"Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

Філософія культури

Смисловим ядром культурної традиції є типове в культурі, що формує константи духовного життя, забезпечує можливість "жити згідно з моделлю, що перебуває поза владою людини, а саме — згідно з архетипом" (М. Еліаде). Бувши, за висловом Ц. Тодорова, "формою без змісту", яка відкриває можливості певного її заповнення й певного типу сприйняття, архетип має внутрішню логіку свого розвитку й наслідування. Він може бути осмислений як "факт розуму", котрий як "апріорний перфект" може "завжди вже" передбачатися в належності до культурної спільноти. Це апріорі можна реконструювати, але не можна обминути; не випадково в теорії пізнання ідея чітко й недвозначно іменується inte Пес tus archetypus (архетипний інтелект). Архетипне виявляється, передусім, у тому, що події, піднесені в ранг взірця, повторюються. Повторюваність, як зазначав Геґель, закладена в природі речей, через те ніщо не є нове під Сонцем. Адже що частіше повторюється будь-що, тим краще воно засвоюється без подальших роздумів. Втомлива зрозумілість повторень пояснюється тим, що вони наслідують архетип — взірцеву подію, прообраз, праформу, прототип.

Мабуть, уперше у виразній формі ідея архетипів була висловлена ще Платоном, який говорив про певний первісний світ ідей як сферу вічних прообразів. У раціональнішій формі концепцію пролепсісу — певної пророчої схильності пізнання до певних ідей — розробили стоїки.

Концепцію про те, що рух людини, образа Божого, до архетипу є здійснення задуму Бога про людину й, водночас, досягнення знання про цей задум, ми бачимо в Григорія Богослова (PG, 35, 796В). Максим Сповідник також засвідчує: "якщо людина... здатна досягти всіх чеснот...., якщо вона підноситься знанням божественного, то вона в типі й образі володіє архетипом" (PG, 91, 37: 1296 ). Ту саму концепцію висловлює й Теодор Студит, коли говорить про спільність ікони й архетипу за іпостассю (PG, 99, 405В, 505А). Загалом сам вислів "образ, що повертається до архетипу" йде через Григорія Богослова до Плотіна (Епп. 6, 9, 11).

Думку про архетипічний характер слова як принципу культури, її першого повідомлення, можна простежити в європейській традиції від Кондільяка (який, наслідуючи Лока, доводить, що перші слова мали для людей загальніше значення, ніж теперішні, їм надавали смисл речення; це були так звані ідеї-архетипи) до Г. Шпета: слово є архетип культури; культура — культ розуміння.

Запровадження в сучасну науку К. Г. Юнгом поняття "архетипів" було усвідомлене як структурні передумови образів (що існують у сфері колективного несвідомого й, можливо, біологічно успадковуються), як концентроване вираження психічної енергії, актуалізованої об'єктом. Юнг дотримувався думки, що колективна підсвідомість має безособову об'єктивність і що думки в "первісному" стані "думаються" ніби самі. Архетипи й відповідні їм міфологеми він вважав категоріями символічної думки, розшифрування якої є переходом на іншу образну мову. Архетипи, згідно з Юнгом, однаковою мірою оселяються в свідомості геніїв, пересічних людей і душевнохворих. Говорити архетипами означає підносити зображуване зі світу поодинокого, минущого у сферу вічного.

Юнг спробував окреслити систематику архетипів, формулюючи такі, наприклад, архетипи, як "мати" (архетип вищої жіночої істоти, що втілює відчуття вічної й невмирущої стихії й виявляється в різних варіантах: богородиці, богині, відьми тощо), "дитя" (що символізує початок пробудження індивідуальної свідомості), "тінь" (демонічний двійник, наприклад Мефістофель у "Фаусті" Ґьоте), "аніма й анімус" (несвідомий первень протилежної статі в людині), "мудрий старець" (архетип духу, значення, прихованого за хаосом життя, що виявляється в таких образах, як мудрий чарівник, шаман, ніцшевський Заратустра). Слушним є застереження Юнга про те, що кожний архетип є чиста форма, що він може лише виявлятися в різних усвідомлених варіантах, проте ніколи не вичерпується ними.

Наявність архетипного мотиву в творі мистецтва, міфології чи етнографії розпізнається за кількома ознаками, з яких дві найістотніші — висока інтенсивність переживання та культурно-незалежна повторюваність. Причому архетипний мотив, так би мовити, "не цивілізований", він виходить за межі будь-яких етичних та естетичних оцінок. Можна сказати, що архетип етично й естетично "всюдисущий".

Приміром, у мистецтві всіх часів і народів є певні архетипи, вічні образи, якими, власне, й вичерпується традиційна іконографія. Це передстояння, богиня-мати, трапеза-жертва, битва-протистояння, вершник як образ людини та образ коня. Усі вони з дивовижною сталістю повторюються зі сторіччя в сторіччя, проходять крізь усі епохи, сповнюючися новим смислом. Наполеглива повторюваність виявляється, зокрема, у висуванні самосвідомістю української культури на передній план "не формалізму розуму, а того, що є корінням морального життя, "серця", як метафори інтимних глибин душі. Цей архетип "філософії серця" розкривається як принцип індивідуальності та джерело людськості (П. Юркевич), як мікросвіт, відображення внутрішньої людини, що втілює Бога (Г. Сковорода), як шлях до ідеалу та гармонії з природою (Т. Шевченко), як орган надії, передчуття, передбачення (П. Куліш) та ключ до "господарства душі", її мандрівок у вічність, сферу добра й краси (М. Гоголь)" ( 15, 114).

Якщо йти від загальної системи архетипів до окреслення кола сталих "національних архетипів", то це дасть змогу, як чудово продемонстрував академік С. Б. Кримський, виявивши певні домінанти, на яких "зациклена" етнічна свідомість, з'ясувати ієрархію архетипів як системного утворення. Адже культура, — висновує він, — "розвивається так, що від самого початку закидається потенційна сітка цілого, а подальший поступ лише актуалізує окремі ланки..." (14, 940). Елементарною одиницею цієї "потенційної сітки" є архетип, що визначається Кримським як "певні пресуппозиції, тобто схильності, тенденції, які в різні епохи реалізуються образами, що можуть відрізнятися засобами вираження, але структурно утворюють певні прототипи або можуть бути реконструйовані як прототипи" (14, 97). Це визначення цілком узгоджується з ідеями К. Г. Юнга, навкруги яких, передовсім, і центрується дана проблематика.

К. Леві-Строс дорікатиме К. Г. Юнгові за уявлення про сталість архетипних образів і за припущення про спадковий характер механізмів передавання архетипів. Юнг, проте, визнавав множинність значень несвідомих мотивів залежно від ситуації, Леві-Строс же мав на увазі значно ширше варіювання залежно від етнокультурного контексту й символізацію не стільки предметів чи станів, скільки самих пов'язань між предметами та особами. Вказуючи на архетипні корені будь-якого структурування, Леві-Строс, як і Юнг, апелював до поняття несвідомого як певного сховища архетипів, відмінних, проте, від юнгівських, оскільки вони є формальні, а не змістові.

У межах аналітичної психології, настанова на діалог із якою є вельми продуктивною для філософії культури, вкрай важливою виявляється подальша інвентаризація архетипів з одночасним розробленням методології такої роботи. До цього часу не з'ясовано, якого рівня точності тут можна принципово досягти. Тільки-но психоаналітик або культуролог переходить від емпіричної даності до класифікації, постає проблема: як розпізнати саму присутність архетипного мотиву, як здійснити ідентифікацію архетипу в істотно різнорідних його маніфестаціях, приміром у "широкій мелодії шевченківських балад" (М. Зеров).

Концепція архетипів орієнтує дослідників культури на пошуки в етнічному й типологічному різнобарв'ї сюжетів, жанрів, образів, символів інваріантного, архетипного ядра. Цікавими є, наприклад, дослідження М. Бодкін архетипних образів (скажімо, героя, диявола тощо) в поезії; архетипів образів і жанрів Н. Фрая; походження літературно-міфологічних сюжетних архетипів ?. М. Мелетинського; архетипних (взірцевих) подій, відображених у ритуалі, жесті, обряді М. Еліаде (Юнгівська доктрина про архетипи мала, зокрема, глибокий вплив на блискуче дослідження М. Еліаде міфу про вічне повернення). У своїх потужних спробах збагнути логіку оповідного тексту К. Бремон доходить висновку: щоб стати логікою оповіді, логіка оповідних можливостей обов'язково має покликатися на закріплені в культурі конфігурації, на типовий схематизм оповідування, перейнятого з традиції. Щоб побудувати будь-яку оповідь, тобто конкретно провести ситуацію й персонажі від початку до кінця, необхідне посередництво того, що визначається як культурний архетип.

У своїм "Логіці оповідування" К. Бремок — один із найвідоміших представників сучасної французької наратології — запроваджує, зокрема, поняття "елементарної послідовності", що виступає умовою оповідування. Це три стадії, через які має пройти будь-яка дія (від можливості до успішного здійснення), аби щось можна було розповісти: 1) ситуація, що відкриває певну можливість; 2) актуалізація цієї можливості; 3) завершення дії. Схему "послідовності дій" Бремон доповнює "упорядкуванням ролей", перевага якої полягає в тому, що його "перелік ролей" може бути застосований до будь-якого різновиду наративного повідомлення, а також до історичної оповіді.

