Культура, як зазначав К. Ясперс, за своїм первинним смислом є діалогічна. Не випадково діалог і комунікація стають центральними поняттями не лише етики, аксіології й гносеології Ясперса, а й усього його світорозуміння; вони підносяться в ранг критерію філософської істини й ототожнюються з розумом. Комунікація, за Ясперсом, це не переказування висновків пізнання з допомогою незаперечних доказів, а певного роду commercium (спілкування, співвідношення, зв'язок) екзистенції. Той, хто говорить, сам стояв перед запитанням і відповідає як певне Я певному Ти, бо сам є певним Ти для власного Ти.
Духовний зміст культури виникає й існує в діалозі між особами як нескінченний рух до трансцендентності. Діалог культур — це спосіб людського спілкування, це поєднання різних смислів (понять, символів) культури, де формується орієнтація розуму на взаєморозуміння. Діалог (як "Sia-hoyoC,", наскрізний рух логосів) — це взаємопроникнення культур; це не просто спілкування як розмова різними мовами, а спілкування зі спробою перекладу, взаєморозуміння; це не просто усвідомлення альтернативи, а й толерантне ставлення до неї. Поняття толерантності якнайкраще передає моральну атмосферу взаємин учасників діалогу. Бути толерантним означає бути досить відкритим стосовно іншого Я, представника іншої культури, щоб почути його й водночас зберегти необхідну дистанцію для того, щоб залишитися собою й дозволити іншому бути іншим. Це вимагає певних зусиль самообмеження від обох.
Культура загалом, як і філософія зокрема, зазначає Р. Рорті, є радше phronesis, ніж episteme, не пошуком істини, а розмовою, комунікацією.
Діалог розглядався в літературі (філософській, філологічній, естетичній, психологічній тощо) як класична форма мовленнєвого спілкування, як літературний жанр, як метод філософування, як особливий стиль наукового мислення, протилежний моно-логізмові, як специфічний гуманістичний літературний жанр, як засіб спілкування й структурне визначення гуманістичного мислення й, зрештою, як механізм внутрішньо- і міжкультурної взаємодії.
Розв'язання проблем діалогу це розв'язання проблем людського буття. Діалогічні слово, думка, діяльність. Показово, що класична мова, як зазначає Р. Барт, завжди домагалася діалогу, вона створювала світ, де люди не були самотні, де будь-яка річ виявлялася формою зустрічі з іншою людиною. Мова несе в собі відчуття блаженної безпеки, тому що її природа є безпосередньо соціальна. "Не було жодного класичного жанру, жодного класичного тексту, який би не передбачав колективного споживання, шо немовби відбувалося в атмосфері спілкування та бесіди" (2, 76). Будь-який текст (а в культурі як текст має бути прочитаний не лише художній чи науковий твір, а й вулиця, система моди, тощо) — це внутрішньо діалогічна система, бо містить як явні, так і домислювані апеляції до певних авторів, спрямована проти поглядів інших, спирається на відомі факти або піддає їх сумніву.
Не випадково ліричний поет в уявленні О. Мандельштама постає як "двостатева істота, здатна до численних розщеплень заради внутрішнього діалогу" (Мандельштам О. Слово и культура. — М., 1987. — С. 103).
Прагнучи досягти максимальної виразності і зменшити можливість неадекватного сприйняття, мислителі досить часто викладають свої міркування саме у формі діалогу. Взірці текстів, побудованих методом діалогічних роздумів, можна виявити на кожному етапі розвитку культури. Пригадаймо, наприклад, діалоги Платона, Цицерона, солілоквіуми Августина, гуманістичні діалоги, діалоги Гайдеґера, тощо. Діалогова модель дає змогу виявити приховані смисли з такою наочністю, якої навряд чи можна досягти іншими засобами викладу матеріалу. Внутрішнім прототипом таких діалогів є діалогічний стиль мислення (на цьому наголошує Л. М. Баткін, аналізуючи італійський гуманістичний діалог).
