Визначення типу культури і співвідношення понять "культура" та "цивілізація" в діахронному й синхронному аспекті — визначна, але й досить дискусійна проблема. Визнати, що культура систематична, означає допустити, окрім іншого; аспект синхронії (одночасності) може бути відділеним у ній від діахронічного аспекту, тобто аспекту послідовності та історичності.
П. Рікер у праці "Час і розповідь", ставлячи питання про те, яка властивість часу ховається за словом "діахронія", та підкреслюючи його залежність від термінів "синхронія" та "ахронія", твердить, шо завжди виникає спокуса дехронологізувати й логізувати хронологію, або часову послідовність. Тому сучасний аналіз розповідного тексту має на меті підпорядкувати синтагматичний, тобто часовий аспект оповіді відповідному парадигматичному, тобто ахронічному аспектові. На цей момент указував також і Р. Варт, закликаючи до якомога більшої дехронологізації й логі-ації оповіді. Говорити про синхронію та діахронію, зауважує П. Рікер, означає потрапити у сферу впливу нової раціональності, що надбудовується над наративним розумінням, що якнайкраще відповідало аристотелівському та августинівському визначенню часу як незгодної згоди.
Згадаймо Августина. Час фактично одночасно — парадоксально — плине в двох напрямках: від початку світу до Страшного суду, до кінця світу й зворотно — від кінця світу, що є для людства майбутнім, до початку світу. Августин у "Сповіді" так і каже: час плине з майбутнього в минуле, в ті безодні душі, заглибившись у які, можна зустріти не образ предмета, а безпосередньо самий предмет, не образ Бога, а самого Бога. Саме так двоспрямовано плин "Сповіді": одне коло — від минулого до майбутнього, друге — з майбутнього в минуле, до початку творіння, яке, таким чином, вплітається в твоє, єдине, тимчасове життя, а твоє життя занурюється в надра вічного первня. Думку про час запроваджено до складу вічного мислення-буття як умову творіння. Кожне коло створює власну історію й вони розгортаються одночасно. "Майбутній", перетворений Августин навіть не дивується "минулому" Августину, а втомлюється від нього, з іронією намагаючися знайти спільні пункти. Минуле розглядається як зло, як брак світла, а майбутнє — як світло. Точки зіткнення виявляють не подібність, а розбіжність: тут, у цьому пункті, я був такий чи такий, у дитинстві та в юнацькі роки був не такий, який я є зараз, тоді мене влаштовувала моя історія, і я радів украденій груші, проте зараз той самий вчинок викликає відразу. Зрушення зачепило всю сутність, не підправило, а перевернуло її, найменший поштовх (зокрема, описаний у "Сповіді" випадок з книгою в саду) перетворив її так, що зробив неможливим повторення першої історії. А проте обидві існують синхронно.
Річ у тім, що ідея зрозуміння, на яку була орієнтована середньовічна думка, не могла бути розгорнута в лінійній послідовності розмислу, одиницею якого було речення, вона вимагала повноти смислового вираження в цілісному процесі проголошення. Одиницею мовленнєвого спілкування стає висловлювання. Мовлення було схарактеризоване як явище, що має суб'єктність, смислорозділю вальну функцію та смислову єдність. Воно перебувало в щільному зв'язку з ідеєю творення, а також інтенцією, притаманною суб'єктові як його активний первень, що переносило акт означування та його наслідок — значення — в саме позначуване. Це не діахронічний процес висловлювання, а синхронічний процес виявлення смислів, що вимагає принаймні двох учасників мовленнєвого акту — мовця та слухача, того, хто запитує, й того, хто відповідає, — для того, щоб бути заразом і зрозумілим, і почутим. Зверненість до "іншого" в іманентному плані буття передбачала одночасну зверненість до трансцендентного джерела слова — Бога. Зверненість до слухача завжди передбачала одночасну зверненість до трансцендентного джерела мовлення — Бога.
Синхронія та діахронія як два різні підходи до мови були постульовані структурною лінгвістикою, й первинним проголошувався синхронний підхід. Тобто аналіз мови має починатися з виокремлення структурно організованих синхронних зрізів мови; при цьому співвідношення елементів і цілого розумілося не як механічна сума. Явища, що утворювали структуру, розглядалися не як частини цілого, яке підлягає поділу, а як такі, що являють собою те, чим вони є, лише завдяки своєму входженню в ієрархічно впорядковане ціле.
Зокрема дихотомія: синхронія verms діахронія (яка відповідала розмежуванню статики і динаміки) — один із з найважливіших постулатів учення Ф. де Сосюра, дуже важливий для розуміння специфіки структуралістської парадигми в методології гуманітарного пізнання. На цю пару, як зазначає Р. Барт, слід звернути особливу увагу тому, що вона передбачає певний перегляд поняття історії настільки, наскільки ідея синхронії (незважаючи на те, що вона виступає у Сосюра суто операційним поняттям) виправдовує певне унерухомлення часу, а ідея діахронії тяжіє до того, щоб представити культурно-історичний процес тільки як послідовність форм.
Діячі Празького лінгвістичного гуртка, критикуючи Женевську школу за відрив синхронії від діахронії (тобто від історичного аспекту), вказали на небезпеку абсолютизації синхронічного аспекту, на відносний, радше евристичний, ніж принциповий характер такого протиставлення, наголошуючи, що синхронія не означає нерухомості, статики. Як пише Р. Якобсон, було б великою помилкою твердити, що синхронія та статика — синоніми. Статичний зріз є фікція: це лише допоміжний науковий прийом, а не специфічний спосіб існування предмету дослідження. Ми можемо розглядати сприйняття фільму не тільки діахронічно, а й синхронічно: проте синхронічний аспект фільму зовсім не ідентичний окремому кадру, вирізаному з фільму. Сприйняття руху наявне також у синхронічному аспекті фільму. Так само і з мовою.
У низці досліджень Празької школи зазначалося: з одного боку, оскільки діахронія є еволюція системи, вона не заперечує, а пояснює сутність синхронної організації для кожного окремого моменту. З іншого боку, зверталася увага на взаємоперехідність цих категорій. Методична ж цінність протиставлення двох засадничих підходів до опису семіотичної системи сумнів не викликала.
Стратегія шестиактантової моделі А. Ж. Греймаса, про яку йтиметься далі (7, 2), також націлена на те, щоб уникнути діахронії.
Структурний опис, який є досить цінним для аналізу реалій культури, будується на підставі виокремлення в описуваному об'єкті елементів системи та зв'язку, які залишаються інваріантними за будь-яких трансформацій об'єкта. Саме ця інваріантна структура є, згідно з подібним описом, єдиною реальністю. їй протистоять позасистемні елементи, які вирізняються нестійкістю, іррегулярністю. І ось Ф. де Сосюр указує на необхідність під час його вивчення абстрагуватися від деяких "незначних" ознак семіотичного об'єкта, а також на потребу (в межах опису одного синхронічного стану мови) відволіктися від "не надто важливих" діахронічних змін. Абсолютному "станові", зазначає він, притаманна відсутність змін, але оскільки мова завжди, хоч би як там було, все ж перетворюється, остільки вивчати мову статично на практиці означає знехтувати "не надто важливими" змінами, подібно до того, як математики при деяких операціях, наприклад при численні логарифмів, нехтують нескінченно малими величинами.
Таке спрощення (як принцип, що регулює "бачення") об'єкта в його структурному описуванні в принципі не може викликати заперечень, як наголошує Ю. Лотман, бо є загальною рисою науки як такої. Слід лише не забувати, що об'єкт у процесі структурного опису стає організованим набагато більше, ніж це буває насправді.
Наприклад, якщо поставити за мету структурно описати систему російських орденів XVIII—XIX ст. (цей об'єкт є дуже вдалий
для прикладу, бо являє культурологічний факт, цілком семіотичний за своєю природою, штучно створений внаслідок свідомої системотворчої діяльності), то очевидно, що в полі зору виявиться ієрархія орденів. Уявляючи кожний орден окремо та загалом систему їх як певну інваріантну організацію, ми, звичайно, залишимо поза увагою варіативність деяких ознак. Наприклад, оскільки протягом тривалого часу орденські знаки замовляла особа, що отримувала високе веління покласти їх на себе, то розмір і ступінь прикрашання їх коштовностями визначалася тільки фантазією й статками нагородженого. Проте, якщо абстрагуватися від цих варіацій, самий факт опису орденської організації підвищує міру її системності: він усуває все неструктурне як неістотне й ставить питання про визначення ієрархії орденів. Опис неминуче буде організованішим, ніж об'єкт (17).
Отже, якщо підпорядкувати будь-який часовий (діахронний, синтагматичний) аспект у дослідженні тих типологічних форм культури відповідному синхронічному (парадигматичному) аспектові, які це матиме наслідки?
