґьоте методу точної чуттєвої фантазії, що вгадує, прозирає), а також у паралелізмі головних етапів зовнішнього життєвого циклу найрізноманітніших цивілізацій. Шпенґлер добре позначив проблему: цілісність і унікальність кожної цивілізації ставлять природні бар'єри на шляху до діалогу культур. Він вважав, що ці бар'єри практично нездоланні. Аналогічні судження можемо знайти у працях М. Данилевського. Обидва пов'язували проблему некомунікабельності цивілізацій із феноменом культурної пам'яті й традиції, з архетипами колективної підсвідомості. Тим часом, ця проблема існує також на рівні свідомості, може бути усвідомленим вибором.

Нарешті, в А. Тойнбі цивілізація постає як "умосяжне поле" історичного процесу й розглядається як специфічне суспільство з досить широкою протяжністю в просторі та часі (більшою, ніж національні держави або інші політичні союзи). Він уважав, що цивілізації є певні типи людських спільнот, що "викликають певні асоціації в царині релігії, архітектури, живопису, вдачі, звичаїв", — тобто в царині культури. "Під цивілізацією, — пише він, — я розумію найменший блок історичного матеріалу, до якого звертається той, хто намагається вивчити історію власної країни" (25, 133). Саме ці межі в часі, просторі, культурі дають інтелігібельну одиницю цивілізації, наприклад "якщо ви йдете від Греції, Сербії або Росії, намагаючись зрозуміти їхню історію, ви приходите до православного християнства або візантійського світу" (25, 134). Таким чином, цивілізація для Тойнбі — це самоідентифікація культури, що досягла своїх меж.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статус цивілізації у триванні культури“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури
  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст