ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

Філософія культури

"Культура може розвиватися лише в горизонті, окресленому міфом" (Ф. Ніцше)

В есеї, присвяченому поняттю авторитету, Г. Арендт нагадує, що авторитет (який розглядається як найдавніший складник триєдності "релігія — традиція — авторитет" і є найважливішим чинником тривалості традиції) відсилає до певних найзначніших подій — більш-менш міфічних (2). Справді, ми не знаємо жодного суспільства, яке б не посилалося на такі засадничі події.

У типовому, казав Т. Маи, приховано чимало міфічного. Не випадково Н. Фрай так само, як і К. Г. Юнг, стверджував єдність міфу та архетипу, пропонуючи застосовувати термін "міф" до оповіді, а термін "архетип" до значення (в цьому розумінні архетип — це квінтесенція міфічності колективного досвіду). Етико-міфічне ядро культури визначається подіями-першообразами (архе), одвічними взірцями, необхідними для забезпечення певних "антиентропійних" підвалин, які блокують руйнівний наслідок ентропії — нічим не обмежений хаос.

Грецьке "arche" — це початок будь-чого, принцип, що пронизує собою існування будь-чого, споконвічно керуючи будь-чим. Суть архе вдало розкриває М. Еліаде в аналізі міфу про вічне повернення. Архе в первісному смислі — історії про виникнення й життя богів і героїв, які започатковують їх цілісний образ. Божественна епіфанія (явлення Бога людині) — один із прикладів відтворення архе. Життя античного й будь-якого стародавнього міфу в теперішньому є також відтворенням архе — в мисленні, ритуалі та будь-якій іншій діяльності, зовнішньо, здавалося б, не пов'язаній з міфом. К. Гюбнер у своїй відомій праці "Істина міфу" інтерпретує архе як онтологічну структуру, подібну до кантівських апріорних форм, які витлумачені історично, щоразу сповнюються новим змістом. У цьому розумінні архе — не просто засада або початок, а радше — форма життя (з акцентом на її формальному характері).

Зміні протистоїть природне в людині, і це природне є міфічне. Адже міф у будь-якому розумінні, обмежуючи сутність речей до їхньої генези (18, 172), відсилає людину до засновків її власного буття, зачіпає життєво важливі засади людського існування, те, що стосується людини безпосередньо. Саме міф "робить людину тим, чим вона є зараз", зазначає один із найавторитетніших дослідників міфу М. Еліаде, для якого міф — це дійсна, реальна подія, й подія сакральна, значуща.

Співвідношення "міфологічного мислення" з сутністю — ейдетичне, воно коливається від "зустрічі з сутністю" до найбільшого від неї відхилення. Якщо художня вигадка вибудовує образність у свідомому відриві від фактичності, то міф репрезентує світову дійсність як свою смислообразну явленість. У цьому сенсі від початку міф є "висловлювання віри" щодо становища в світі; по суті ним може бути будь-яка опінія ("докса", 8о$а) про значні явища світу, що претендує так чи інакше відкрити їхню сутність; і ґрунтується він передусім на авторитеті традиції, взятої в її авторитарній "доксальності". Адже, незважаючи на нескінченні суперечки, якими хвилюється "культурна нива", все ж в її підставі лежить певний набір пресуппозицій і вірувань, які поділяються всіма...

Культура протягом усієї п історії так чи інакше співвідносилась із міфологічною спадщиною стародавності, здійснюючи спроби доповнити осердя міфу власними інтелектуальними досягненнями. І цей невгасимий інтерес до міфу, що якнайкраще пасував до ролі соборного об'єднувача людства, є одним із домінантних сюжетів філософії культури.