Вертикальний зріз культурно-історичного буття дає можливість виявити його семіотичну структуру, що злютовує архетипні форми та їх трансформації. Проте чи не призведе таке згортання культурно-історичного процесу в сталу вертикаль до того, що культурно-історичні періоди, етапи, епохи, не будуть варті уваги, адже вони мають приблизно однакове співвідношення засновку та пізніших нашарувань?
Гадаємо, що типологічний підхід неминучий у сфері культури й відповідає глибинним потребам людського знання виявляти те, чого раніше не було, або те, що перебувало в прихованому стані й не було явлене (від несвідомого до свідомо піднесеного до статусу провідного засновку культури), хоча тут на дослідника чигає чимало небезпек. Але, за словом Й. Гьольдерліиа. "де небезпека, там і спасіння". Зокрема, поверхневий рівень типологічного аналізу — це той рівень "вседозволеності", коли без змістовної інтерпретації прихованого смислу зіставляються певні факти, між якими проводиться паралель. Адже на поверхні культури — факти (від елементарних до найскладніших), тисячі фактів — погодимося в цьому з Ф. Броделем, які тривають, пронизуючи мовчазну товщу часу (6, 483). "Висловлювати смисли здатні лише факти", — твердить Л. Вітгенштайн. Такі "факти великої часової тривалості", такі послідовності, низки утворюють сховище ("каталог", "архів") її наочних цінностей — як актуальних і чинних, так і знерухомлених, таких, що перестали створювати духовний набуток.
У нас має бути хоча б слабке, невиразне відчуття, що між цими фактами є певний зв'язок — або з походження, або як наслідок впливу чи обміну, зв'язок зумисний або випадковий, в усякому разі достатній для з'ясування значущої подібності або відмінності між фактами, з'єднаними цим постульованим зв'язком. Мережа, що утворюється зіставлянням "фактів" різних культур, живе відмінностями й формує ними культуру. Спостереження фактів, як писав О. Копт, це єдина ґрунтовна підстава людських знань; висловлювання, що його не можна звести до простого викладу факту, конкретного чи загального, не може мати якогось реального й розумного смислу. Цей поверхневий аналіз, що є предметом історико-культурного дослідження, дає можливість з'ясувати загальні параметри певного типу культури, які "працюють" протягом усієї його історії або досить великого відтинку й дають змогу відокремити цей тип від інших культурних утворень, — є лише перший (хоча й дуже важливий) щабель у типологічному вивченні культури.
Проте можлива й бажана типологія іншого ґатунку — коли провідником виступає смисл, що продирається крізь хащі подібного й відмінного, вихоплюючи, як промінь світла в темряві, нові смисли, мотиви, зв'язки, котрі зрештою й утворюють певний материк (монолітний період, регламентований загальними принципами і теоріями) у безмежному просторі культури. Метою та смислом такого аналізу є морфологічна та аналітична реконструкція, "зняття покровів", а не просто опис учинків, суджень, предметних форм культури. Під час дослідження буває важливо йти від узагальненого уявлення про певний типологічний процес до такого заглиблення в первинний матеріал (що передбачає не лише діахронічне його вивчення, а змушує зробити й синхронічний, "горизонтальний" зріз), яке до отримання "панорамного" огляду фактів неможливе. Саме таким чином сформульована проблема періодизації культурно-історичного процесу та типологізації культури, яка полягає у виявленні послідовної зміни культурних форм — сталих величин, що впорядковують, припускаючи певну рівновагу, забезпечуючи єдність культурного типу впродовж усього Його розвитку, є фундаментальною для філософії культури.
Беручися до аналізу цієї проблеми, слід насамперед зазначити, що культурний процес — це той самий історичний процес (а будь-який процес передбачає наявність системи, як сконстатує М. Мерло-Понті після ознайомлення з відповідними ідеями Ф. де Сосюра), але розглянутий крізь призму ідеально-ціннісного, нормативно-типового. Тобто якщо природно-історичний процес ми розглядаємо, насамперед, крізь призму хронології й кожна історична подія тлумачиться як унікальна, то аналіз культурно-історичного процесу передбачає необхідність синхронічного зрізу: будь-яка подія набуває значення остільки, оскільки її можна підвести під загальний клас культурних явищ (15, 25).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення“ на сторінці 1. Приємного читання.
