Культурно-критичні протиставлення на кшталт давнє сучасне, що побутували на межі XVIII і XIX ст., коли європейська культура переходила добу неймовірних метаморфоз і в процесі осмислення нового прагнула до принципового усвідомлення різних типів культури, відчинили двері культурно-філософським типологічним узагальненням. Проте в той час щойно створена типологія, що захопилася протиставленням таких категорій, як "античне" й "сучасне", насправді всіляко випробовувала історію, приглядаючись до конкретності її плину, і звільняла шлях іманентистському та еволюціоністському збагненню історії та специфічному "історизмові" XIX ст.
Проблема періодизації культури виникає, мабуть, разом із зародженням думки про локальність процесів, не пов'язаних спільною ідеєю, про різнорідність і різночасовість того, що здається однаковим. Віру в лінійно-поступальний розвиток людського роду й пряму еволюції заступає зміїста крива, лінійність поступається місцем періодичності й розпочинається період панування всіляких різновидів циклізованих ідей, започаткованих іще Дж. Віко, і значно давніше — мислителями Античності. Вже для Й. Ґ. Гердера конфлікт між історичним телеологізмом, з одного боку, й необхідністю визнати самоцінність кожної культури — з іншого, був цілком очевидний. Цей конфлікт, що помітно посилився до середини XIX ст. і спонукав видатного німецького історика Л. фон Ранке сформулювати славетну тезу, що висловлювала ідею "множинності істин": "Кожна епоха по-своєму безпосередньо звернена до Бога, і цінність її полягає не в тому, що буде після неї, а в її власному існуванні, в її самості" (15, 4). Отже, немає більше спільного ідеалу, їх декілька (відмова від одиничності ідеалу особливо характерна для романтиків); кожній добі притаманний особливий дух та особливий ідеал, і жодна не має переваг порівняно з іншими; як казав Ф. Шлегель: епохи подібні до громадян республіки.
Так з'являється морфологічна схема О. Шпенґлера, в антропології — теорія Ф. Боаса. Теорія місцевих, замкнених, періодично повторюваних процесів увібрала головний ідейний локус епохи... Виникає нова проблема розведення двох первнів (форми та змісту, що в еволюційній теорії розвитку культурно-історичного процесу гармонійно співіснували) та необхідності пояснення морфологічної спільності форм за їхньої внутрішньої смислової відмінності. Це проблема відмінностей, що замасковано містила проблему множинності й першого роздвоєння спільності, цих перших Адама та Єви факту.
Проте спроби періодизації спіткали певні труднощі. Здавалося б, немає нічого легшого, ніж аналізувати реальний, періодичний процес творення культурних цінностей та інтерпретувати їх sub specie aeternitatis. Утім, так легко можна не помітити найістотніше в певній культурі. До того ж часто-густо за подібним поглядом підступно ховається плазування перед якимись новими тенденціями в культурі й бажання залишити їх навічно. Пригадаймо хоча б, як сто років тому обернену перспективу в творах середньовічних художників і пристаркуваті обличчя дітей на їхніх картинах поквапливо пояснювали невмінням малювати. Таким чином підносили власну парадигму, принижуючи колишню.
Безумовно, можна, слідом за К. Пом'яном (33, 455—457), стверджувати, шо періодизація — ярмо для дослідника, й відмовитися від будь-якої спроби періодизувати. Адже кожна доба — це співіснування асинхронізмів, ланцюжків історичних подій, які належать до різних часових вимірів. Епохи накладаються одна на одну, відбуваються часові зсуви між окремими періодами розвитку культури, очевидними є й розбіжності між типами цивілізацій і культурними ареалами (коли іспанці Христофора Колумба відкрили Америку з її аборигенами, переможців і переможених визначила вогнепальна зброя, яка через асинхронію історичних періодів розвитку була лише в однієї зі сторін). Утім, в історії культури простежуються періоди уповільненого розвитку, всередині яких можна виокремити відтинки досить великої тривалості. Вони є необхідними часовими орієнтирами, що дають можливість дослідникам за допомоги логічно обґрунтованих наукових методів, кажучи словами Ж. Ле Гофа, "успішніше приручити минуле". Безперечно, минуле при цьому чинить спротив, не бажаючи коритися приборкувачеві, що накидає на нього нашийник періодизації. Доцільно згадати тут й уроки М. Блока: "Людський час завжди буде опиратися одноманітності й жорсткому поділу на відтинки, які властиві годинам. Для характеристики часу потрібні одиниці виміру, що узгоджуються з його власним ритмом і визначаються такими межами, якими часто — бо того вимагає дійсність — виступають межові зони"(4, 101).
Не випадково проблема періодизації культурно-історичного процесу (себто сутнісного визначення та членування процесу на якісно-відмінні інтервали) переросла в проблему типологізації. У типологізації вишукується історія культур і культура історії. Адже сутність типів, як наголошував А. Вайтхед, полягає в тому, що вони мають бути пов'язані, жодний факт культури не існує сам по собі, він завжди перебуває в певному "скоординованому оточенні". Тому можна звернутися до певних ідеальних моделей — допоміжних інструментів дослідника, які використовуються при поясненні культурно-історичних процесів.
Будь-яка культура належить своєму типові лише частково, занурюючись певними гранями у свій час, але сповна вона розкривається лише на рівні "великого часу" (М. Бахтін). Тому шукати в культурній дійсності реально відчутну межу поміж, скажімо, Античністю та Середньовіччям, намагатися визначити, по який бік межі лежить певний феномен культури, все одно, що відшукувати на місцевості меридіан, який, згідно з географічною картою, там проходить. Адже універсальне, типове, як зазначає К. Попер, — це не лише прерогатива розуму, це значною мірою й продукт розуму, саме тією мірою, якою воно є продукт наукової абстракції (21, 265).
Описуючи термін "тип" стосовно характеристики художніх творів, Г. Шпет дає йому вельми вичерпне визначення: тип у цьому значенні є колективний, тому що він "збирається", "складається" з елементів, рис, властивостей, ознак; він якнайвищою мірою, індивідуальний і за повнотою ознак, і за своєю незамінністю. Це — не щось "середнє", завжди збіднене порівняно з його елементами, й не сукупність подібностей, бо "розбіжності" входять у тип як особливо "типові". Тип безмежно насичений та індивідуальний, він є не результатом узагальнення, що знеособлює індивідуальне, а репрезентантом багатьох індивідів.
Тип, як зазначає М. Гайдегер у праці "Європейський нігілізм", видозмінюючи, поєднує у собі й неповторність, якої ми чекали раніше від індивіда, й одноманітність та універсальність, яких потребує суспільство. Але неповторність "типу" полягає у надзвичайній заразливості однакового штампу, що водночас не терпить зрівнялівки й, навпаки, потребує своєрідної ієрархії.
Гадаємо, немає потреби обґрунтовувати думку про те, що для аналізу суті типового в культурі доречним і необхідним є звернення до феномену типу особи, бо тип особи виступає водночас і типом спілкування. Тип людини, за визначенням Д. С. Ліхачова (це визначення може бути застосоване також і для типу культури), — це узагальнення кількох людей, і оскільки тип узагальнює певну кількість людей чи явищ — він у певному сенсі долає час, стає не тільки над поодиноким випадком, а й понад точно фіксованим часом.
Питання про тип культури порушували ще просвітники у XVIII ст. Незалежно від того, як розглядався розвиток культури — лінійно чи циклічно, з погляду прогресу чи на підставі органічної аналогії, — в центрі уваги і. і. Вінкельмаиа, Г. Е. Лесінга, Ф. Шілера, Й. Ґ. Гердера, Дж. Віко, Ж. Ж. Русо, Ш. Монтескє та інших незмінно були тип культури та чинники, що його формують, тип особи як реальне резюме культури. Проте поняття природної історії (як його спочатку розуміли Віко, Гердер, Русо й Ферпосон) містило припущення про неперервність культурного розвитку від варварського до цивілізованого стану. Саме тому історія культури вважалася прогресивною, адже розривів із минулим начебто не існувало.
Антропологічна ж думка XVIII ст. загалом наголошувала на дискретності історичного розвитку культури, передбачивши сутнісні перерви в історичному розвитку. Е. Тейлор головною метою етнографії також вважав опис і оцінку різних щаблів культурної еволюції та історичну специфіку засобів мислення та діяльності в різних типах культур.
Для німецьких романтиків характерним є оперування двома категоріями, що визначали своєрідність двох різних типів культури, які вже реалізувалися в процесі історичної практики. Історія, на думку романтиків, знає два різновиди культури — "природну освіту" та "неприродну освіту". Оскільки компонентом "освіти" (культури) в романтичній концепції є свобода як вираження самодіяльності людини, то історія культури розглядається як кінцевий результат складного продукту взаємодії свободи .й природи. Або природа, або свобода, на думку Ф. Шлегеля, мають давати "перший визначальний імпульс" людській освіті й тим самим -"спрямовувати шляхи" і визначати "закон прогресії". Тому можливі два різновиди взаємодії свободи й природи (а отже, й культури): перевага природи над свободою або свободи над природою. У першому випадку ми маємо "природну освіту", властиву Античності ("дзеркалу природи"), — природну історію мораль-нісної та духовної людини; у другому —"неприродну" освіту, притаманну сучасній культурі, з її самодостатньою роллю розсуду. Якщо в "природній освіті" первісним джерелом людської діяльності є "невизначена потреба", то в неприродній — "визначена мета"; якщо в "природній освіті" необмеженим законодавцем і керівником є інстинкт, то в "неприродній" керівною законодавчою владою буде розсуд.
Ф. Шлеґель не тільки розрізняє сутнісно різні типи культури, а й виявляє принципи співвідношення їх, наголошуючи на тому, що кожен із них має бути пізнаним не як ізольоване й замкнене в собі ціле, а як те, що перебуває в загальній течії історичного розвитку культури.
Дещо пізніше після проблеми критеріїв типології культури, тобто засад культурного типу, О. Конт висунув проблему consensus'a, чи узгодження різних її аспектів. Г. Спенсер, розглянувши суспільство як організм, що росте та ускладнюється, а форми духовної культури — як чинники, що забезпечують інтеграцію суспільства в культурний тип, висунув найцікавішу проблему трансляції психічного змісту як бази самореалізації культурної цілісності. Він доклав великих зусиль, доводячи, що всі суспільства можна поділити на два класи: військові (до яких він відчував огиду) та промислові (до яких ставився прихильно). Військовим суспільствам притаманний силовий примус до спільних дій, а взаємини між людьми диктує їхнє суспільне становище. У промислових суспільствах взаємодія встановлюється на добровільних засадах, а соціальні стосунки — договірні. З такою спрощеною типологією навряд чи можна погодитись. Якщо навіть така дихотомія припустима як ідеальна модель, вона потребує уточнень. Проте й вона свідчить про те, що проблема типу культури поступово набуває теоретичної конкретизації. Скажімо, в емпіриків, особливо російських, ми зустрічаємо фундаментальну тезу філософії культури — поняття про цілісність культурного типу. Один із варіантів класифікації культури за типом дає й цивілізаційний метод, що розглядає цивілізацію як певний тип культури, про що йтиметься нижче.
Утім, на шляху типологізації виникли певні труднощі. По-перше, це наявність різних методів типологізації. По-друге, існує загроза невиправданого усереднення матеріалу, коли окремішнє відкидається задля вирізнення типового.
Спробою відійти від емпіризму й зберегти поняття типу, акцентуючи увагу на зв'язках, а не на окремих елементах, є поняття "ідеального типу" М. Вебера. Ідеальний тип — це образ культури, що "накладається" на досліджувану реальність. Він будується як теоретична смислова конструкція шляхом посилення, загострення логічних зв'язків елементів, наявних у різних суспільствах і в різні епохи. Вихідним моментом є не окремішнє, а загальне. Цей момент у Вебера дуже важливий: у кожній культурі є щось, що виступає за її межі. Ідеальний тип — це "інтерес епохи", поданий у вигляді теоретичної конструкції (в цьому розумінні Вебер називає його утопією). Інтерес епохи — це щось більш стале та об'єктивне, ніж суто приватний інтерес того чи іншого дослідника, але водночас щось суб'єктивніше, ніж цінності неокантіанців (на відміну від Г. Рікерта, який розглядав цінності та їхню ієрархію як щось надісторичне, М. Вебер схильний трактувати цінність як настанову певної епохи, як властивий цій добі напрям інтересу).
Концепція ідеальних типів М. Вебера стала джерелом методу конструйованих типів, запровадженого в соціологічну науку К. Бекером. Ця теоретична конструкція передбачає концептуалізацію протилежних берегів соціально-культурних систем, навмисне виокремлених і спрощених для того, щоб слугувати відправними моментами в аналізі конкретних випадків. Прикладами цього методу можуть служити "ідеаційний, ідеалістичний та чуттєвий" типи культур у П. Сорокіна, "священне й світське" суспільства у К. Бекера.
Всупереч спорідненості з поняттям "ідеального типу" метод конструйованих типів має деякі переваги. Передовсім — це спроби уточнити зв'язки між теоретичною абстракцією та дійсністю. Конструювання, що ґрунтувалося на парних дихотомічних типах (народний і міський у Р. Редфілда, А. Крьобера, народне суспільство та державна цивілізація у Ф. Ґіденса, Г. Одума та ін.), з подальшим запровадженням проміжних підтипів, відкривало можливість вимірювання та передбачення нових явищ і таким чином посилювало пізнавальні можливості методу. У сучасній соціології обидва методи застосовуються в порівняльних дослідженнях.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення“ на сторінці 1. Приємного читання.