Один із найвпливовіших сучасних літературознавців Н. Фрай робить висновок, що творча індивідуальність письменника значною мірою реалізується в процесі обробки та осмислення успадкованих сюжетів, форм і прийомів. Подібність, взаємозв'язки й перс гуки, які існують між творами одного виду чи жанру в творчості різних митців, настільки численні й істотні, що виявляють певні сталі системи ознак, структурні інваріанти, які Фрай називає "літературними матрицями", або "архетипами". Він здійснює аналіз архетипів міфів, сказань, трагічних і комічних літературних модусів.

Дослідники поетичної мови (приміром, Р. Якобсон, Ц. Тодо-ров та ін.) вказують на архетипічність когнітивних (синонімічних або антонімічних) рядів, що дають змогу грати з вербальними та смисловими одиницями, "повторювати" їх, модифікуючи, й таким чином актуалізувати неусвідомлювані смисли. Наприклад, поетична образність морського узбережжя досить часто "провокує" метафоричний стиль великих мислителів, стаючи пересічно знайомою архетипною символікою на службі інтелектуальної інтуїції. Відчуття під час зустрічі з морем, уявнення межі поміж кінцевим і нескінченним, самототожністю суходолу й морської безодні, що відбивається в архетипній символіці, — не просто надлишкове кліше. Тут доречно пригадати гайдегерівський концепт "узбережжя" в межах зв'язку простору з категорією "першо-феноменів", при сприйнятті яких (це знав уже Ґьоте), виникає почуття невизначеності, непевності, збентеження, жаху. Те, що одвічно розгортає берег у берегову лінію й нанизує на себе його багатоманітну сукупність, пише Гайдеґер, є збірний первень, який ми назвемо "узбережжям". Ось чому такою катастрофічно жахливою є втрата цього первня — рятівного берега життя — серед несталого, небезпечного моря. Осмислення архетипу моря через розкриття його метафорики дає можливість уявнити цим архетипним образом особистісні ситуації, й у певному сенсі — ніби поза культурою (хоча він і виявляє себе у сфері культури), на ґрунті психофізіологічного субстрату.

Чимало міфологічних і ліричних архетипів перетворилися на провідні лейтмотиви мистецтва, ставши воістину безсмертними. Безліч митців раз у раз відтворювали їх у своїх творах. Архетип ні сюжети та образи стали тією основою, по якій думка та уява ткали щоразу нові й нові полотна. Тому й знати їх, хоча б у межах популярного викладу, необхідно кожному, інакше сенс найпростіших образів та іномовлень класичних творів залишиться нерозгаданим.

Актуалізація архетипу — це, як писав Юнг, "крок у минуле", повернення до архаїчних рис духовності; завдяки існуванню архетипів у людині будь-якої епохи існує "архаїчна свідомість", у буденному житті відсунута на задній план "раціоналістичним". Архаїка присутня в сьогоденні, весь шлях від давнини до сучасності в знятому вигляді наявний усередині нашої сучасності, в її свідомості історії. Адже, згідно з К. Леві-Стросом, відомі сфери, в яких первісне мислення відносно захищене. Такою сферою виступає, наприклад, мистецтво, якому наша цивілізація надала статусу національного парку. Проте активна присутність архетипного, реконструкція архетипів є також важливою умовою збереження самобутності й культурної цілісності етносів, забезпечення наступності та єдності загальнокультурного, транснаціонального розвитку. Отже, архетипне, традиційно-типове, що переходить у спадщину поколінь, мандруючи в народах, і є "позачасовою схемою, одвічною формулою" (Т. Ман), — це проекція майбутнього, висвітлення смислу культури попереду нас.

У науковому вжитку гуманітаріїв термін "архетип" утратив зв'язок із психологією. Навіть у психоаналітичному структуралізмі Ж. Лакана архетипи були ніби семіотизовані, структуровані подібно до мови. Проте єдиного значення цей термін не набув. Є підстави вважати його синонімічним термінові "універсалія а також загальновживаному в структуралізмі терміну "інваріант ".

Наша думка, як зауважує А. Берґсон у праці "Творча еволюція", під суто логічною формою не здатна уявити істинної природи життя: замість відтінків, що плинуть, перетікаючи один в одного, вона помічає різкі й стійкі кольори. Думка, спрямована на осягнення світу в його багатоманітті, стверджуючи життєву реальність індивідуального й вічно свідомий акт творчої волі, відкриває універсальність у глибині одиничності.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу
  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст