Символи — це найважливіший механізм пам'яті культури, вони переносять тексти, сюжетні схеми й інші семіотичні утворення з одного шару культури до іншого. Константні набори символів беруть на себе функцію механізмів єдності, вони не дають культурі розбитися на ізольовані хронологічні шари. Єдність набору домінантних символів і тривалість їхнього культурного життя значною мірою зумовлюють національні й ареальні межі культури (див.: 13).
Причому кількість таких синтезаційних символів, як констатує К. Гірц, є обмеженою в будь-якій культурі. "Однак значення можна "накопичувати" лише в символах: хресті, півмісяці чи крилатому змії" (Гірц К. Інтерпретація культур. Вибрані есе. К., 2001. С. 152).
Отже, символ — найпотужніший з усіх інструментів реалізації духовних можливостей культури. Він виконує роль семіотичного конденсатора, є осередком усіх принципів знаковості, розгорнутим знаком. Можна сказати, що структура символів, властивих певній культурі й відтворюваних нею, вибудовує систему, ізоморфну генетичній пам'яті індивіда.
Культура, як зазначає М. Бердяев, так само символічна, як і культ, що її породив і передав їй свій символізм. У культурі, — пише він, — осягається не пізнання, а символи пізнання, не краса, а символи краси, не любов, а символи любові, не поєднання людей, а символи поєднання, не влада над природою, а символи влади.
Критичний огляд різноманітних концепцій символу свідчить про те, що термін "символ" зберіг протягом тисячоліть ясність і прозорість свого вихідного значення. Грецьке symballo означає "поєднувати ", "зливати " "зв'язувати " й позначає зустріч двох засновків у чомусь одному. Так, за Емпідоклом, чоловічий та жіночий первні містять у собі ніби половинки символу, дитина ж — це певне ціле, яке виникає, коли ці половинки, що прагнуть поєднання, здійснюють його.
На самому порозі філософської розробки категорії символу височить фігура Платона, який прагнув відділити створену ним філософську символіку від старого дофілософського міфу (хоча й не дав філософського обґрунтування специфіки символу). Аристотелівський символ являє собою сполуку багатьох тенденцій. Тут символ — свідчення й ознака, за якою пізнається невідоме раніше. Аристотель говорить про символи, окремим випадком яких є слова; ці останні визначаються як відношення, що складаються з трьох термінів: звукосполучення, уявлення в душі та речі. Символи поділяються на "імена" (умовні) та "знаки" (природні). Символ у Аристотеля поєднано зі знаком як переносний смисл у його співвідношенні зі смислом власним.
У неоплатонізмі категорія символу стає центральним поняттям усієї системи філософії. Прокл підносить символ на термінологічну височінь, дає його справжню дефініцію, символічно тлумачить кожний рядок із Платона.
Новий етап у розвитку поняття символу пов'язаний із християнським Середньовіччям. У Псевдо-Діонісія Ареопагіта символ виступає найзагальнішою філософсько-богословською категорією (що вбирає і образ, і знак, і зображення, прекрасне тощо), він покликаний "реально являти" світ надбуття на рівні буття. Є два способи передавання інформації про істину: один — потаємний і такий, що не висловлюється, другий — явний і такий, що легко пізнається. Вища істина передається тільки першим шляхом. Символи, як підкреслює Діонісій, виникли з певною і до того ж суперечливою метою: одночасно виявити та приховати істину; вони є надійною оболонкою і захистом істини від ока та слуху "першого ліпшого", негідного пізнання істини.
Цю думку, власне, можна простежити в усій герменевтичній традиції від Августина Блаженного: "[Христос] приховував [істину] не тому, що не хотів передати її людям, а для того, щоб самим цим переховуванням спонукати прагнення її" (Августин. Проповіді, 51, 4, 5) до Гадамера: 'Істина як неутаєність завжди є протистоянням розкриття й утаєння (3, 113); або Гайдегера: "завдання мови є показ і приховування у творі сущого як такого"(5, 349). Отже, істина, завуальована різними метафоричними висловами і прихована від нашого ока, є бажанішою, й ми віднаходимо її з великою насолодою. Такі оцінкові судження стали характерною рисою цивілізації, яка під впливом християнської релігії завжди віддавала перевагу думці перед словом, оскільки вважалося, що "буква омертвляє, а дух живить".
Смисл і значення символу не сполучені умовно з його образним вираженням, а просвічують, прозирають у ньому. Чим ближчий певний текст до того небесного світла, що становить істинний зміст усієї середньовічної символіки, тим яскравіше просвічує в ньому значення й тим безумоннішим і безпосереднішим с його вираження. Чим нижче на шаблях універсальної ієрархії відстоїть текст віл джерела істини, тим тьмяніший його відблиск і тим умовнішим є співвідношення змісту та виразу. Отже, на вищому шаблі істина являється безпосередньому спогляданню для духовного зору, на нижчому — вона набуває характеру знаків, що мають суто конвенцій природу.
Якщо до 1790 р. слово "символ" було або звичайним синонімом інших термінів (таких як алегорія, ієрогліф, цифра, емблема), або ж позначенням цілком довільного й абстрактного знаку, то Кант у "Критиці здатності судження" надав цьому слову кілком сучасного смислу. Символ, за Кантом, зовсім не характеризує абстрактний розум, а притаманний інтуїтивному й чуттєвому способу освоєння дійсності. Шілер був одним із перших, хто засвоїв новий смисл слова символ: у ньому новому значенні вживає слово й Ґьоте. пов'язуючи формальну особливість символу з образом та ідеєю. Символ перетворює явище на ідею та ідею на пори і, зауважує Ґьоте. проте чинить не так, що ідея, віддзеркалена в образі, завжди залишається нескінченно дієвою й недосяжною Л кіно алегорія зорієнтована лише на зрозуміння й існує задля того, щоб передати певний смисл, то символ зорієнтований на сприйняття (та розуміння) і він існує, передусім, заради себе самого. Лише побічно ми виявляємо, що він водночас щось означає. До того ж як твердить Ґьоте, віддаючи явну перевагу символові, значення символу доконечно матиме характер прикладу, взірцевою, типовою; завдяки своїй прозорості символ допомагає побачити крізь себе загальний закон, проявом якого цей приклад є. У понятті символу для Ґьоте. як влучно зауважив Е. Касирер, "замикається духовно коло його існування", саме в ньому зосереджена не тільки сукупність його мистецьких пошуків, а й цілісність властивого йому способу життя та мислення.
Без перебільшення можна твердині, що якби ми запрагли сконцентрувати в одному слові філософію культури Романтизму, то цим словом був би символ. Романтики незмінно підкреслюють у символі "одкровення не пізнаваного" (Ґьоте), "засіб, завдяки якому видимість скінченного завжди сполучається з істиною вічного "(Ф. Шлегель). Якраз поняті символу виявилося на самому вершечку філософської будівлі, описаній у "Філософії мистецтва" Ф. Шелінга, який добачає його субстанційну основу в ідеї абсолютного, нескінченного, що трактується як достеменна тотожність ідеального та реального.
Шелінг поєднує певним чином два протиставлення — схематичного й символічного в Канта та алегоричного й символічного в Ґьоте і встановлює низку трьох елементів. Схематизм у нього стає позначенням окремого через загальне; як приклад, Шелінг наводить ремісника, що виготовляє якийсь виріб згідно з кресленням: в ідеї креслення реалізується те саме співвідношення між загальним і окремим. Алегорія, навпаки, є позначення загального через окреме. Причому Шелінґ додає, що є відмінність між алегоричним текстом і алегоричним прочитанням, бо алегоризувати можна геть усе. На ньому ґрунтується нескінченність смислу в грецькій міфології.
Що стосується символу, то він характеризується злиттям двох протилежностей — загального та окремого; він не тільки означає, а й існує. Скінченне в символі виступає самим нескінченним, а не тільки його позначенням.
Мислення, як висновує Шелінґ, є лише схематизування, будь-яка дієвість, навпаки, алегорична (бо позначає загальне як особливе), мистецтво ж символічне. Як бачимо, символ уподібнюється до мистецтва, збігаючись із поняттям прекрасного, ніс більшою мірою він уподібнюється до міфу. Адже завдання міфології полягає не в тому, щоб її символи позначали ідеї, а в тому, щоб вони самі для себе були незалежними сутностями, сповненими сенсу.
Особливої уваги заслуговують також ідеї В. Гумбольдта, який синтезував усі характерні для романтиків категорії: символ - це водночас вироблення смислу и виражений невимовного, йому властиві немранзитивмість, мотивація, синтетизм. Стежкою романтиків ідуть і Ф. Кройнер (який активно сприяв формулюванню дихотомій знак/символ, логос/міф і говорив про Схід як про "світ символів", а про Захід як про "сніг силогізмів"), і К, В. Ф. Зольгер пікші убачав величезну перевагу символу перед алегорією в тому, що той спроможний усьому налапати вигляд чуттєвої присутності, оскільки він усю ідею стискає в "точку явища").
У Гегеля найзагальнішим протиставленням, яке відіграє ту ж роль, що й дихотомія символу та алегорії в романтиків, є опозиція символу та знаку. Символ визначається як мотивована й необхідна (вторинна) сутність.
Зосередженість на символі — прикметна риса наукових розмислів XX ст. Можна назвати прізвища Б. Расела, Дж. Д'юї, Р. Карнапа, Ж. Піаже. Е. Касирера, С. Ланґер, А. Вайтхеда, К. Г. Юнга, Ц. Тодорова, О. Ф. Лосева, Ю. М. Лотмана та багатьох інших, аби пересвідчитись у цьому. І хоча філософське вивчення символу не є засобом, запозиченим у інших дисциплін, цікаво звернути увагу на виникнення ідеї символізації як генералізаційної ідеї деяких галузей знання. До того ж, є царини, які, поза всілякими прогнозами, раптом розвиваються завдяки відкриттю першорядності використання й тлумачення символу. Це зовсім різні галузі і, здавалося б, їхні проблеми та процедури жодним чином не є споріднені: такими є сучасна психологія та сучасна логіка. У першій із них нас непокоїть (залежно від нашого темпераменту — інтригує або дратує) прихід психоаналізу. У другій ми спостерігаємо появу нової методики, відомої як символічна логіка. Збіг цих двох напрямів здається цілком випадковим: один походить від медицини, другий — від математики, й начебто немає нічого, в чому б вони могли порівнювати чи протиставляти свої поняття. Проте вони втілюють ту саму творчу ідею, яка в XX ст. захоплює й особливо надихає філософів, — для них відкривається сила символізації.
Символічна логіка та психоаналіз пропонують різні концепції символізму. Символічна логіка не "символічна" в сенсі фройдівської психології, а "тлумачення сновидінь" 3. Фройда не робить якогось внеску в логічний синтаксис. Акцент на символізмі в них зумовлений різними інтересами та різними власними контекстами. Одна концепція символізму веде до логіки й стикається з новими проблемами в теорії пізнання, а відтак на сторіччя інспірує певні галузі науки. Друга веде до психіатрії, вивчення емоцій, релігії, фантазії. Проте в обох випадках ми маємо одну центральну тему: людську реакцію як щось конструктивне, а не пасивне. Епістемологи та психологи погоджуються з тим, що символізація є ключем до цього конструктивного процесу, хоча й мають різні уявлення з приводу того, що є символ і як він функціонує. У фундаментальному понятті символізації — містичному, практичному або математичному — схований лейтмотив усіх гуманістичних проблем. На ньому засновується й концепція "ментальності".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури“ на сторінці 1. Приємного читання.
