"Під кутом зору вивчення культури існують лише ті повідомлення, які є текстами. Всі інші начебто не існують і в часі дослідження не беруться до уваги. У цьому сенсі можна сказати, що культура є сукупність текстів або складно побудований текст " (Ю. Лотман)
Зв'язок культури як Тексту та окремих текстів культури (особливо визначних, "класичних" текстів) із вищими проявами духу — найуніверсальнішими модусами буття культури (архетипного, міфологічного й символічного), має принаймні два аспекти: тексти виступають у "пасивній " функції джерел, за якими можна судити про присутність у них цих модусів, але водночас вони можуть поставати в "активній" функції, і тоді вони самі формують і міфологічне, й символічне, та відкривають в архетипному шлях із темних глибин підсвідомості до світла свідомості. Саме текст, безперечно, є вихідним пунктом гуманітарної думки. Текст, вважає П. Рікер, розкриває себе як той рівень, де діалектика між поясненням і зрозумінням здобуває реальний вияв.
Загальнолюдське може існувати в тексті передусім у формі своїх презентацій: наративних структур, принципів загальної побудови дискурсу. "Саме тому, що всі ми проживаємо власні наративи, — висновує Е. Макінтайр, — і тому, що ми осмислюємо своє власне життя в термінах наративу, за яким живемо (that we live out), форма наративу виявляється придатною для розуміння дій інших. Історії спочатку переживають, а потім розповідають..." (24, 313).
Проблема особистісної та культурної ідентичності не може бути витлумачена без тієї основи, яку створює поняття оповіді, або наративу, що є текстом у най властивішому розумінні. Наратив не є витвір письменників, поетів чи істориків, які нібито надають розповідного характеру хаотичним подіям. У формуванні традиційного знання першість належить наративній формі. Ми мріємо, плануємо, навчаємося, працюємо, кохаємо з допомогою наративу. Щоб правильно зрозуміти й витлумачити дію Іншого, якусь культуру чи подію, ми розглядаємо цей епізод у контексті певних наративних історій життя індивідів та його культурного оточення. Зайве казати, що за багатьма наративами височіє канон, що спирається на прецедент священного тексту та топос традиції.
Наративна концепція культури передбачає дві речі. З одного боку, кожна культура є такою, якою її вважають її носії в процесі проживання її історії. Єдність певного типу культури — це єдність наративного пошуку, який завжди постає і як пізнання того, до чого прагнуть, і як самопізнання. Наративні форми, як твердить Ж. Ф. Ліотар, допомагають визначити критерії компетенції, властиві певному суспільству (де вони оповідаються), й оцінити досягнуті результати. Отже, єдність культури забезпечена єдністію втіленого в ній наративу. Інший аспект полягає в тому, що наратив кожного типу культури є часткою взаємопов'язаного комплексу наративів. Істинне значення культури в сучасній демократичній державі лежить саме в її здатності зрівноважити чи стримати роз'єднувальний індивідуалізм наративів, передбачивши динамічне залучення і активну трансформацію їх у просторі інтертекстуальних стосунків.
Презумпція текстуальності; текстоцентризм як ознака сучасності
Поворот до мови, тексту, письма, стилю, що відбувся в сучасній філософії, знайшов віддзеркалення, зокрема, й у тезі: культура ґрунтується на тій формі, що зветься текстом. Вона живе тільки всередині світу текстів, поза ними вона не тільки стає незрозумілою, а й унеможливлюється. Будь-яка людська дія уможливлює її знакове вираження; кожний людський вчинок є потенційний текст (8, 286).
Отже, найважливішою властивістю нашого ставлення до культури є той простий факт, що ми усвідомлюємо її як "текст" (передусім, за аналогією зі словесним текстом), тобто як єдиний феномен, який постає у своїй цілісності. "Текст" завжди має для нас зовнішні межі, його "взято в рамку" — байдуже, чи така рамка наочно існує в самому тексті (у вигляді, наприклад, позначок початку та закінчення письмового тексту), або домислюється стосовно певного відрізку мовного досвіду так, що цей відрізок виявляється виокремленим як цілісний текст-повідомлення (наприклад, обмін репліками усвідомлюється як "розмова", що виокремлює її як комунікативне ціле з континуального потоку мовних виразів). Цю нашу готовність або навіть потребу уявити собі щось таке, що ми усвідомлюємо як повідомлення (й звукове, й візуальне), безпосереднім і цілком оглядним феноменом, можна позначити як презумпцію текстуальності мовного повідомлення.
Дія презумпції текстуальності полягає в тому, що, усвідомивши певний текст як ціле, ми тим самим прагнемо його зрозуміти як ціле. "Ціле" може бути надзвичайно складним і багатошаровим; пошук "цілісності" аж ніяк не слід розуміти в тому сенсі, що ми шукаємо абсолютної інтеграції всіх компонентів тексту в якусь єдину й послідовну значеннєву побудову. Ідея цілісності, що виростає на ґрунті презумпції текстуальності, виявляється ось у чому: хоч би якими різноманітними й різнорідними були смисли, що виникають у нашій думці, вони усвідомлюються як такі, що цілком стосуються певного тексту, а отже — за всієї суперечливості —- такі, що мають якийсь стосунок до себе в рамках цього тексту.
Презумпція текстуальності будь-якого мовного повідомлення не означає, що ми маємо чітке й стале розуміння того, які саме відрізки континуального культурного досвіду є "текстами". Радше навпаки: рамки того, що усвідомлюється текстуальним цілим, виявляються такими ж розмитими й рухливими, як межі збережених у пам'яті "уривків" матеріалу культури — фрагментів простору культури та її відгалужень. По суті, кожне висловлювання, доступне для огляду як комунікативне ціле, являє собою "текст"; у цьому аспекті воно утворює цілокупний мовний мікросвіт, у межах якого розгортаються процеси, викликані презумпцією текстуальності. Однак цей текст уписується в межі змістовнішого феномена культури, що усвідомлюється нами також як певне текстуальне ціле, а той може виявитися частиною якогось іще масштабнішого цілого. Між різними текстуальними рамками немає чіткої ієрархії: не можна сказати, що дрібніші включені до складу більших чи що більші утворюються через додавання дрібніших; різні рамки радше накладаються на себе, просвічуюючи одна крізь одну й утворюючи складну та багатомірну сукупність. Залежно від різних обставин, деякі з цих рамок виступають на передній план, стаючи вирішальною силою інтеграції смислу в певний момент. Однак у кожен момент презумпція текстуальності присутня як інтеграційна сила, що дає змогу подивитися на певний просторовий чи часовий відрізок культури (або навіть, точніше, наших вражень про нього) як на комунікативний артефакт, що підлягає осмислюванню й порівнянню.
Характеризуючи дію презумпції текстуальності Б. М. Гаспаров пише: "Смисл тексту формується щоразу не як об'єктивний феномен, а як рухливий процес, що в своєму розвитку сходить до нескінченності" (Гаспаров Б. М. Язык. Память. Образ. Лингвистика языкового существования. — М., 1996. — С. 343).
Поняття тексту є сьогодні, певна річ, одним із найчастіше вживаних у науках гуманітарного циклу, а аналіз тексту займає одну з найпопулярніших серед гуманітарних наук територій. Проте за всього розмаїття аспектів і підходів вимальовується певна загальна презумпція: мова передує текстові, текст породжується мовою. Із цією презумпцією пов'язане уявлення про мову як систему, що здатна породжувати й множити нескінченну кількість текстів. Наприклад, засновник данської глосематики Л. Єльмслєв визначав текст як усе, що було, є й буде сказано певною мовою. Із цього випливає, що мова мислиться як панхронна й замкнена система, а текст — таким, що постійно нарощується на часову вісь. Текстуальна природа будь-якого мовного повідомлення висунулася на передній план теорією тексту 1970-х років.
Під іншим кутом зору текст мислиться як обмежене замкнене на себе скінченне утворення. Однією із головних його ознак є наявність іманентної структури, що тягне за собою вагомість категорії межі. Починаючи з праць М. Бахтіна, культурні акти розглядаються в термінах постійної взаємодії, культурного діалогу. Коли ми усвідомлюємо повідомлення як "текст", це начебто накладає герметичну рамку на весь смисловий матеріал, що є вмістом цього повідомлення, й просотує його. Хоч би яким різноманітним і нескінченно змістовним був цей матеріал, він виявляється "замкненим" у рамці того, що нами усвідомлюється як "текст". Якщо в першому випадку істотною ознакою тексту є його тяглість у природному часі, то в другому текст або тяжіє до "панхронності" (наприклад іконічні тексти живопису й скульптури), або ж утворює свій особливий внутрішній час. Адже тексти — це не енциклопедичні й не лінгвістичні системи; тексти звужують безмежні або невизначені можливості системи мови й утворюють закритий універсум. Епос Гомера, приміром, безумовно відкритий для інтерпретацій, але з цих текстів жодним чином неможливо виснувати теорему Ферма або повну фільмографію О.Довженка. Не випадково П. Куліш у своєму бажанні подати українському читачеві еквівалент гомерівського епосу — поему "Україна", не знайшовши дум про всіх гетьманів козацьких, мусив ті прогалини надолужувати власною творчістю.
Ця подвійна дослідницька орієнтація спричинена двома засадним им и функціями, які виконують тексти в культурі. ІО. Лот-ман позначає ці функції так: адекватне передавання значень та породження нових смислів (22, 150). У другому аспекті текст перестає бути пасивною ланкою передавання певної константної інформації й постає як генератор розгортання та взаємодії його структурних елементів.
Будь-який текст невідривно пов'язаний із історико-соціальною хронологією й, безперечно, належить тій добі, прямим або непрямим відображенням якої він є. Статика текстової конструкції сконцентрована в слові й виявляється в тенденції сприймати надсловесні одиниці (фразу, строфу, розділ, зрештою — весь текст) як слово. Це та тенденція, яку мав на увазі О. Потебня, визначаючи художній текст як велике слово. Де ж лежить межа між статикою та динамікою значень? Динамічне значення відкриває в кожному слові його залежність від контексту. Якщо в статичному аспекті ціле складається з часток, то в динамічному воно поділяється на частини. У першому випадку ми рухаємося від слова до надсловесної єдності, в другому, навпаки, від цієї єдності до слова.
Чим старіший текст, тим він інформативніший, бо зберігає в собі інформацію про минулі потенційні сприйняття його. А тому ми можемо сказати, що знаємо про "Слово о полку Ігоревім" більше, ніж сучасники цієї пам'ятки, бо вона тепер зберігає всі культурні рівні її прочитання, її огортає величезна кількість коментарів. Проте, як слушно зазначає засновник феноменологічної естетики Р. Інгарден, ми не відтворюємо незрозумілі місця тексту зі знання реальності, а навпаки, відтворюємо минулу реальність із тієї інформації про неї, яку зберігає текст. "Ми коментуємо твори лише через твори, а не твори через минулу дійсність. Звідси можливість пізнання змісту безпосередньо приступних нам сьогодні творів є засновком пізнання минулої епохи, а не навпаки, як це часто вважають історики мистецтва" (16, 463).
Цілком солідаризуючись із цими спостереженнями, звернімося для ілюстрації їх до вітчизняної культури. У низці робіт істориків (Ф. Сисина, ї. Шевчука, О. Толочка) підкреслюється той факт, що реанімація традицій Київської Русі в XVI—XVII ст, спиралася на парадигми польських хронік, а не на власну "історичну пам'ять", і це за проваджу Всіло рімпосполитський метатекстуальний образ минулого.
У термінах Тартусько-Московської школи семіотики, творчий доробок якої істотно збагатив сучасну філософію культури, культура визначається як Текст (з великої літери!), тобто як текст на вищому щаблі, текст над текстами. "Культура в цілому може розглядатись як текст, — виголосить Ю. Лотман. — Проте надзвичайно важливо підкреслити, що це складно влаштований текст, який розпадається на ієрархію текстів у текстах, і такий, що утворює складне переплетення текстів. Оскільки саме слово "текст " вбирає в себе етимологію переплетення, можна сказати, що таким тлумаченням ми повертаємо поняттю текст його вихідне значення" (22, 160).
Скажімо, словесний текст немовби переливається в життєву поведінку того, хто його сприймає, стаючи фактом культури почуттів і вчинків людей, навіть тих, чиє життя лежить за межами мистецтва. З іншого боку, він виливається у синкретичну єдність культури, стаючи словесним елементом її цілого — того культурного світу (Тексту), до якого належать також пам'ятки архітектури, живопису, музики, всіх форм людської праці й обжитого людиною простору, а минуле та теперішнє зливаються в суцільності пам'яті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ“ на сторінці 1. Приємного читання.
