Якщо окреслити проблемне поле гуманітарного знання кінця 90-х років XX ст., то серед найхарактерніших і найцікавіших з погляду філософської рефлексії культури слід назвати такі фундаментальні риси:
• переважна увага до проблем мови;
• аналіз зв'язків філософії з філологією, літературою, історією;
• дослідження можливостей подолання меж поміж різними дискурсами та мовами культури.
Зокрема все більше усвідомлюється дієва роль та філософська цінність філологічної методології. Як зауважує з цього приводу Н. Автономова (слідом за О. П'ятигорським), якщо філософія першої половини XX ст. була лінгвістичною, то всю сучасну філософію можна назвати філологічною (1, 91). Причому співвідношення філології і філософії — координоване стосовно філософії, а не субординовано підпорядковане місце філології — проблема набагато цікавіша, ніж елементарне зарахування філології до групи наук про дух. До того ж, як зауважив Г. Шпет, "координація філософії й філології рівнозначна координації філософії та історії", оскільки мета самої філології виявляється "суто історичною" — "явити поняття в історичному" (35, 216, 217).
Ось чому, а також через гостро усвідомлювану сучасним гуманітарним мисленням кризу поняття особи (занадто заяложеного, стертого, такого, що сприймається майже автоматично, без рефлексії) постали різноманітні спроби знайти нові інстанції, здатні організувати суб'єктивний досвід людини в певне ціле. Однією, й чи не найголовнішою з таких інстанцій, стає поняття наративу, оповідання.
У сучасному літературознавстві (Ф. Джеймсон, П. Брукс та ін.) наратив розглядається як особлива епістемологічна форма, що специфічним чином організовує наше емпіричне сприйняття. Згідно з цією концепцією, все, що сприймається, може бути засвоєне людською свідомістю лише через розповідну фікцію, вигадку . Виникає запитання, які думки ми називаємо вигадкою?
Задля того, щоб дослідити сутність вигадки, наведемо один із значеннєвих варіантів її дефініції. "Вигадка, — за словами Г. Фреґе, — є тим випадком, коли висловлення думок не супроводжується, незважаючи на форму стверджувального речення, дійсним ствердженням істинності їх, хоча в слухача може виникнути відповідне відчуття" (32, 25). Наративний текст це соціально-зумовлена гра, завдяки якій вигаданий світ поступово трансформується. Вигадка (що стала найважливішим принципом мислення митця ще за часів Античності) — це найхарактерніша властивість літературного тексту, вона навіть дає підставу для визначення літератури як вигадки. Саме ця властивість дала змогу Аристотелю твердити, що "поезія говорить більше про загальне, а історія — про одиничне" (3, 68). Багато авторів вважають вигадку синонімом наративної конфігурації, оскільки акт конфігурування, як слушно зазначає П. Рікер, є операція продуктивного уявлення в кантівському сенсі слова. Звідси й той переворот в ієрархічних зв'язках між літературним і нелітературним. Виявляється, що лише літературний дискурс або літературність будь-якого дискурсу уможливлює наділення смислом світу й нашого сприйняття цього світу. Інакше кажучи, людина осягає світ лише у вигляді історій, розповідей про нього.
Розгляньмо коротко сенс розрізнення між історією, або розповіддю та дискурсом, виявленого Е. Бенвеністом. Це розрізнення спричинило запровадження поняття розповіді-наративу. Історія, на думку Е. Бенвеніста, не акцентує увагу на тому, хто говорить, складається враження, що події самі себе розповідають. Отже, "оповідь" розгортається без експліцитного втручання суб'єкта висловлювання. "Дискурс", навпаки, є мовлення, що привласнюється тим, хто говорить; мовець позначає будь-який акт висловлювання, що передбачає як того, хто говорить, так і того, хто слухає, причому перший має намір якимсь чином вплинути на другого. Тим часом Ж. Жеиет спростовує це розрізнення, доводячи, що дискурс наявний у будь-якій розповіді. Термін розповідь (повествование, rйcit), як зазначає Ж. Женет, позначає розповідний дискурс, і зокрема розповідний текст; термін нарація (narration) позначає натомість акт оповідування, а в ширшому сенсі —• всю ту реальну або вигадану ситуацію, в якій відбувається певний акт. "Як наратив, розповідь існує завдяки зв'язку з історією, що в ньому викладається; як дискурс, вона існує завдяки своєму зв'язку з нарацією, яка ЇЇ породжує" (14, 66).
П. Рікер у своїх дослідженнях також приділяє більше уваги ролі дискурсу власне в оповідуванні, ніж опозиції між дискурсом та розповіддю. Ця роль видається знаменною, оскільки саме дискурс, як це переконливо довів Ц. Тодоров, є той креативний принцип, що утворює всю незліченну кількість текстів. Не випадково вже у Е. Б. Кондільяка ми подибуємо справжнє обґрунтування схожості дискурсу з символом.
Специфіка дискурсу визначається тим, що він розташований по той бік мови, але по цей бік висловлювання, тобто він виникає після мови, але до висловлювання. До речі, Е. Бюісанс, що одним із перших запровадив специфічне поняття дискурсу, схарактеризував його як проміжний член у протиставленні мови й мовлення Ф. де Сосюра: langue — discours — parole, де дискурс є абстрактне поняття мовлення. Поняття дискурсу передбачає його розуміння як процесу (так у тлумачному словнику з теорії мови А. Ж. Греймаса та Ж. Курте), що передбачає систему.
Загалом аналіз дискурсу дедалі більше завойовує територію, підпорядковану не лише філології, а й філософії, комунікативній етиці тощо. При цьому сам термін дискурс має чимало застосувань. Наведемо деякі з них.
Скористаймося репрезентацією значень слова дискурс, яке дається в книзі: Maingueneau D. L'analyse du diseurs. Introduction aux lectures de l'archive. — Paris, Hachette, 1991. P. 15; a також: Греймас A. Ж., Kypme Ж. Семиотика. Объяснительный споватъ теории языка // Семиотика. — М., 1983. — С. 483—516; Структурализм, за и против. — М„ 1975. — С. 453—454.
Отже, дискурс — це:
• еквівалент поняття "мовлення" в тому значенні, яке воно має у Ф. де Сосюра, тобто будь-якого індивідуального акту мови (конкретного висловлювання);
• одиниця, що за розміром перевершує фразу;
• вплив висловлювання на адресата (що передбачає наявність суб'єкта висловлювання, адресата, певного моменту й місця висловлювання);
• бесіда як засадничий тип висловлювання;
• система обмежень, що накладається на необмежену кількість висловлювань через певну соціальну чи ідеологічну позицію (приміром "феміністський дискурс", "адміністративний дискурс");
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Наративна функція культури“ на сторінці 1. Приємного читання.