Не випадково виник філософський напрямок — біологізм, який ставив перед собою завдання глибокого осмислення людських стосунків як діалогічних. Широкої популярності діалогізм набув завдяки книзі відомого ієрусалимського дослідника М. Бубера "Я і Ти". Спробуймо окреслити базові характеристики буберівського "життя діалогу". Ключовими категоріями діалогізму Бубер вважає співвідношення Я—Ти (інтимно-діалогічне) та Я—Воно (когнітивно-практичне). Ти — це мета в собі, Ти не потребує того, шоб бути опосередкованим досвідом, ідеєю. Для кожного з учасників діалогу шлях до самого себе є не найкоротший, а, навпаки, тривалий, він проходить через іншого і світ. Життя — це біполярне протистояння людей, єдність якого полягає в напрузі проміжної сфери (сфери "між"). Між Я і Ти виникає певна посередницька сфера - сфера об'єктивних смислів культури, царина мови, творів мистецтва, науки, літератури. Мій образ, утілюючись у творах культури, стає частиною світу, який можна окреслити займенником воно, щоб потім знову й знову ставати Ти, обдаровуючи щастям і натхненням. По закінченні ж події-зустріч і Ти знову приречене перетворитись на Воно.
На думку Бубера, діалогічні взаємини людини зі світом виявляються в трьох сферах: у сфері життя з природою (домовленнєвий зв'язок), в людській сфері інтерперсонального діалогу (мовленнєвий зв'язок) та у сфері духу (оповитий хмарою зв'язок, де народжуються слова та форми, де ми не чуємо жодного Ти, але відчуваємо поклик і відповідаємо думкою, дією, творенням). Бубер часто повторював, що одна з найбільших помилок людства - вважати, що дух є всередині нас, тоді як він між нами, між Я і Ти. Сучасні христологічні дослідження досить часто вдаються до буберівського вислову "історія, яка діється", доводячи, що історія, як і культура, діється передусім у діалозі між Богом і людиною.
Людина повинна визнати будь-яку реальність, що їй протистоїть, у її винятковості та своєрідності, ба більше, вона має прилучитися до її конкретного змісту, не порушуючи її оригінальності, але й не відмовляючися від своєрідності власного буття. М. Бубер дає негативне визначення діалогічним зв'язкам, характеризуючи їх як не суб'єкт-об'єктні зв'язки, вказуючи на відсутність будь-якого ставлення суб'єкта до партнера діалогу як до речі та на рівнозначність Я і Ти.
Будь-яка культура ґрунтується на певному сутнісному акті духу, суть якого — первісна подія-зустріч, спільне буття, яке плине в подіях зустрічі Я і Ти, відповіді Я, адресованій Ти, й у відповіді Ти, адресованій Я. Цей сутнісний акт, акт культурної творчості, підкріплюється зусиллями прийдешніх поколінь. Проте людина здатна до культурної творчості доти, доки вона сама перебуває у взаєминах, коли вона впливає і відчуває вплив. "Якщо культура не має більше своїм центром живий, весь час оновлюваний процес-співвідношення, вона, застигаючи, перетворюється на світ воно, в який лише подекуди прориваються полум'яні діяння поодиноких носіїв духу" (8, 36).
Трагедія людини, на думку Бубера, полягає в тому, що вона не може постійно жити в світі TU. Сучасна культура взагалі й особливо європейський раціоналізм були для Бубера синонімом відчуження, "утилітарним етосом", в якому людина втратила здатність спілкуватися з Богом, світом і собою. У своєму бунті проти раціональності, проти розчинення особистості в абстрактних категоріях М. Бубер ішов за С. Кіркегором. Але, явивши особистість як абсолютну цінність, Бубер, на відміну від Кіркегора, стверджував, що вона може існувати лише завдяки спілкуванню з іншими особистостями. Саме через спілкування, підставою якого є Бог як Вічне Ти, можливе, за Бубером, подолання відчуження й відновлення автентичного існування людини.
Яке значення мають ці ідеї Бубера для філософського осмислення сутності культури? Гадаємо, що є всі підстави для проведення певних паралелей між думками Бубера — як і відповідними роздумами М. Бахтіна — щодо унікальності, неповторності діалогу, постійного ризику обернення стосунків Я—Ти на практичні (тобто орієнтовані на себе, а отже монологічні) та розумінням діалогу як зміни структурних кутів зору, яке викладене, зокрема, в працях Б. Успенського чи Я. Мукаржовського. На думку останнього, текст може мати характер монологу, навіть якщо формально його поділено між кількома персонажами, або, навпаки, являти собою діалог, незважаючи на зовнішню приписаність одній особі. Як приклад монологічності, прихованої в діалозі, наводяться, зокрема, деякі місця з п'єс символістів, особливо М. Метерлінка, де окремі висловлювання дійових осіб так тісно прилягають до себе, що утворюють власний монологічний контекст, поділений між кількома партнерами.
Цікаві прозріння щодо "внутрішньої діалогічності культури" містяться в роботах М. М. Бахтіна, для якого діалог є корінь і підґрунтя всіх інших визначень людського буття, зверненого до Ти. І цей діалог є лише там, де є "діалог діалогів", що охоплюється поняттям культури, — нескінченна й незавершувана спіраль мовленнєвих висловлювань.
Ідея діалогу розгорталася в працях М. М. Бахтіна від настанови на діалогізм романів Ф. М. Достоєвського до ідеалізації діалогу як такого й усвідомлення одвічного діалогізму тексту взагалі та розуміння культури в її "великому часі". Бути — означає спілкуватися діалогічно, розуміння є діалог. Істина принципово не вміщується в одну свідомість, вона народжується в діалогічній зустрічі кількох свідомостей. Життя, моральність, пізнання та творчість практично зливаються в умінні відповісти іншому й чекати відповіді собі; це й означає бути особою. Входження в діалог свідомостей (діалог індивідів) досягає сфери духу лише якщо цей діалог розуміють як діалог культур. Кожного співрозмовника слід розуміти як суверенну культуру.
Смисл кожної культури потенційно нескінченний, проте він актуалізується лише від зіткнення з іншим смислом. Тільки на межі різних культур уможливлюється свідомість і самосвідомість культури як вихід за межі власного досвіду, в міжкультурний простір.
Діалогічний підхід, за Бахтіним, можливий навіть стосовно окремого слова, якщо воно сприймається не як безособове слово мови, а як знак чужої смислової позиції, тобто якщо ми чуємо в ньому чужий голос. Діалогічні взаємини можуть проникати всередину висловлювання й окремого слова, коли в ньому сходяться два голоси. Аналізуючи романи Достоєвського, Бахтін вирізняє "слово з оглядкою", "слово з лазівкою", "проникливе слово". Проте, апологізуючи діалог, Бахтін, як справедливо зазначають його опоненти, не хотів помічати, що діалог — не завжди ознака лише глибини, що він пов'язаний із владою, коли вона обплутує своїм словом пересічну людину. Мабуть, саме тому П. Рікер висловлює своє несентиментальне ставлення до діалогу. Структура діалогу в принципі конфліктна, несиметрична, зауважує він, вона включає можливість насильства, а отже, й зла.
До того ж, монолог також цілком уписується в схему норм розвитку культури, оскільки перш, ніж усвідомити інших, треба здійснити акт самоусвідомлення, вслухування в себе. Проте монологічна культура, як наголошує М. Бахтін, егоїстична за своєю природою; монолог обходиться без Іншого, претендуючи бути останнім словом. Але доконечною умовою будь-якої соціальної дії (згадаймо М. Вебера) є "орієнтація на інших ". Рух нашого життя, а отже й культури, за висловом X. Ортеги-і-Гасета, є "рух нашого життя до інших". Навіть відчути Бога... Якщо це можливо, твердить П. Флоренський, то не інакше, як через душу Іншого.
"Самості" важко змиритися з волею Іншого, з правами Іншого, із самим буттям іншого. Ця спокуса завжди напоготові. Хто не знає хрестоматійної фрази з п'єси Сартра "Під замком":
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Проблема культури як діалогу культур“ на сторінці 1. Приємного читання.
