Універсум культури як інтертекст

Філософія культури

Тут не лише по-новому починає звучати тема де персоналізованого суб'єкта, "безособового Я", сповнена напруженістю власне екзистенційного мислення, не лише відбувається, за висловом Р. Варта, "ампутація особистості творця ", а й тематизується простір слова (твору, тексту) — простір міжсуб'єктної зустрічі. Наявність у тексті автора й читача передбачає телеологічний принцип опису дійсності; в тексті щось зроблено кимось і з якоюсь метою.

Показово, що коли наполегливий провідник проблеми ментальності М. Блок описав феодалізм під кутом зору людини взагалі, не менш наполегливий її шанувальник Л. Февр здивувався, що в книзі Блока особистість людини майже непомітна. Февр побоювався, що стриманість автора може перетворити середньовічне суспільство на подобу череди (а це те саме, що й дискурсивна нерозділеність). І сформулював одне зі своїх завдань: знайти розбіжності між автором-істориком (який діє тільки на підставі свідчень, а отже, виконує функцію автора) і автором — творцем історії.

У М. Фуко, Р. Барта автор поступається своїм місцем писанню, тексту або скриптору, що не є "особою" в психологічному сенсі, а бодай лише "суб'єктом" у граматико-лінгвістичному сенсі;

це суб'єкт висловлювання, який не передує актові висловлювання, а народжується разом із ним, тут і зараз. Його позиція — це позиція ангажованого суб'єкта, зануреного в певний соціокультурний контекст. Пізнання, що уможливлюється лише з позиції такого суб'єкта, завжди ситуативне, історично детерміноване й, зрештою, колективне. Позбавлений вихідної точки, текст виявляється "зітканим із цитат". Зі "смерті автора" виводиться й поняття інтертекстуальності.

Та чи є ці ідеї оригінальним витвором постструктуралізму? Як не згадати, приміром, романтиків. Адже сама мова висловлювалася через Новаліса, коли він у невеличкому творі "Монолог" твердив: "можливо, мовленнєвий імпульс, спонукання до говоріння, є певна ознака вторгнення мови в мене". Суб'єкт, що промовляє, — це лише маска, одягнена єдиним і сталим суб'єктом висловлювання — самою мовою. Не письменник користується мовою, навпаки, мова користується письменником; письменник -— це людина, натхнена мовою.

Для Новаліса, як і для інших романтиків, ідеальне співвідношення — це таке співвідношення, коли один елемент є водночас і частиною, і образом цілого, коли він "входить до складу" й водночас "має схожість". Звідси випливають ідеї про доконечну пов'язаність різних творів мистецтва, скажімо, часте уподібнення поезії музиці й математиці. Ф. Аст і Ф. Шляйєрмахер, формулюючи теорію герменевтичного кола, саме "коло" розуміли як наслідок всеосяжної когерентності твору; імпліцитно або експліцитно вони припускали, що всі твори когерентні. Якщо когерентність не помічається й не виявляється, то це свідчить про недосконалість тлумачення. Істина міститься лише в ідеї цілого. З цієї причини лише той має правильний погляд на Античність, хто судить про кожну окрему річ у дусі цілого. Будь-яка окрема частина цілого є водночас образом цього цілого. Ціле (приміром, дух Античності в цілому) дається нам у кожній його частці, і немає потреби пізнавати його якимось іншим чином.

Цікаво пригадати також факт анонімності літературної творчості за доби Середніх віків, коли за ім'ям автора важко побачити конкретну особу. Типове тут домінує над індивідуальним, уможливлюючи його інтертекстуальне прочитання.

Це стосується, наприклад, не лише загадкового Турольдуса "Пісні про Роланда", а й творців багатьох рицарських романів (див. про це докладніше: А. Д. Михайлов. Французский рыцарский роман и вопросы типологии жанра в средневековой литературе. — М., 1976).

А хіба не являли собою "Сентенції" або "Подібності" Еразма Ротердамського уривки з різноманітних творів, укладених в іншій твір, які згодом було перетворено на проповіді, есе, п'єси, сонети шістнадцятого століття?

Анонімність, пов'язана з цитуванням чужого тексту, з перегуком образів та імен, виявляється великою формотворчою силою. Так, ґьотевський Фауст — алхімік, що звернув увагу на власну особу, — з великою енергією перемішав у колбі різні епохи й "випарував" із них свою власну неповторну особистість, настільки сильну, що вона має здатність навіть наших сучасників робити своїми співавторами. І як Ґьоте до кінця розвинув потенції, наявні в народних переказах про доктора Фауста, так і "Доктор Фаустус" Т. Мана, і "Фальшивий Фауст" М. Зариня явили нові й відтворили старі смисли цього образу, що, за влучним виразом В. Г. Бєлінського, є "цілим людством в особі однієї людини".

Можна нескінченно множити приклади, що свідчать про універсальну інтертекстуальність культури. Тому центрування на одному факті культури, навколо якого групуються інші, руйнується на користь міжсфери, міжцарини, де одне пов'язане з іншим, і кожне є тим, чим воно є, тільки через свою узгодженість із певним смисловим контекстом (знаковою системою).

Приміром, попри свою прив'язку до конкретно-історичної культури, новоєвропейське музичне мислення та структура музичної темпоралькості має нині характер майже універсальний, проймаючи собою всі комунікативні й семіотичні ситуації музичного світу. Важко знайти зараз культуру, яка так чи інакше не відчула на собі, нехай не-усвідомлено й побічно, вплив новоєвропейського музичного мислення, а отже, не влилася в єдиний музичний інтертекст (детальніше див.: Аркадьев М. А. Временные структуры новоевропейской музыки. Опыт феноменологического исследования. — М„ 1992).

Проте саме в авторі, а не у функції автора реалізується те, що М. Фуко називає сингулярною формою досвіду, яка — через думку — може нести в собі універсальні структури. У цьому випадку автор виступає в цілком концептуалістському дусі саме як автор, самостійне, особливе ціле, тобто незалежним, не таким, що перевідкриває якусь думку, а таким, що її творить. Мабуть, ця авторська двозначність перешкодила Фуко остаточно констатувати смерть автора. Можна навіть сказати так: в одному сенсі автор помирає, коли вичерпно перевідкриває дискурс; в іншому сенсі автор народжується, оскільки він має творити новий дискурс. Автор помер, нехай живе автор!

Отже, структуралістська система орієнтирів доводить, що при аналізі відносно ізольованих і рівноважних станів культури можна обійтися й без "авторської функції", і що індивідуальні фігури в цьому випадку цілокупно розкладаються на семіотичні параметри тексту. Проте Бог, світ, душа визначаються апофатично. Це ціннісно-ідеальні вершини культури, що створюють напругу смислового поля цивілізації; на діалозі з ними заснований гуманітарний метод зрозуміння. Не випадково на сцені структурального мислення з'являється персонаж, що йменується Духом. "Мова та культура, — засвідчує К. Леві-Строс, — є два паралельні різновиди діяльності, що належать до глибшого шару. Я вважаю, що цей гість був серед нас, хоча ніхто не здогадався запросити його на наші дебати: це людський Дух" (19, 67).

Анонімність і креативність, таким чином, складають внутрішній нерв дискурсу. Для суперечок про співіснування ментальності й культури — це дуже важливе "проріджування" дискурсу, тому що серед безмовної більшості воно дає змогу почути унікально значуще, інтонаційно й ритмічно виражене відповідальне мовлення. Річ у тім, що тексти мають різну орієнтованість: одні з них розраховані на популяризацію, усереднення ідей, інші — шедеври творчості — належать до числа унікальних феноменів культури. 1 ті, й ті є явища культури; питання в тому, в яких із них культура постає не просто ментальністю, а саме культурою. Певна річ, "занижені" тексти, розраховані на "профана", є також феномен культури, але вони культурні саме тією мірою, якою в них відбиваються високі образи й картини світу. Напруга від зустрічі високих смислів і способів їх презентації пересотворює "загальні місця" культури, здійснюючи в такий спосіб зсув смислів — найважливіший елемент культурного перетворення. Сам термін "проріджування", запроваджений Фуко, заперечує нерозбірливе злипання дискурсів, він свідчить про можливість відстежити народження й становлення у річищі дисциплінарному, правовому чи іншому — кожного з них. Поза оціночною індивідуалізацією, що характеризує явище в його неповторній інтимній сутності, немає й шедеврів культури. Але в такому випадку, всупереч твердженням

Фуко, смисли, які с відомість-культура виявляє в несвідомому — ментальності — не поверховий ефект, а суб'єктивація внутрішнього, >де говорять не лише структури мови.

Водночас, Ц. Тодоров, аналізуючи хід психоаналітичного лікування, запропонованого 3. Фройдом, зазначає можливість його зведення до такої схеми: безособовий дискурс → міжосо-бистісний дискурс → безособовий дискурс; тим самим він відтворює базову схему будь-якої оповіді: рівновага → порушення рівноваги → рівновага; будь-яка оповідь, як доводить Тодоров, є рух від одного стану рівноваги до іншого (див.: 30, 123). Отже, міжособистісний дискурс може розглядатися як порушення рівноваги й він приводить до встановлення нової рівноваги. Як казав Ж. Лакан: "для суб'єкта прогрес може полягати лише в інтеграції, якої він досягає, займаючи певну позицію в універсальному". Безособовий дискурс — це норма й душевне здоров'я (38, 226).

Погодьмося, що навіть мовчання співрозмовника в жодному разі не є еквівалентне його відсутності; ми маємо відшукати й зафіксувати відповідь, навіть коли її не чуємо. "Немає мовлення без відповіді, навіть якщо відповіддю є мовчання, за умови, що цю промову хтось чує" (38, 247).

Слушно, що філософія від моменту вступу в пору зрілості прямими або ухильними шляхами йшла до очищення від будь-якого суб'єктивізму, але так само слушно й те, що на цьому шляху схрещувалися її сила та її слабкість. Сила — оскільки не можна було й сподіватись на можливість філософського підходу без попереднього очищення думки від необов'язкових суб'єктивістських присмаків, проте й слабкість — оскільки думка, послідовно очищена від випадкових і сторонніх факторів, настільки захопилася самим чищенням, що вирішила очиститися взагалі від будь-яких ознак індивідуальності. Як не згадати тут, наприклад, Ґьоте, який інстинктивно остерігався філософії ("філософія зруйнує в мені поезію", — казав він).

Отже, якщо в аналізі діалогічних зв'язків культури ми робимо акцепт на "порівнянні" різних культур (оцінюванні значущості одних її форм чи типів щодо інших), то поставлена постмодерною парадигмою культури проблема інтертекстуальності передовсім учить нюансувати "модифікацію"та "трансформацію", що визначає продуктивність Тексту культури як такого. Таким чином, перед філософією культури постають такі завдання: з одного боку, збагнути культуру з усіма її діалогічними зв'язками, а з іншого — знайти в ній те, що здатне розвинути її з усіма трансформованими модифікаціями. Трансформації слід розуміти не лише в аспекті мінливості текстів культури, а й аспекті їх тривкої усталеності (синонімії різних варіантів певного тексту). Намагання ж витлумачити природу інтертекстуальної модифікації примушує звернутися до телеологічного пояснення: інтертекстуальна модифікація культури — це така модифікація, яка сприяє поліпшенню її вираження. Тому інтертекстуальність, так само, як ідеал необмеженої комунікативної спільноти (хоча він виступає як належне, що тільки ще має реалізуватися в реальному історичному суспільстві), може проектуватися на реальне суспільство.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Універсум культури як інтертекст“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст