"Культура — це клас явищ і предметів, існування якого залежить від символізації.. Уся культура була створена і відтворена завдяки символізації
(Л. А. Байт)
Культура та життя сутнісно дані в дусі, що є єднанням і перетворенням людської діяльності в сутність; це перетворення здійснюється через символізацію. "Предмет — уявлення або вірування, дія або річ — вважається елементом культури, передусім, якщо він символізований" (21, 39). Символ є немовби "брамою істини", бо він — не тільки відображення, а й закон, що формує архетипи. У символізмі ми повертаємося до слова, бо символізм є смислообразом, словосутністю, "знаком духу". Як висновує М. Мерло-Понті, людська культура є система символів, і філософії належить розмірковувати над Логосом цієї системи, який веде від безмовного світу й сприйняття до слова, спонтанно поєднуючи в одне ціле незліченність монад, минуле й теперішнє, природу й культуру.
Прислухаймося до небайдужого спостереження академіка Д. С. Ліхачова. За останні приблизно сто років, — зазначає він, — "різко впала здатність іконологічного сприйняття й елементарне знання традиційних символів та емблем". Наше мислення "розучилося не лише розуміти, а й цікавитися символічним значенням квітів, дерев, кущів, скульптур, фонтанів, тощо, прихованою символікою їх, прихованими іконологічними схемами"(11, 9).
Певна річ, ці міркування актуалізують завдання, що стоїть перед філософією культури: осмислення сутності культури як знаково-символічної системи, дослідження типології символів, рівнів осягнення їх та специфіки функціонування в просторі культури. Адже інтелектуальна інтуїція завжди прагне до безпосереднього розпізнання символів, які ховаються за покровами буття й визначають його зовнішній поступ. Тому, хто претендує обійтися без символів, — підсумовує Е. Касирер полеміку з А. Бергсоном (знеславлюючи берґсонівську метафізику), — немає чого сказати про культуру як таку.
Поняття "знак", "символ", "образ" лежать в підмурку істотної більшості моделей культури й, напевно, належать до її універсалій. Тим паче важливо простежити, як трансформується зв'язок цих понять з іншими елементами системи при переході від однієї моделі до іншої. По суті справи, саме ставлення до цих понять, історія їхнього осмислення є зручним індикатором розмежування систем культури.
"Щойність" знаку, символу та образу в культурі
Якщо, як твердив Платон, суть схожості визначається через відмінність, то звернімо увагу на сутність понять знаку й образу, з якими поняття символу незмінно співвідносилося. Шкільною мовою філософії, "сутність" — це те, що є річчю, латиною — quid. Quidditas, "щойність" (рос. "чтой-ность"), дає відповідь на питання про сутність. Суть усіх відмежувань культури від не-культури, за спостереженням Ю. Лотмана, фактично зводиться до одного: на тлі не-культури культура постає як знакова система. Під знаковою системою ми розумітимемо, слідом за А. Шюцем, смисловий контекст (схему нашого досвіду), в межах якого уможливлюється ідеальність повторення знаку "знову й знову" (див.: 24, 831—835).
Фундаментальною особливістю людини, як засвідчує С. Лангер, є уміння використовувати знаки. Людина занурена в сферу знаків, знаки між нами, поміж нас і всередині нас. Розуміння смислу знаків і практичне користування ними, сказати б, засвоюється досить просто (вихованням, навчанням, певними імперативами) й підвищує соціальний статус людини як носія культури. Проте досить часто ми можемо вхопити лише "пахощі" смислу, а не самий смисл; "... а знаки є одвіку мовою Богів", — цитує М. Гайдеґер поетичний рядок Ґьольдерліна й додає: "оповідь поета відчуває ці знаки, щоб потім переказати їх своєму народові" (5, 357).
Відомий французький дослідник Ц. Тодоров, аналізуючи внесок св.Августина в розвиток західної семіотики, робить суттєвий висновок із августинівського вчення про знак: "одна лише річ абсолютно не є знаком (як переважно об'єкт втіхи) — то є Бог", він є "останнім позначенням" (signifiй dernier). "Відповідно до цього будь-яке остаточне позначення (тобто те, що може бути позначеним, але саме вже більше нічого не позначає) наділяється в нашій культурі властивостями божественного" (34, 39).
