Феномен священного

Філософія культури

Засадничий принцип міфу, як доводить Е. Касирер, — це священне на противагу буденному. Міф розпочинає своє існування внесенням певних диференціацій у "нерозділену реальність", утворюючи різні сфери значення в ній. Він також надає форми й сенсу через розривання індиферентної однорідності змісту свідомості — запровадженням певних відмін "цінностей" у цю байдужість. Будь-яка реальність і будь-яка подія проектуються у фундаментальній протилежності священного й буденного, й у цьому проектуванні вони набувають нового значення, якого не мали раніше, дістають, так би мовити, міфічне "освітлення". Священне — це той специфічний акцент, яким міфічна свідомість вирізняє предмети. Цей наголос розділяє ціле реальності та дії на міфічно значущу й міфічно індиферентну сфери, на те, що збуджує міфічне зацікавлення, й те, що залишає міфічно байдужим. Сфера, створена універсальним принципом усередині міфу, виявляється загальнозначущою, загальноважли-вою. Священне виявляє не пізнавальну реальність, а реальність волі. Касирер навіть говорить про "єдність волі" як про найголовніший для міфу принцип поєднання на противагу "єдності аперцепцій" для науки.

Саме протиставлення "священного" й "буденного" споріднене з протиставленням спільноти як цілого — індивідові, "свого" — "чужому", понять "вони" й "ми" тощо, які виявляються у фетишизуванні, табу т. ін. Отже, згідно з думкою Касирера, пріоритет духовної функції "священного" та зумовленість нею його "технічної" функції (функції субстанціювання духовного, репрезентації його у формі речі) виявляються у виникненні міфічного почуття спільності, "міфічного роду", а відтак і "суспільства". 1 тут міф не просто бере участь у процесі, а й опосередковує та зумовлює його.

Таким чином, "священне" й "міфологічне" взаємодіють за законом сполучених посудин. Для розуміння їхньої природи й сутності — впевнений М. Еліаде — слід бути феноменологом, бо в міфі й у священному, що відмінні від фізичної реальності чи від історичного факту, й у сучасному релігійному світосприйнятті виявляються інваріантні структури, що не зазнали історичного впливу. Міф, як і релігія, вкорінений у самій людській природі й презентує себе в тому, що все значуще (вагоме) в житті, в тому числі й питання сенсу власного існування та свого місця в світі, людина сприймає крізь призму святості. Своє призначення та свою "сотвореність" людина може осягнути лише міфологічно, в межах священної історії. Проте священність людського життя, хоча й визнається так чи інакше майже всіма культурами, насправді, як на це вказує В. Ґьосле, лише зрідка, на жаль, узасадничує правову систему.

Уже стародавні культури до сприйняття священного як цінності онтологічної й сотеріологічної додали відчуття священного як досконалої краси та правди. Проте краса та правда в стародавніх культурах не є обов'язковими ознаками священного. Священне може залишатися поза позитивними етичними та естетичними характеристиками. Прірва, що переділяє два модальні досвіди — сакральний і світський, відокремленість священного від мінливості профанного, земного буття й наділення його істинністю надає священному статусу непохитного ідеалу, піднесеного й достеменного взірця для наслідування. У релігійній духовності уявлення про священне конкретизуються в священних образах і священному слові, Логосі. Сакральне і світське — це два способи перебування у світі, дві екзистенційні ситуації, що їх людина обирає в тяглості історії. І ці два способи мають цікавити не лише істориків релігії або соціологів, рівною мірою вони привертають увагу й філософа, й будь-якої людини, яка розмірковує про можливі способи існування. Проте, як зазначає М. Еліаде, історичний поділ священного й мирського — такий чіткий у дохристиянські часи — пізніше вже не є настільки очевидний. Учений відверто віддає перевагу особливій аурі сакральних інгредієнтів у культурі над культурою десакралізованою. Ба більше, хоч би як людина десакралізувала світ, вона не зможе цілковито позбутися релігійної поведінки й навіть у найдесакралізованішому існуванні приховано сліди релігійної оцінки світу.

Звернімося детальніше до аналізу феномену "священного" М. Еліаде, який посилається на відому працю Рудольфа Отто "Священне" ("Das Heilige", 1917).

Р. Otto ставить за мету визначення сутності того ірраціонального відчуття, яке вселяє жах. Він говорить про почуття остраху, яке охоплює людину перед священним, перед misterium tremendum (жахливими містеріями, що навіюють священний трем), величчю, яка приголомшує власною вищістю; розповідає про релігійний страх перед misterium fascinans (містеріями, що зачаровують). Отто називає ці відчуття надприродними, бо вони викликані одним з аспектів божественної сили. Ця надприродність відрізняється тим, що вона є щось "зовсім інше", радикально й цілковито відмінне. Вона не схожа на будь-що людське чи космічне. Стосовно неї людина відчуває свою повну "незначність", розуміє, що є не більше, ніж живою істотою.

За словами Р. Отто, священне завжди виявляє себе як сила цілком іншого порядку, ніж сили природи. Справді, зазначає М. Еліаде, людська мова наївно виражає tremendum, misterium fascinans словами, запозиченими з царини природи чи мирської свідомості людини. Утім, ми знаємо, що ця термінологія неспроможна висловити це іншим чином, бо змушена для опису надприродного використовувати слова повсякденного вжитку.

Таким чином, священне постає рівною мірою або як сила, або як влада. Для того, щоб пояснити, як саме це відбувається, Бліаде пропонує використати термін ієрофанія. Цей термін зручний тим, що не вимагає додаткової деталізації. Він не позначає нічого, окрім того, що припускається його етимологічним змістом, а саме: що перед нами постає, виявляється щось священне. Можна сказати, що історія релігій, починаючи від найелементарніших і аж до найрозвинутіших, складається з низки значних ієрофаній — проявів священної реальності. Починаючи від найелементарнішої ієрофанії, такої, як, наприклад, прояв священного в будь-якому предметі, чи то в камені, чи дереві, й закінчуючи вищою ієрофанією, втіленням Господа в Ісусі Христі —- між ними спостерігається неперервний і послідовний зв'язок. Що ж стосується структури, тут ми опиняємося перед тим самим загадковим фактом — присутністю в речах, невіддільних від нашого "природного" або "мирського" світу, чогось "цілком іншого" — дійсності, яка не належить до нашого світу.

Далі М. Еліаде розмірковує над тим, що сучасна західна людина ніяковіє перед багатьма формами прояву священного. Приміром, вона може не розуміти й не приймати того факту, що дехто бачить прояв священного в різних предметах. Проте справа полягає не в поклонінні цим предметам, які вшановуються не через їхні природні властивості, а тому що вони є ієрофаніями й відбивають те, що є "цілком іншим" — священним.

Форми та засоби прояву священного варіюються в різних народів та в різних цивілізаціях. Але завжди залишається цей парадоксальний, тобто незбагненний факт, що "проявляється власне священне, таким чином обмежуючи себе й перестаючи бути абсолютним" (11, 141—142). Священне проявляється тому, що, виявляючись, воно "обмежовує" та "історизує" себе.

Священне є сильне й могутнє, тому що воно реальне; воно дієве та довговічне. Не дивно, що протиставлення священного мирському часто виявлено як протиставлення реального нереальному, тобто священне потрактовується як вираження вищої реальності. Священне незмінно виявляється як сила, з якою людина має рахуватися, адже відомо, що навіть думка може бути джерелом енергії.

Розкривається священне в багатьох модальностях культури та на різних рівнях, проте виявити його можна, як уже зазначалося, лише з допомогою феноменології. Воно — наріжний камінь релігійного досвіду. Воно є досвідом повної реальності та джерел усвідомлення буття. Адже що є усвідомлення, яке робить нас людьми? Це не що інше, як результат того самого досвіду священного, того самого поділу речей на реальні й нереальні. Досвід священного має осередок у свідомості, тому його не можна зрозуміти ззовні. Тільки внутрішній досвід може впізнати його в певних релігійних учинках (чи то християнина, чи то первісної людини).

Аналіз М. Еліаде практики ініціацій у різних народів дав підставу йому зробити висновок, що міфологія за своєю сутнісною структурою інваріантна (незмінна) й парадигматична. Культурне повноліття людини в сучасному суспільстві так само підкоряється незмінному світові значень, що базується на інтенціональності свідомості; світ значень сучасної людини виконує ту саму функцію, що й міф у первісному суспільстві. Доки сучасна людина зацікавлена в сенсі життя, цей сенс може слугувати моделлю для людського життя і, таким чином, бути членом однієї сім'ї разом з архаїчним міфом, що являє собою приблизну модель ритуального повтору. Отже, святість — за висновком М. Еліаде — залишається елементом структури свідомості сучасної людини. А відтак, головний висновок феноменології міфу — твердження позаісторичної природи й неминущого характеру релігійної свідомості. Адже почуття святості — не момент в історії свідомості, а невід'ємний компонент структури "я", тому сучасна людина залишається homo religiosus, навіть коли вважає себе цілковито секуляризованою.

Чи не є у такий спосіб визначений міф "релігійним феноменом", як його змалював, зокрема, Е. Дюркгайм у своїй праці "Про визначення релігійного феномену"? Адже Дюркгайм стверджував, що "явища, які слід вважати релігійними, полягають в обов'язкових (для членів певної спільноти) віруваннях, тісно пов'язаних із чітко окресленими практиками (тобто обрядами, звичаями, ритуалами), які стосуються певних об'єктів згаданих вірувань" (34, 123). Релігія, за Дюркгаймом, — це "гуртова система вірувань та дійств стосовно святих речей, цебто відокремлених вірувань, які ретельно охороняються, та діянь, які об'єднують в ту саму моральну спільноту, названу церквою, всіх, хто до неї вступає" (10, 46). Для Дюркгайма такі релігійні феномени, як догми, міфи, ритуали, є "колективними репрезентаціями" переважно сакральних об'єктів. Зокрема, термін "міф" він зарезервував для високоорганізованих форм і більш-менш систематизованих релігійних репрезентацій. Полемізуючи з М. Мюлером, який рішуче відокремлював міфологію від релігії, ставлячи першу поза другою, Дюркгайм зазначає: "Якщо забрати в релігії міф, то так само слід забрати в неї й обряд... Культ, яким ушановують божество, залежить від характеру, що ним наділяють це божество: саме міф фіксує цей характер" (10, 72).

На відміну від "екзистенційного" розуміння явища sacrum, властивого Еліаде, у Дюркгайма воно більш соціологічне. Вірування, міфи, догми, легенди, — зазначає він, — це чи то уявлення, чи то система уявлень, що виражають сутність священних чинників, чесноти й можливості, якими вони наділені, їхню історію, їхні взаємини та стосунки зі світськими чинниками. Але під священними чинниками не слід розуміти просто персоніфіковані істоти, що їх називають богами чи духами, якусь скелю, дерево, джерело, камінь, тріску, будинок, одне слово, будь-яку річ, що може бути священною... Отже, коло священних предметів не можна визначити назавжди; їхній обсяг украй різноманітний залежно від релігії. Ось чому буддизм — це релігія, за відсутності бога він припускає наявність священних чинників — знання чотирьох святих істин і діяння, які випливають із цих істин.

Розмірковуючи щодо святості у її стосунку до світськості, Дюркгайм зазначає, що в історії гуманітарної думки не існує іншого прикладу двох категорій, настільки протилежних і настільки глибоко диференційованих. Традиційна протилежність між добром і злом нічого не варта поряд із протилежністю між святістю та світськістю. Адже добро та зло — два поріддя того самого роду — моралі, тим часом як святе й світське завше й скрізь розумілися людським розумом як окремі види, як два світи, між якими немає нічого спільного, бо вони різної природи. Залежно від релігії ця протилежність розумілася по-різному.

Поняття святого в свідомості завжди відокремлене від поняття світського, бо ми бачимо між ними своєрідну "логічну порожнечу", наш розум відмовляється погоджуватися з тим, що ці речі можуть змішуватися, чи порівнюватися між собою.

Як ми бачимо, в концепції Дюркгайма відсутній елемент особистісного відчування, суто індивідуального характеру сприйняття священного. Наведемо ще одне визначення Дюркгайма: "священними (sacred) об'єктами є ті, що їх репрезентації суспільство сформувало колективно: їх множина охоплює всю сукупність колективних психологічних станів, суспільних традицій та почуттів, які стосуються об'єктів загального інтересу; і всі такі елементи впорядковуються певним чином відповідно до законів суспільної ментальності. Профанні об'єкти натомість є такі, що уявлення про них кожен із нас будує на підставі своїх власних даних і власного досвіду" (34, 99). Тому більш глибокою, ніж Дюркгеймова, видається концепція М. Еліаде, що трактує sacrum як підставу релігії та міфу (як релігійного явища). Він дослідив рух у напрямку до репрезентативного мистецтва й прямолінійного оповідання, яке вилучає суспільство зі світу "святості", космічного часу й простору та кидає у світ "світський" — у простір і час цивілізованої та прагматичної людини.

Цей цілковито неосвячений космос — нещодавній винахід в історії людського духу. Власне такою є тема книги М. Еліаде "Духовне та світське: природа релігії", у вступі до якої він виклав щось на зразок маніфесту, проголосивши необхідність визнання давно забутого "сакрального". Він доводить також глибинну еквівалентність між поняттями sacrum та сили влади (power). Священна сила, священна влада означають справжню реальність і водночас — тривання, сталість. Священне насичене буттям.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Феномен священного“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного
  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст