Ось чому можна приміром казати, про середньовічний (як і будь-який діахронічно інший) гіпертекст як основу специфічної середньовічної інтертекстуальності. Ось чому слід вивчати той семіотичний механізм, що забезпечив особливий інтертекстуальний зв'язок між старозавітними пророцтвами та подіями, пов'язаними з судом, стратою й воскресінням Ісуса.
Інтертекстуальний аналіз зв'язків і трансформацій текстів культури сприяє розумінню її внутрішніх пов'язань. Адже за всіма трансформаціями завжди постає певний інваріант — межа, до якої прямують трансформи. Проте інтертекстуальний підхід виходить за межі широкого ціннісного контексту, а інтертекстуальність стає чинником, шо допомагає дослідити кожний твір культур як спів-буття та взаєморозвиток багатьох зовсім різних світів — різних онтологічно, духовно, душевно, тілесно. Скажімо, дедалі більша теоретична увага української історіографії до проблеми мультиплікованості українського соціокультурного простору — яскраво вираженої контактної зони з вельми строкатим спектром соціокультурних феноменів — стимулює внутрішню налаштованість на створення узагальненої моделі української інтертекстуальності. Ця модель має врахувати, як наголошує Н. Яковенко, не лише "західність" української культури, а й інтерналізований фактор орієнтальної традиції (не тільки візантійської чи російської, а ще й тюркської), що виступав органічною частиною життя слов'янського етносу. Таке "розкритття" українського життєпростору усуває необхідність розмежування "нашого" та "чужого", дає змогу збалансувати загублений у глибинах повсякденності "справжній" Схід із розташованим буквально на поверхні культури Заходом, а відтак — проголошує інтертекстуальну відкритість українського життєсвіту.
Від філософії інтеркультурності, як зазначає Б. Вальденфельс, очікують розуміння нового універсалізму, головний інтерес якого пов'язаний із феноменом інтеркультурності лише тоді, коли він допускає інші інтереси, враховує свій власний вплив і домагання чужого досвіду. Тобто, "інтеркультурність означає більше, ніж мультикультурність у сенсі культурної множинності, а також більше, ніж транскультурність у сенсі переступання меж певних культур" (10, 94).
Легко помітити, що постановка питання про можливість співіснування "відмінностей без суперечностей" (Ж. Дельоз), "толерантності до різноманіття", що визнана Ж. Ф. Ліотаром домінантою усвідомлення сучасністю проблемності своєї унікальності, як і сенс "розрізнення" Ж. Деріди (як наявності ненаявного, нетотожності тотожного, присутності в теперішньому /ще/ минулого та /вже/ майбутнього) виявляється в принциповій відкритості різних парадигм буттєвості культури, а отже, й у своєрідній "інтертекстуалізації" сучасної культури. До того ж, реальне зіткнення між різними культурами, як стверджує відома американська дослідниця С. Бенхабіб, створює не лише "співтовариство обговорення, а й співтовариство взаємозалежності" (9, 42). Якщо ми поважаємо людей як творців культури, то це не означає, що ми маємо "класифікувати й упорядковувати" їхні світи або відмовити їм у повазі, відсторонюючися від їхніх життєсвітів. "Глобальну цивілізацію, в якій братимуть участь громадяни світу, потрібно буде зрощувати з місцевих уподобань; зі змістових культурних суперечок; з переосмислення "нашої" ідентичності; зі звички до демократичного експериментування з побудовою та перебудовою інститутів" (9, 211).
Безумовно, "інтертекстовий універсум культури" є розумова конструкція, що виникає в процесі суб'єктивної рефлексії (заснованої, проте, на соціальній об'єктивації). Проте в межах цього символічного універсуму (символічної сукупності текстів) можна просто жити, що ми й робимо. Всі члени соціуму можуть вважати себе причетними до смислового універсуму, який існував до їхнього народження й існуватиме після їхньої смерті. Вся культура має тепер сенс. Окремі її факти й персонали легітимуються завдяки їх входженню у всеосяжний смисловий світ (контекст).
П. Бергер і Т. Лукман характеризують символічні універсуми як продукти людської свідомості, що є неминучими тотальностями; вони відіграють провідну роль в ієрархії людського досвіду (пом'якшуючи, зокрема, жах від очікування власної смерті), впорядковують історію. Навіть маргінальні ситуації індивідуального життя (не включені в реальність повсякденного існування в суспільстві приміром такі що переживаються у снах і фантазіях) також охоплюються символічним універсумом. Отже, символічний універсум — це матриця всіх соцільно об'єктивованих і суб'єктивно-реальних значень; як певну індивідуальну біографію, так і ціле історичне суспільство слід розглядати як явища, що відбуваються в межах цього універсуму. Таким чином, символічний універсум упорядковує й тим самим легітимує повсякденні ролі пріоритети й чинні правила, розглядаючи їх sub specie universi, тобто в контексті найзагальнішої системи відліку (вона й творить універсум у буквальному значенні слова, оскільки кожний людський досвід можна зрозуміти як такий, що має місце в його межах). У такому контексті навіть найтривіальніші вчинки можуть набути глибокого значення. Зрештою легітимація ідентичності відбувається в тому разі, якщо вона перебуває в контексті символічного універсуму (див.: Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности: Трактат по социологии знання. — М., 1995.— С. 150—169).
Проте контекст — це завжди інші тексти. Акт виникнення інтертексту, як наголошує Ю. Крістєва, слід розглядати як процедуру "читання-писання": інтертекст пишеться в процесі прочитання чужих дискурсів і тому будь-яке слово (текст) є такий перетин інших слів (текстових площин), де можна прочитати принаймні ще одне слово (текст). Горизонтальна вісь (суб'єкт — отримувач) та вертикальна вісь (текст — контекст) врешті-решт збігаються. Розмежування цих двох осей (і в М. Бахтіна, й у Ю. Крістєвої) — це розмежування діалогу й амбівалентності. У давнину дієслово "читати" мало значення, про яке слід нагадати: "збирати", "підбирати", "підслуховувати", "йти слідом", "красти". Тобто "читання" є певне активне привласнення чужого. Писання — це читання, що перетворилося на виробництво, це — "тотальна співучасть", знаряддя "текстової роботи". Бахтінський "діалогізм" виявляє в писанні не лише суб'єктивне, а й комунікативний, сказати б, інтертекетовий, засновок. У світлі цього діалогізму поняття "особи — суб'єкта писання" тьмяніє, поступаючись місцем амбівалентності писання (див.: 17, 431—432).
Можна погодитися з Ж. Бодріяром у тому, що в Ю. Крістсвої відбувається накладання теорії амбівалентності на теорію інтертекстуальності. Амбівалентний простір культури впорядковується відповідно до двох формотвірних принципів — монологічного (кожний новий текст детерміновано попередніми) й діалогічного, що вимагає логіки дистанціювання, аналогії та "транс-фінітності" (поняття, запозичене Крістєвою з теорії множин Г. Кантора: "трансфінітна послідовність" безпосередньо перевершує попередній каузальний ряд). Отже, термін амбівалентність застосовується на позначення переплетіння двох типів простору: монологічного та діалогічного.
Р. Варт висловлює припущення, що оповідь виникає разом із монологом, який є пізнішим продуктом, аніж діалог (див.: Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. — М., 2000.— С. 231—232).
Вираз "амбівалентність" передбачає факт включеності історії (суспільства) в текст і тексту — в історію. Себто історія може розглядатися як конструкт, наратив, що репрезентує нам теперішнє поряд із минулим. Згідно з постгайдегерівською герменевтикою, історія схильна усувати перепону між внутрішнім і зовнішнім, що була засадничим принципом досліджень з історії культури. Хоч би як, контексти самі тепер утворюють наративні конструкції, тобто тексти й знову тексти. Існує тільки текст — констатують новітні течії в історії, такі як американський New Histohcism (зокрема, в особі Л. Монтроуза), ідеї якого щодо "текстуальності історії" цілком суголосні теорії інтертекстуальності. Інтертекстуальність — це ознака того способу, яким певний текст прочитує історію і вписується в неї.
Явище інтертекстуальності означає, що будь-який текст — це "між-текст" (Р. Барт), він "пам'ятає" не лише культуру минулого й теперішнього, а й майбутнього. Так, К. Леві-Строс переконує нас, що фройдівська інтерпретація міфу про Єдіпа й сама є складовою частиною цього міфу; відтак Софокла ми маємо читати як цитування Фройда, а Фройда — як цитування Софокла.
Текст — це пам'ять, в атмосферу якої занурено кожного суб'єкта культури незалежно від його волі. Оскільки співрозмовником суб'єкта є текст, сам суб'єкт також виявляється текстом. Навіть якщо йому не довелося прочитати жодної книги, він усе одно перебуває в оточенні чужих дискурсів, які всотує свідомо чи несвідомо. Отже, справді, текст за своєю природою є і твором (що розташований у певній герменевтичній площині, з якої він розгортався й із горизонтами якої він зливається), й інтертекстом водночас. Виникнення твору передбачає реструктураційну трансформацію всього інтертекетового матеріалу; смислові цінності інтертекстуалізуються під час "гармонічної" гри текстів (адже метою біологізму є не подолання, а гармонізація, що охоплює й ідею розриву — опозиції, аналогії — як засобу трансформації).
Загалом, так само, як тема інтенціональності гусерліанської феноменології давала право на розширення об'єктивних орієнтирів (інтенційними ставали сприйняття, уява, воля, емоційність, ставлення до цінностей), так тема інтертекстуальності узасаднює нові можливості культурфілософської рефлексії і, передовсім, осмислення вельми актуальної для сьогодення ідеї "культури миру" та проблем її вкорінення в сучасну реальність.
Наш час не назвеш сторіччям критики, — зробив висновок Дж. Орвел. Це епоха причетності, а не відстороненості (26, 150). Ми відповідальні не тільки за прийдешні покоління, а й за метафізичне виправдання всього попереднього буття культури й створення нової парадигми міжкультурного порозуміння.
Контрольні запитання та завдання
• 1. Чому культура може бути усвідомлена як Текст?
• 2. Які істотні ознаки тексту?
• 3. У чому полягає відмінність феномену тексту від феномену твору?
• 4. Схарактеризуйте суть наративної концепції культури.
• 5. Порівняйте поняття "наратив" та "дискурс".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Універсум культури як інтертекст“ на сторінці 4. Приємного читання.