Справді, за Августином, знак — предмет, що збуджує думку про щось, він "є те, що, окрім себе, являє щось для духу" (трактат "Про діалектику"), він нетотожний собі самому, його природа є двоїста. Августин каже про множинність знаків ("Християнська доктрина"), вибудовуючи їх класифікацію (за способом передання: звуки, жести тощо; за поділом: навмисний — ненавмисний, конвенційний — природний, власний — переносний тощо); розрізняє внутрішнє слово й лінгвістичні знаки. Джерелом іманентного пізнання та внутрішнього долінгвістичного мовлення, висловленого в глибині душі, є лише Бог; тільки Бог має мету в собі самому й тому сам (додамо ми слідом за Ц. Тодоровим) знаком не є. Творити знаки означає виявляти смисл назовні. Отже, слово, що звучить іззовні, є знак Слова, що сяє всередині. І ми маємо піднестися до цього внутрішнього мовлення, що живе, за Августином, у будь-якій мові, чи то грецька, чи то латина, й передує будь-яким знакам.
Звідки ж випливає поділ знаків на природні та штучні? Вірогідно, від певної реальної традиції, що всотала в себе такі моменти: а) подвійна можливість походження мови, описана Платоном: природне та конвенційне її походження; б) два різновиди знаків, вирізнені Августином: природні й інтенціональні знаки; в) переосмислення двох джерел походження мови в "Логіці" Пор-Рояля, де виокремлюються поряд із рештою природні та інституціонапьні знаки.
Філософське осмислення знака здійснювалось у контексті загального пізнання природи та властивостей мови (передусім як засобу спілкування), переважно у зв'язку з проблемами походження мов (біблійні й комунікативні теорії походження мов) і довільності знаків (зв'язаності чи незв'язаності знаків з об'єктом, що позначається). Ця проблема фігурує в працях Р. Декарта, Дж. Лока, Г. В. Ляйбиіца, Б. Б. Кондільяка, І. Пуансота. У філософії культури знак розглядався в контексті символічної діяльності й культурної творчості ("філософія життя", Е. Касирер, екзистенціалізм, феноменологія). Особливе місце тут належить герменевтиці, що розробила принципи й канони інтерпретації культурних текстів через виявлення специфіки їхньої знакової представленості (Г. Ґ. Гадамер, П. Рікер).
Вагомий внесок у розвиток семіотики як науки про знаки й знакові системи було зроблено Ч. Пірсом (з його аналізом структури семіозису: знак, об'єкт, інтерпретант; типології знаків: знаки-індекси, знаки-ікони, знаки-символи) та Ф. де Сосюром, який визначив найважливіші властивості знаку — довільність, лінійність, мінливість.
Загалом пірсівська концепція знакових типів сприяє з'ясуванню умов спроможності й значущості досвіду. Знаковий тип "/соп " відповідає категорії первинності, він є вільній від відношень якості, і є пізнанням нових властивостей ось-буття (його можна назвати також гіпотезою, що пояснює можливість досвіду). Знаковий тип "індекс" відповідає категорії вторинності, або індукції як ідентифікації фактів, що виявляються тут і тепер. І нарешті, знаковий тип "символ " відповідає категорії потрійності, або дедукції наслідків-прогнозів, що виявляються в досвіді як раціонально необхідне "опосередкування" будь-чого, що тлумачиться інтерпретатором.
Згідно з тезою Сосюра, мова — не що інше, як особливе втілення теорії знаків. далі. Знак не може сповна розкритися, доки ми не побачимо, що він не тільки є річ, яка лише передасться. Він, згідно зі своєю суттю, є річ, що призначена для передавання. (Ця теза дістала в структуралізмі та герменевтиці таке тлумачення: знак потребує участі "інтерпретатора"). Зрештою, сосюрівська інтерпретація знаку цілком відповідає засвоєному й розвиненому Августином ученню стоїків про знак як невідривну єдність означуваного й означника.
"Подвійність знаку полягає в тому, — писав із цього приводу Ж. П. Сартр, — що за бажанням можна дивитися крізь нього, немовби крізь скло, споглядаючи позначену ним річ, або ж звернути увагу на його власну реальність і розглядати його як предмет" (Sartre J.-P. Qu'est-ce que la littйrature? Paris, 1969. P. 17—18).
За Сосюром, знак сам у собі не має властивого йому значення, а набуває його лише в системі; він байдужий до засобів його реалізації; кожен знак відсилає до іншого знаку. У структуралізмі знак і знакова система постають, як у середньовічних семіотичних побудовах, ієрархічно впорядкованими.
Сосюр робить принциповий висновок: подібно до мови можна розглядати деякі інші системи, що діють в людських спільнотах — фольклор, звичаї, ритуали, родинні стосунки тощо, а в остаточному смислі — взагалі будь-які системи; всі вони можуть вивчатися як мова — лінгвістично, зокрема формалізуватися певними точними засобами. Отже, семіотика виходить із припущення, що всі властивості мови мають бути пояснені через властивості знаку. Розумінням мови як знакової системи притаманне всім теоріям мови.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ“ на сторінці 1. Приємного читання.