Пропозиція та ситуація міфу в просторі культури

Згідно з глибинною семантичною традицією, що бере початок від середньовічної схоластичної логіки, розрізняється відношення "називання " (найменування) та "позначення" (сигніфікація). Пропозиція — це термін, який здатний (у різних концепціях) й іменувати, й позначати стан справ, співвідносячись із ситуацією через свій смисл. Покладання будь-яких пропозицій (віра в пропозицію), як доводить Б. Расел, не обов'язково потребує слів. Проте вона вимагає, щоб суб'єкт покладання (віри, бажання, сумніву) був схарактеризований в одному з кількох можливих станів, причому схарактеризований, головним чином, причиновими властивостями. У цьому аспекті міф як "висловлювання віри" є пропозицією-позначенням, що іменує, відсилає до священного й має розкриватися, передусім, за своїми причиновими властивостями в його співвідношенні з істиною. Адже як часто ми чуємо в буденному вжитку вираз — "це просто міф", коли йдеться про щось вигадане, хибне, неістинне. Проте міф зовсім не є "простий", кажучи словами М. Маклюена, "це складна форма одночасного сприйняття складної групи причин і наслідків" (19, 407); він зовсім не вигадка, а носій власної істини.

Ще один важливий методологічний момент заслуговує на підкреслення. Загальною властивістю істини, як свідчить філософія американського прагматизму, є ЇЇ здатність долати якусь ситуацію. Пізнання є плідне, якщо воно усуває певну проблематичну ситуацію. Певна річ, концепція прагматизму, який пов'язав ситуацію й істину, відкинувши будь-які так звані метафізичні запитання, не вичерпує всієї проблеми. Тому слід зважити також на висновок, свідомо зроблений сучасною екзистенціальною філософією: горизонт ситуації, який встановлює істина висловлювання, обіймає також і того, до кого звернене це висловлювання. І саме міф найліпше долає проблематичну ситуацію. Не випадково Сократ у діалогах Платона замість послідовної аргументації у вирішальні моменти дискусії вдається саме до міфу. Міф як висловлювання (власне переказ міфу й створює самий міф) має свій ситуаційний горизонт і спрямованість, оскільки запропоновані ним одкровення спонукають людей до певних дій, до реалізації певних можливостей, певного проекту буття.

Міф цілком справедливо можна зіставити з метафізикою (як остаточним запитуванням). Назагал міф і сприймається як первинна метафізика, а метафізика — як вторинна міфологія. Очевидні відмінності між метафізикою та міфом не повинні заважити їх співвіднесенню.

Істотна відмінність "мудрості" міфу від філософії полягає в тому, що він говорить нерозчленованими загальноприйнятими символами, а отже, словами, а філософія прагне говорити категоріальними поняттями, а отже, термінами (див. про це докладніше: Аверинцев С. С. Классическая греческая философия как явление историко-культурного ряда // Новое в современной классической филологии. — М., 1977. С. 41—81).

Близькість міфу та метафізики полягає не лише у присутності в них надчуттєвого. Міф, як і метафізика, є граничним запитуванням про світ, скінченність, смерть. Згадаймо ідеї К. Ясперса про те, що влада науки, яка позбавляє нас свободи, закінчується тоді, коли ми доходимо до цих найважливіших питань людського існування до так званих межових ситуацій. Цікаво, що "вторинною міфологією"або міфологією "другого порядку" (термін І. М. Д'яконова) позначається й міфологія світових релігій. Скажімо, в апокрифічній легенді про Каїна (де незрячість еквівалентна незнанню) Е. Ліч убачає відгомін міфу про Едіпа. Генетично це схоже на правду, проте вторинність цієї міфології не має на увазі її штучності, до того ж можна припустити, що уламки стародавніх міфів слугували будівельним матеріалом для нової ідеологічної конструкції. Світові релігії, як твердить Г. С. Померанц, створюють нове мислення, що знімає суперечки філософії з міфологією, християнство в цьому значенні є органічним діалогом двох семіотичних підсистем — понятійно-точної і міфопоетичної. Міф є "для себе інтелігенція ейдоса" (О. Ф. Лосев), відчуженість від звичної ходи явищ, а "отже містить у собі різний ступінь іерархійності, різний ступінь відчуженості" (16, 423).

Чому час у міфі є замкнений і циклічний? Тому що він забезпечує розв'язок того завдання, яке намагається подолати метафізика: зберегти стабільність у зміні, поєднати рух і спокій. Метою та способом існування ладу є незмінність. Лад народжується як ідеал і існує як ідеал — у цьому полягає діалектика міфу. Не випадково Р. Вагнер, прагнучи створити універсальну загальнозрозумілу музичну мову, звернувся до міфу, щоб відшукати "чисту людяність", вільну від впливів сьогодення.

Міфологія, яку ми розуміємо як "логос міфів" (метатеорію міфу), також значною мірою наближається до грецького уявлення про метафізику як розкриття "фюсіса " (непідвладного людині повновладдя природи) у "логосі" (явленому в слові). Звідси й виник зафіксований у науці шлях пізнання "від міфу до логосу" як шлях розвитку знання. Тут варто зауважити, що за винятком мізерного в історичному масштабі проміжку часу (коли Просвітництво XVIII ст. й позитивізм XIX цікавилися міфологією тільки як свідченням дикості та варварства предків), міф завжди вважали головним джерелом наших знань про світобудову, об'явленням, що зійшло на людство й передається від покоління до покоління як найбільша з істин. Тому, наприклад, Г. Ґ. Гадамер, звертаючися до проблеми міфу, твердив, що його цікавить, не стільки традиція Просвітництва з його нечуваною радикальністю в потрактуванні "міфу" як того, що суперечить раціональному поясненню світу, не стільки схема руху історії ""від міфу до логосу", правочинність якої сумнівна" (6, 93), скільки міф як проблема Романтизму. Тут "акценти розподіляються інакше. Міф стає носієм власної істини, недоступної раціональному пізнанню" (6, 94).

Сюжет міфу детермінував не тільки релігійні культи й ритуали, що були значущими регуляторними механізмами колективу, але навіть такі суто практичні аспекти життя, як землеробство, полювання чи лікування. Цією інформацією керувалися тисячоліттями. Приміром, лише зараз ми можемо оцінити феноменальну проникливість І. Ньютона, який шукав у біблійній міфології інформацію про світобудову. Тому розпізнавання закономірності появи на сцені історії певних міфологічних сил, бачення їхньої прихованої напередвизначеності — це проникнення в таємницю розвитку історії та культури. Отже, завдання філософії культури в цьому контексті можна окреслити як виявлення закономірностей буття міфу.

Космологічний міф був тим витоком, від якого бере свій початок платонізм — "центральна вісь європейської культури" (О. Ф. Лосєв) — як філософська система. У лексичній системі Платона міф — одна з найістотніших категорій людського й космічного буття. Міф у Платона означає "слово", "промову" чи "думку"; він за своєю суттю є певним священним словом, нібито сповіщеним оракулом, він має вагу доказу й заряджений жагою доконечного втілення в майбутньому (це платонівське розуміння міфу асоціюється з найстародавнішою семантикою цього слова, Його етимологією). Отже, міфи паралельні ідеям. Це, якщо говорити мовою Платона, першообрази сущого й доконечна умова його пізнання; міфи для нас — прототипи реального життя, образи того, як людина існує серед речей і як їй належить долати негаразди цього існування.

Платон у своїх діалогах пропонує у формі міфів поетичне спонукання до роздуму. Самий міф не є власне мисленням. Замість того, щоб виявляти сутність, він переповідає певну історію. Приміром, міф про Ера (22, 446—447) не дає визначення свободи або відповідальності, він розповідає про первісний вибір людьми свого характеру в новому житті після смерті. Міф тут є не тільки алегоричний, тобто не просто холодно персоніфікує абстрактну ідею, а й глибоко символічний, що дає можливість загадкового вираження однієї речі через іншу.

Скажімо, як примусити .(через розум) ту більшість людей, яка складає державу, визнавати однакову істину? В платонівській "Республіці" ця проблема розв'язується за допомогою завершального міфу про винагороди й покарання в загробному світі. "Так само, як алегорія притчі про печеру всередині "Республіки" призначена для небагатьох або для філософа, міф про пекло в її кінці, — висновує Г. Арендт, — призначений для більшості, яка неспроможна осмислити філософську істину" (2, 115—116). Отже, Платон замість послідовної аргументації досить часто вдається до міфу як доказу в дискусії.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ
  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст