Звідси тенденція розглядати інтертексту генетичному аспекті, тобто виявляти його джерела — певний вихідний текст. Проте нас цікавить інший аспект проблеми інтертекстуальності. Термін інтертекст використовується ще й для позначення сукупності текстів, що повсякчас розвивається й існує чи то на ідеальному, чи то на віртуальному, чи то на бібліотечному рівнях, і конструюється в corpora. Термін corpora використовується в множині, оскільки тексти можуть групуватися за часом їхнього створення, за способом відтворення, за жанрами, за галузями застосування, за мовами тошо. Чи варто наголошувати, що реальне функціонування корпусу в сприйнятті споживачів відмінне від моделі, що реконструюється філологами або культурологами; читачеві корпус даний синхронно.
Канонічне формулювання понять "інтертекстуальність" та "інтертекст", на думку більшості західних теоретиків, дав Р. Барт: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях в більш-менш пізнаваних формах: тексти попередньої культури й тексти культури навколо них. Кожний текст це нова тканина, зіткана зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо — всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навкруги нього існує мова. Як доконечна передумова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона, спільна царина анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих, або автоматичних цитацій, що даються без лапок" (36, 78).
Що стосується цитати, то вона в поетиці інтертексту вже не відіграє роль лише додаткової інформації, відсилання до іншого тексту, цитата стає запорукою самозростання смислу тексту. Тому текст (у контексті постмодерністського погляду) виправдано в кожній його деталі, у його "вторинності" (його ім геннії несуттєві) як суцільний факт культури.
Ц. Тодоров ближче за Р. Барта підходить до ідеї (потім розвинутої Ю. Крістєвою) про саморух інтертекстуальності, він прагне до врахування комплексу факторів її існування. Досліджується не твір, а те, як літературний дискурс може впливати на виникнення твору. Отже, предметом дослідження Тодорова є власне не літературний текст, а саме дискурс (тобто аналізуються не матеріальні тексти, а зафіксовані в них ментальні структури - - дискурс). Такий погляд на проблему дав Тодорову підстави порушити питання про співвідношення смислу та інтерпретації в аналізі твору. Смисл визначається як функція кожного елементу в творі, функція, співвіднесена з корелятивними зв'язками всіх складових твору, а інтерпретація — як результат його взаємин з критикою й епохою загалом. Смисл твору сталий, кожний елемент його може вступати в значущі стосунки з іншими складовими, шо й фіксується наративною структурою тексту. Тому в творі немає нічого випадкового, адже все в ньому взаємодіє. Отже, смисл невідривно пов'язаний із контекстуальною інтерпретацією. Зрештою, питання про смисл твору не має сенсу, оскільки твір завжди інтерпретується й тому може стати невпізнаваним.
"Точка народження" тексту/дискурсу мислиться прибічниками теорії інтертекстуальності/інтердискурсивності не як суб'єктна точка, а як позиція, в якій суб'єкти висловлювання можуть бути взаємозамінні. Скажімо, з погляду М. Фуко, промовець дискурсу не говорить "від свого імені" й не може базувати своє мовлення на суб'єктивності. Це не означає, що в процесі висловлювання в межах певного дискурсу існує одна, й лише одна, законна позиція, бо сукупність висловлювань, що співвідносяться з тією самою позицією, може розподілятися за кількома дискурсивними жанрами. Утім, вона невипадкова, оскільки зумовлена наявністю певного осередку зі сталим смислом.
Текстові завжди загрожують зсуви смислу, і ця прихована й водночас наполеглива налаштованість на зсув постійно подвоює текст (розширює його простір) вже від моменту його виникнення. Отже, інтратекстуальність невіддільна від інтертекстуальності.
Звідси виникає й певна концепція смислу. Він не може утворюватись як стала й однорідна величина, він завжди є певне "віяло можливостей", певна неостаточна стабілізація в грі різноманітних сил. Навіть той текст, цілісність якого відсилає до елемента, пов'язаного з якимось одним суб'єктом, виявляється розпорошеним. 1 хоча текст має значення лише стосовно умов його створення, а також відповідно до умов його тлумачення, він формується не лише тими елементами, які безпосередньо його утворюють і які є висловленими. Тут формулюється думка, що стала центральною в осмисленні феномену інтертекстуальності, думка про те, що невисловлене імпліцитно є складовою будь-якого тексту.
Частково смислове наповнення символічних форм тексту певної доби словесно формулюється і доступне нам як текстуально засвідчене знання. Це емпірично наявний матеріал, що гарантує верифікацію. Наприклад, із візантійської та старослов'янської богословської літератури ми довідуємося, що на мові ікони гора позначає духовне сходження, палати — розумний лад творіння тощо. Відтак ми немовби отримуємо словник певної мови. Але інша, особливо важлива частка смислового наповнення, пов'язана з відчуванням, стражданням, мовчазним спогляданням, залишилася для нас невисловленою, домислюваною істиною. Певна річ, адепти минулого розуміли цей смисл, але розуміли, кажучи словами Ф. М. Достосвського, "не формуючи відповіді" (рос. "неответчиво"). Якраз цей невисловлений смисл — найінтимніше надбання культурного кола, бо тільки надто самозрозуміле можна не роз'яснювати, й тільки найважливіше страшно вимовити. Це надає йому особливої ваги й приваби.
Згадаймо, що задум "Логіко-філософського трактату" Л. Вітґенштайна полягав у тому, щоб провести межу (ідея в дусі Канта), яка б відокремлювала те, що може бути висловленим чітко (знання) від того, "про що не слід говорити", про що треба мовчати.
Він підводив читача до думки, що саме тут, в особливій сфері людського духу (їй даються умовні імена — містичне, невисловлю-ане) народжуються, живуть, розв'язуються певним чином, щоб потім в іншому вигляді виникати знову й знову, найповажніші й найважливіші для людини проблеми. Отже, засадничі для нас проблеми життя, обов'язку, щастя, долі лежать поза межами "знання", в іншому, "верхньому" регістрі Духу. їх вдається особливим чином виражати в музиці, поезії, релігії, філософії як формах живого людського досвіду. Вони розкриваються лише опосередковано — виявляють або прояснюють себе.
Характер будь-якого смислу як такого передбачає певний "трансцензус". Людина в кожному категоріальному акті пізнання та свободи засвідчує себе як істота, що, виходячи за межі свого Я й за межі будь-якого категоріального об'єкта, у залеж не на від якоїсь незбагненної таємниці. Тільки в антиципації нескінченного можна пізнати скінченне, і тільки там, де це відбувається, уможливлюється свобода. Невисловлені смисли, очевидно, трансцендентні стосовно свідомості доби, що передбачає можливість співвіднесення їх із категорією загальнолюдського.
Показовими в цьому сенсі є дослідження Ю. Лотмана та Б. Успенського. Аналізуючи творчість М. Карамзіна, вони зазначають: "для з'ясування позиції автора суттєвим є не тільки те, що він включив до своєї книги, а й те, чого він не включив, оскільки прогалини входять в активну архітектоніку думки, якщо читач їх відчуває" (23, 541).
Часто-густо ми не маємо можливості прокоментувати всі смислові асоціації певного автора. Так, коментатори "Дослідів" Монтеня кажуть про особливе "мистецтво обману" письменника. Щоб заволодіти увагою читача, змусити його відчути замовчане, він вдається до опосередкованого, ухильного способу викладу матеріалу, використовуючи численні метафори, антитези, парадокси, незвичайні назви розділів, що деавтоматизує читацьке сприйняття — все це змушує уважно дошукуватися до істинного змісту есе.
Чи, наприклад, про Ґьоте нам відомо, що він мислив, відчував і відтворював світ як рух. Заради цього він, бувши ще юнаком, ретельно трудився над німецькою мовою, що сприяло блискучому вмінню нетривіально поєднувати прислівник із дієприслівником або дієслово з несподіваним прийменником; це підвищувало гостро-відчуту динамічність, мінливу спрямованість невисловленого безпосереднього змісту.
На думку П. де Мана, Русо великий не тим, що хоче сказати, а тим, про що проговорюється. Такий погляд достатньо умотивований і є доречним прочитанням Русо; ми маємо брати на себе ризик читання між рядками.
Не випадково умонастрій першої половини XX ст. зробив головним завданням гуманітарних наук викриття того, що приховане за словом. Для О. Шпенглера (який досить чітко висловив свою позицію в теоретико-філософських контроверзах доби) реальність культури перебуває в тому, що принципово не може бути висловлене — в об'єктивній структурі, в пластичному жесті, в несвідомому такті та ритмі, що вловлюється лише артистичною інтуїцією. Звідси виникає вірогідність сваволі, яка стала у Шпенглера сумною реальністю.
Справа в тому, що усвідомлені й висловлені смисли — це також "буття", якому немає розумних підстав відмовляти в онтологічному статусі. Обидва види об'єктивації смислу тексту — вимовлений і невимовлений, взаємокоригуючись, рятують смисл від масивного застигання у формі, від знищення через уречевлення. Гадаємо, що ця проблема цікаво редукується Ю. Крістєвою в її розмежуванні понять "гено-тексту", "фено-тексту", створених за аналогією до біологічних понять генотипу та фенотипу.
Те, що позначається поняттям гено-тексту, є неструктурована смислова множинність, що охоплює весь семіотичний процес (із властивими йому розривами), включаючи виникнення символів і ядер смислу; це процес, що плине крізь зони часових обмежень. Отже, це є засновок, що перебуває на передмовному, до вербальному рівні (це є певний "абстрактний рівень лінгвістичного функціонування"), над ним розташовано те, що позначається Крістєвою як фено-текст. Фено-текст — це ієрархічна структура, підпорядкована правилам комунікації, яка передбачає суб'єкта акту висловлювання та адресата; це все те, що зафіксовано в тексті, реально наявні фрази природної мови, різні типи дискурсу, які викристалізувалися зі своєрідного "культурного розчину" гено-тексту.
Тепер зупинімося на ще одному цікавому аспекті проблеми інтертекстуальності її дотичності до проблеми "смерті автора". Загальновідомо, що коли для філософської уваги проблема мови стає власною проблемою, на її аналіз впливають загальнокультурні процеси, що дедалі інтенсивніше визначали будь-яку форму вираження у її функціонально-прагматичному, тобто "уречевленому" значенні й смислі, та витісняли особистісний смисл сказаного. Звідси та хвиля герменеетичної, структуралістської, лінгво-філософської, екзистенціальної уваги до мови, нової риторики й того простору, де безпосередність свідомості уявнюється в низці опосередкувань.
М. Гайдегер гостро відчув наближення тієї хвилі, що буквально затопила світ, де слово-засіб заполонило чи не весь можливий простір міжсуб'єктності (технізовано-комунікаційного соціуму), витіснивши життя слова-спілкування. "Мова — це той одвічний вимір, усередині якого людська істота взагалі вперше тільки й виявляється спроможною відгукнутися на буття..." (ХайдеггерМ. Поворот // Новая технократическая волна на Западе. — М., 1986. — С. 87). Філософська проблематизація мови та екзистенціально-онтологічна її тематизація, розпочата Гайдегером, сьогодні;мабуть, лише досягає свого найвищого підйому.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Універсум культури як інтертекст“ на сторінці 2. Приємного читання.
