Статус традиції, писав А. Вайтхед, не просто інша назва успадкованого змісту, що іманентно властивий кожному життєвому прояву людини. Отже, в найширшому значенні традицію можна визнати як соціальну форму передавання людського досвіду, без якого немислиме функціонування культури; її можна уявити як вид колективної пам'яті, як певним чином упорядкований, відібраний і структурно організований досвід суспільства. Мова традиції, сформувавшись у національному масштабі, перетворюється на своєрідний засіб відмежування, що відокремлює дозволене від недозволеного, й надалі походження чи обґрунтованість заборон не обговорюється. Певний тип культури як тип духовної спільноти зобов'язаний своєю монолітністю спільності вірувань і суджень про цінності, що передаються традицією. Безперечно, Я. Буркгардт мав рацію, визнавши спадковість західної культурної традиції умовою її існування.
Як пояснив Т. де Шарден у "Феномені людини", нові винаходи — це інтеріоризація більш ранніх технологічних структур у людині, й тому вони нагромаджуються, як у сховищі; зокрема, й наш час, завдяки раціональному об'єднанню всіх дослідницьких сил, накопичив велику кількість нових технологій для інтеріоризації.
Якщо традиція справді передає, то це передане вже не є власним набутком того, хто його сприймає, а отже, в переданому його думка індивідуально не є вільна. Чи означає це, що традиція та свобода думки —- антагоністи? Адже співвідношення їх зворотно пропорційне; що більше першої, то менше другої, і що більше другої, то менше першої. З цього парадоксу є лише один вихід. Задля того, щоб, сприймаючи передане, безсоромно запозичаючи його з арсеналу традиції, тобто скоряючися культурній традиції, наступник залишався індивідуально вільним, потрібна свобода соціальна. Свобода соціального індивідума, котрий не тільки сприймає певні культурні досягнення, а й пильнує їх у живому "внутрішньому" вигляді, зберігаючи від омертвіння, — лише ця свобода метафізично зумовлює можливість спадкоємної культурної творчості зі збереженням індивідуальної свободи.
Що ж стоїть за життєвим нервом культурної традиції? Адже вона — "живий" процес засвоєння й розвитку спадщини. Як писав Гегель, традиція — не позбавлена руху статуя; вона живе м зростає подібно до могутнього потоку, який розширюється тим більше, чим далі відходить від свого джерела.
Визнанням того, що, крім суто розумових засад, має право на існування також і традиція, що значною мірою зумовлює наші орієнтири та вчинки, ми зобов'язані романтизмові, який здійснив корекцію Просвітництва. Коли визвольний раціоналізм просвітників утратив у XIX ст. значну частину своєї чарівливості, магічні слова Розум, Закон, Природа поступаються місцем міркуванням про Історію, Культуру та Традицію. Вже у Й. Ґ. Гердера культура мислилась як засіб входження в традицію; як традиція виховання, що веде до якоїсь певної форми людського добробуту та способу життя. Яка традиція, такою стає людина, такого вигляду вона набуває. Для діячів німецького романтизму традиція стала аргументом і гаслом. Зокрема, Ф. Шлеґель висуває ідею органічного розвитку сучасної культури на ґрунті античної, тобто ідею наступності двох культур. Романтизм мислив традицію як протилежність розумній волі й убачав у ній історичну реальність, подібну до даностей природи.
Безумовної протилежності між традицією та розумом, як наголошує Г. Ґ. Гадамер, напевно, не існує. І романтична віра в "природні традиції", перед якими розум нібито замовкає, має засадничо просвітницький характер. За своєю суттю традиція — це збереження того, що є, проте таке збереження — акт розуму.
Посилання на традицію досить часто набувало зневажливого відтінку. Скажімо, Ф. Енгельс характеризував її як найбільше гальмо історії, М. Шелер, визнаючи, що певний прогрес можливий завдяки традиції, зауважував, що по-справжньому людський розвиток істотно заснований на руйнуванні традиції. М. Фуко, слідом за Г. Башляром, протиставив поняттю "традиція" концепт "розриву" (про це детальніше йтиметься далі), вказуючи на наявність в культурно-історичному процесі "перерв", "трансформацій" смислів.
І справді, глибока культурна і, ширше, антропологічна криза, про яку говорили О. Шпенглер, М. Бердяев, X. Ортега-і-Гасет та інші, торкнулася, передусім, наступності поколінь, стосунків батьків і дітей, психологічної можливості для батьків практикувати свій авторитет, а для нащадків — приймати запропоновані цим авторитетом цінності. Стосунки старших і молодших ніколи не були безпроблемні. Будь-яка епоха знала про ці труднощі, й навіть конвенційне прикрашання не зробило їх менш помітними. Проте реальність нашого століття, що стрімко змінюється, поставила під знак запитання вже не гармонію цих стосунків, а самі їхні засади. Вагомий чинник сучасного життя неможливість простого передавання в спадок способу мислення від батьків до дітей. Ми живемо в світі, коли вже ніщо не сприймається як самозрозуміле. Наприклад, християнська віра в своїх традиційних ареалах дедалі частіше з автоматично успадкованого атрибуту нації перетворюється на предмет особистого вибору (що, до речі, виявилося доволі сприятливим для культурної творчості під знаком християнства). Традиція вимагає віри; віра ж завжди — подія особиста; вона не просто виступає пасивною згодою з певною запропонованою інформацією, а випливає з екзистенціального осередку людини, з її свободи волі.
Віра не має конституювати історичні факти, висновує Р. Бультман. Тому перевага віри над тим, що є суто історичне, перебуває у сфері значущості. Так, вислів "Ісус воскрес" не стільки історичне висловлювання, скільки коментар події, окресленої як бачення — того цілком визначеного бачення, про яке говорять тексти Нового Заповіту.
Проте, якби єдиною формою традиції було слідування шляхами, второваними попередниками, то така "традиція", справді, не викликала б у нас жодного інтересу. До того ж, як зауважує Р. Рорті, навіть порівняно з Гегелем сучасна філософія істотно розширила діапазон аргументів проти "дзеркальної" репрезентації минулого. Як слушно твердив Т. Еліот, традиція — поняття значно ширше, воно передбачає відчуття історії, відчуття минулого не тільки як колишнього, а й як теперішнього, відчуття злютованості непроминального й минущого. Адже, як підказує В. Фолкнер, "минуле ніколи не вмирає, воно навіть не є минулим". Усвідомлена таким чином традиція — це особлива реальність культури, що має свою типологію (наприклад, розрізняють традиціональну та авторську форми традиції) та свої закони розвитку, а вивчення її потребує особливої методології.
Англійський дослідник культури Р. Редфілд запровадив поняття "традиція велика" й "традиція мала". Перша формується в храмах і школах, друга несвідомо створюється в процесі буденного життя. Такий поділ властивий більшості відомих культур і має значення для оцінки, а не аналізу. Як не згадати у цьому зв'язку критику В. Ерном редакції міжнародного щорічника з філософії культури "Логос" за вузьке розуміння традиції як якоїсь школи, як безперервної зовнішньої лінії безпосереднього, спадкоємного передання у сфері свідомості, що можливе тільки в секті, в гуртку, у відірваній і замкненій одиниці. "Насправді традиція, — пише він, — нескінченно ширша й глибша, бо предметом передання є весь досвід людства, і крім того, передається цей досвід не з рук у руки неодмінно, а подекуди через голови багатьох поколінь, інколи через сторіччя й тисячоріччя" (35, 98). Так А. Шопенгауер рецепіює буддизм, відокремлений від нього тисячоліттями, так Ериугена філософськи сприймає східну містику православ'я, відокремлену від нього сторіччями, простором і специфікою зовсім іншої культури. Отже, "обґрунтувати можливість культури" можна лише за умови усвідомлення "незв'язаної традиції" як "внутрішньо метафізичної єдності людства".
Не випадково Ф. Шеліні свого часу проникливо зауважив, що якби зробити свободу центром ваги системи, то це стало б більшою революцією, аніж будь-яка з попередніх. Адже свобода суперечить приматові загального над окремим, і вона мас сенс лише тоді, коли ми припускаємо, що нею окреслена вся дійсність, бо тільки так для неї віднайдеться в цій дійсності місце.
І все ж таки, маючи на увазі "велику традицію" (чи то засвоєну в школі та храмі, чи то внутрішньо притаманну, вільно знайдену в метафізичних підвалинах своєї істоти), слід зазначити, що традиційна культура — це, насамперед, культура, заснована на священному тексті: поза цим своїм засновком вона не тільки незрозуміла, а й, так би мовити, взагалі не існує. У кожній традиційній культурі можна добачити центральні й периферійні моменти, проте, якщо ми поглянемо на таку високорозвинену й життєздатну традицію, як християнство, то зауважимо: до кінця свого першого тисячоліття воно являло таку наскрізну цілісність і замкненість, такий ступінь взаємної "приласованості" власних символічних структур, що в кожному фрагменті його змісту немовби представлене все ціле в згорнутому вигляді. Коли окремі зерна християнізованої культури входили до складу загальнохристиянської традиції та органічно з нею зросталися, то вони могли знову й знову мимовільно розгортатися в різноманітні форми християнської культури. Тому за спиною носіїв цієї культури, якщо вони були послушниками традиції, завжди стоятиме вся ця традиція з усім своїм минулим як глибина стародавності, мудрості й святості.
З об'єктивного погляду, як зазначає М. Еліаде, всі архаїчні й східні культури (як усі міські та селянські спільноти), регламентовані однією з релігій — юдаїзмом, християнством, ісламом, — є "традиційні" в тому сенсі, що вони зберігають традиції певної "священної історії", яка дає, з одного боку, повне пояснення світу й виправдання долі людини, з іншого боку — суму взірців її поведінки й діяльності. Священний текст і парадигма сакральних цінностей, що випливає з нього, зумовлювали ситуацію, коли щось стає "культурою" саме з санкції цього тексту. Священний текст вимагає адекватної собі культури, яка має тяжіти до "зарядження" священним. Сакралізована культура як така утворює верхній ціннісний полюс, проте не менш значущий простір культури — це її "нижній", профанний, ціннісний полюс, де багато випадкового, що несе тлін і розпад.
Якщо культура існує тільки тому, що передається (може бути передана) від однієї людини до іншої, то саме традиційна культура безумовно висуває на передній план завдання "традирування", тобто самотрансляції. Феномен традиційної культури є певний граничний тип людської культури як такої (див.: 24). Безумовно, можливості такого типу культури не були безмежні, вони цілком визначалися тим змістом, який вона прагнула передати. Утім, деякі механізми відтворення традиційної культури простежуються також у нашій сучасній європейській культурі.
Раціоналізм Нового часу розвивався під знаком бунту проти традиції, яка дедалі більше занепадала. Боротьба Ф. Бекона з ідолами й сумнів Р. Декарта — це боротьба проти традиції. Міф Бекона "починання від самого початку" (думка людська має розпочати свій шлях до істини від початку) мав глибокий вплив на європейську думку, розповсюдившись у всіх сферах духовного життя. Проте історія європейської культури Нового часу як історія послідовного заперечення традиції завершилася в XX ст. "запереченням заперечення" — самовикриттям раціоналістичної філософії.
Цей останній поворот європейської думки знову примусив сучасну цивілізацію повернутися обличчям до традиції. Сучасний раціоналізм не може вести війну з традицією, він веде з нею діалог.
Скажімо, античні сюжети й жанри — типовий приклад тих сюжетів і жанрів, які функціонували в європейській літературі протягом великого історичного періоду, аж до епохи промислового капіталізму. Важко сказати, чому цей специфічний період тривав так довго й що саме спричинило ті зміни в мисленні, які звільнили літературу від шаблонного "писання з сюжетів", аналогічно малюванню з натури. Звичайно, не весь цей період був однаковим, як неоднаковими були умови, що спричинили саме таку концепцію в літературі, проте симптоматичною є сама тривалість періоду співіснування рефлексії з традиціоналізмом.
Програмним моментом у висвітленні цієї проблеми є звернення до справді класичної, в усій її філігранній формальній завершеності, думки С. С. Аверинцева про періодизацію історії літератури (в плані висвітлення наявності чи відсутності традиціоналістської настанови), думки, яка має значення також для "загальної історико-культурної перспективи" (2).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статус традиції як особливої реалії культури“ на сторінці 1. Приємного читання.
